У-45 Ю.П.Богуцький, В.П.Андрущенко, Ж.О. Безвершук та ін.; За ред. Ю.П.Богуцького. –К.:Знання, 2007. – 679 с. 6 страница

 

Основна літургічна дія розгорталася у підкупольному квадраті, де стояв амвон, що був реальним центром усього могутнього архітектурного ансамблю. Звідси виголошувалися проповіді, сюди піднімалися ті, хто читав, прокламував, співав.

 

У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою інтер'єру і його цільовим призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору у вигляді не окремих панно, а суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису.

 

Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.

 

У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержителя: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя трактувався у середні віки як образ глави "церкви небесної", Бога-творця. Тому йому й відведене центральне місце у загальній системі декорації храму. З висоти куполу Христос начебто оглядає всю землю.

 

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (зберігся лише один, інші написані олією). Вони вбрані у пишний імператорський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором строго симетричну групу.

 

Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаючи заступницею за рід людський. її центральне положення пояснюється тим, що візантійські теологи відводили їй у небесній ієрархії перше, після Христа, місце.

 

У Візантії образ Марії-Оранти розглядався як образ символічного по-кровительства Божої Матері візантійським царям і місту Константина. На підставі "Слова о Законі і Благодаті" Іларіона ми впевнено можемо стверджувати, що Ярослав та його наближені мали Марію-Оранту за покровительку Києва і всіх його жителів.

 

 

Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як правило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була представлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала частиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії використовувалася й інша система, в якій Богоматір зображали також із немовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київської Русі до типу Оранти вбачається перегукування з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов'янський культ підготував ґрунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.

 

Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполучається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Постать, здається, ширяє в сяйві золотих променів, причому золоті кубики різної світлосили створюють враження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоративні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: ґрунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. Оздоблювачі застосували одне з своїх умінь — на ввігнутих, не плоских поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

 

У постаті Оранти є близьке до Пантократора — в них виявилось свідоме прагнення майстра досягти ефекту монументальності. З цього погляду композиція є видатним набутком монументального мистецтва. Але жорстке трактуваня прямолінійних згорток і непропорційність постаті надають їй архаїчного характеру. Автором постаті Оранти був той самий майстер, що виконав Пантократора й архангела. Його творінням притаманна велика сила — він, очевидно, спеціалізувався на великих формах зображення і володів тут неабияким досвідом, про що свідчить зрілість його монументальних прийомів. Водночас його образи позначені архаїзмом. У відчутті колориту він посідає одне з перших місць серед оздоблювачів Софії Київської.

 

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов'язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монументальний стиль софійських мозаїк.

 

"Євхаристія" є за стилем однією з найархаїчніших частин мозаїчного ансамблю. Приземкуваті постаті, відносно мало диференційовані типи облич, одноманітність поз і жестів, сувора симетрія побудови — все свідчить про прихильність до архаїчних традицій.

 

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом — це святительський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково — в середньовіччі їх розглядали як засновників "церкви земної". Тут зображено найпопулярніших у православному світі святителів, котрі, як правило, присутні в усіх монументальних ансамблях XI—XII століть: Григорій Богослов, Ми кола й Чудотворець, Василь Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський і Григорій

 

Чудотворець. Неканонічними в цьому ряді є зображення Єпіфанія Кіпрського та папи римського Климента. Твори Єпіфанія були відомі на Русі в XI ст. у слов'янських перекладах, а постать Климента введена тому, що Володимир Великий привіз із Корсуня його реліквії, які стали на Русі національною святинею і зберігались у Десятинній церкві.

 

Святителі подані в суворо фронтальних позах. З великою майстерністю художні умільці характеризували кожного з них, їхні обличчя виразно індивідуалізовані, що вказує на відміну від традицій елліністичного живопису. Є в обличчях і дещо спільне — це вираз глибокої зосередженості. Святителі заглиблені в себе, їх погляди звернені у простір, обличчям притаманна та суворість, що наближує їх до ікон. Порівняно з динамічною рухливістю "Євхаристії", святительський чин набуває особливої статичності й урочистості.

 

 

Весь мозаїчний розпис храму, взятий у цілому, утворює струнке ціле, глибоко продуману систему, яка символізує ідею церкви вічної. Представлений у куполі Христос, глава "церкви небесної", через Богородицю, апостолів, святителів і мучеників перебуває у вічному єднанні з "церквою земною".

 

Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива — і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу — значно більша свобода. Тут уже не йдеться про беззастережне дотримання візантійського канону. Передусім це стосується добору євангельських сюжетів, де маємо ряд істотних відхилень від традиційного для візантійської церкви циклу релігійних свят.

