ЗОБОВ -ЯЗАННЯ, ЩО ЛОВ 'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

новлення або невстановлення строку дії договору доручення за­лежить від його учасників. Разом з тим важливо пам'ятати, що повірений у відносинах із третіми особами, як правило діє за довіре­ністю, яку йому надає довіритель. У свою чергу згідно з ч. 1 ст. 247 ЦК строк довіреності може бути визначеним чи невизначеним за рішенням особи, яку представляють, тобто довірителя. Якщо остан­ній встановив строк дії довіреності, а у договорі доручення не вка­зав строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде обмежений строком дії довіреності. Отже, вчиняючи правочин після припинення строку довіреності, повірений діє без повноважень. У ст. 241 ЦК встановлюються наслідки здійснення представником правочинів лише з перевищенням наданих йому повноважень. Разом з тим, дії представника, вчинені ним після припинення строку довіре­ності, важко визнати чимось іншим, ніж діями, які розуміються у цій статті. Тому з певними застереженнями можна вважати, що правила названої статті поширюються і на випадки, коли представник вчинив правочин після припинення строку довіреності, тобто діяв без повно­важень. У такому випадку правочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку представляв у правовідношенні представник за правилами ст. 241 ЦК. Це правило буде поширюватися і на випад­ки, коли повірений вчинив правочин після спливу строку дії довіре­ності. Вирішення питання залежатиме від довірителя: він може схва­лити вчинений повіреним правочин і прийняти на себе права та обов'язки за договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку права та обов'язки виникатимуть безпосередньо у повірено­го. Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії довіреності, то довіритель зобов'язаний видати повіреному нову до­віреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який за­лишився після припинення дії першої довіреності.

Договір доручення може бути відплатним або безвідплатним. Згідно з ч. 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, відплатність названого договору пере­дбачається, і довіритель має сплатити повіреному певну плату за на­дані послуги. Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручен­ня відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК). Та­ким чином, невизначення розміру та порядку виплати такої плати не впливає на дійсність цього договору. Договір є дійсним, бо розмір плати за відплатним договором доручення не є його істотною умо­вою. У разі відсутності у договорі умови про плату, вона визначаєть­ся за цінами, які за схожих умов можуть бути сплачені за надання ана­логічних послуг. Договір доручення є безвідплатним тільки у разі, якщо це встановлено договором або законом.

Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким, що грунтується на особливих довірчих відносинах сторін. Насамперед це

стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у право­відношенні від його імені та набувати для нього прав та обов'язків. Довірчий характер відносин доручення, передусім, находить свій про­яв у тому, що, по-перше, цей договір має бути виконано особисто по­віреним (ст. 1005 ЦК); по-друге, договір доручення може припиняти­ся при відмові від нього довірителя або повіреного (ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Така ознака договору доручення як його особисто-довірчий харак­тер в сучасних умовах потребує деяких уточнень. Той факт, що цей договір має виконуватися повіреним особисто, не є визначальним. Вимога щодо особистого виконання зобов'язань є загальною для усіх договорів про надання послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 902 ЦК викона­вець повинен надати послугу особисто. Тобто це правило поширю­ється і на договори зберігання, комісії, страхування та інші, які не грунтуються на особисто-довірчих відносинах їх учасників, але нале­жать до договорів про надання послуг. Крім того, і за договором до­ручення повірений має право у деяких випадках передавати виконан­ня доручення іншій особі (замісникові).

Що ж стосується права сторін відмовитися від договору без будь-яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що притаманна виключно договору доручення. Дійсно, за загальним правилом, ро­зірвання договору допускається лише за згодою сторін. Разом з тим договором або законом може бути передбачено й інше, зокрема, від­мова від договору однієї із сторін. У разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або за­коном, договір є відповідно розірваним (чч. 1,3 ст. 651 ЦК). У ст. 907 ЦК конкретизоване це правило стосовно договорів про надання по­слуг: договір може бути розірваний, у тому числі шляхом односто­ронньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановле­них ЦК, іншим законом або за домовленістю сторін.

Особисто-довірчий зв'язок учасників договору доручення прак­тично не має значення, коли йдеться про комерційне представництво. Для довірителя в цьому разі головним є професійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку відповідним чином (наприклад, діяльність брокерських фірм або брокерів, які мають статус учасників біржової торгівлі і вчиняють правочини на товарних біржах). Особис­тих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі, як правило, не виникає. Такий підхід є характерним для будь-яких зобов'язань, в яких одна сторона, яка займається підприємницькою діяльністю, зо­бов'язується виконати певні роботи або надати послуги іншій стороні.

Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали фор­му договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно до за­гальних правил щодо форми правочинів (статті 208, 209 ЦК).

Сторонами в договорі доручення є довіритель та повірений. Учасниками договору як на одній, так і на іншій стороні можуть бути фізичні та юридичні особи. Важливо підкреслити, що фізичні особи, які беруть участь у договорі доручення, обов'язково мають бути