 

Євангельські сцени, зображені в трансепторії Софії, дібрані за певними принципами: вони акцентують голгофську жертву ("Христос перед Кайа-фою", "Зречення Петра", "Розп'яття"), воскресіння ("Жінки-мироносиці біля гроба Господня", "Зішестя до пекла", "Явлення Христа жінкам-миро-носицям", "Запевнення Фоми") і поширення християнського вчення ("Надіслання учнів на проповідь", "Зішестя Святого Духа").

 

Надіслання учнів на проповідь (окремий епізод, що наявний в Євангелії від Матфея) був свідомо введений до числа зображень Софії Київської, він наочно ілюстрував слова воскреслого Христа, звернені до апостолів: "Отже йдіть, навчіть всі народи, хрестячи їх...". Тут містився прозорий натяк на недавнє хрещення Русі й утвердження віри християнської у новонаверне-ного молодого народу. Кидається у вічі відсутність сцен з циклу "дитинства Христа". Укладачі програми розписів Софії Київської вчинили довільно з традиційним фондом євангельських сюжетів, розмістивши на найкраще освітлених місцях ті, які повніше відповідали намірові підкреслити три основні пункти християнського вчення: догму про хресну жертву, догму про воскресіння і діяльність апостолів як учителів християнства.

 

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім'я Ярослава Мудрого", а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

 

Тематика розписів у сходових вежах запозичена з візантійських джерел і покликана підкреслити розкоші княжого життя, його наближеність до розкошів візантійських імператорів. Правдоподібно, візантійського походження є сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція "Скоморохи". Інші сцени в обох вежах — "Полювання на вепра", "Полювання на ведмедя", "Полювання з гепардом на диких коней", "Змагання ряжених" — близькі за тематикою до життя князів Київської Русі та їх розваг.

 

Нині переглянуто погляд на хронологічний час створення фресок. Виявилось, що вони виконані в XI ст., одночасно з розписами всього інтер'єру, хоча їх окремість і світські за характером сюжети припускали їх створення у XVII ст.

 

Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістичною єдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку монументального мистецтва Київської Русі. І, хоча багато що пов'язує Київську державу з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його правильне розуміння можливе лише в контексті давньоруської культури.

 

Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам'яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання античних зразків, від чого так страждає багато творів візантійського мистецтва, овіяних духом холодного класицизму. Образи Софії Київської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих образах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументальним розмахом, могутністю, повнокровністю.

 

Художники, що працювали в Софії Київській, віддавали перевагу приземленим постатям з великими рисами обличчя. Типове положення постаті — строго фронтальне, що мало підкреслити іконний характер образу. Головний психологічний акцент — у зображенні очей, зосередженні погляду на глядачеві. Постаті, навіть у складних поворотах, як-от євангеліст Марк на вітрилі, завжди тяжіють до площини, яка завжди сковує рух. Композиційний ритм багатолюдних сцен глибоко статичний. Вся розповідь ведеться у спокійному, епічному тоні, величному й урочистому. Композиції повільно розгортаються вздовж площини, архітектурні куліси також повністю підпорядковуються площинному ритмові: вони ніколи не створюють ілюзії просторової глибини, а, навпаки, підкреслюють площинність стіни. Настільки ж площинно трактуються й предмети обстановки.

 

І, подібно до того, як на архітектурі Софійського собору позначилося повнокровне і здорове народне почуття тілесного, в розписах цього храму можна зазначити послаблення візантійського спіритуалізму, що поступився місцем значно ціліснішому вираженню фізичної й духовної сили. У них побільшало прямого звернення до людей, що зайвий раз доводить, як багато нового й свіжого вносили у середньовічне мистецтво молоді християнізовані народи, які самобутньо переробляли візантійську спадщину.

 

Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

 

Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI—XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII—ХШ ст., а в 1941 р. загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Печерської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівництво якої розпочав 1136 р. Всеволод II, а закінчила його вдова (зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила).

 

Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид мистецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі.

 

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство. Станкове мистецтво — термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі — то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели. Перекази приписують Алімпію з-поміж іншого і так звану Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор 1147 р., коли під час молитви його було вбито. Окрім Алімпія, літопис зберіг для нас ім'я ще одного художника — Григорія.

 

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Вона тісно пов'язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема "Сказанням про Бориса і Гліба". Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади. Моделювання облич позбавлене того живописного ліплення, яке спостерігалось у пойменованих іконах, постаті теж позбавлені об'єму, гранично сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візантійських форм в іконописі й утвердження місцевих рис.

Народні ремесла та розваги

 

 

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення.

 

Ще з дохристиянських часів у декоративно-ужиткове мистецтво входить язичеська й епічна тематика. Це добре видно на відомому срібному окантуванні рога тура з Чорної могили (Чернігів), де зображено сюжет чернігівської билини.

 

З художніх ремесел найвідоміша металопластика, інші ж — кісткорізь-бляне, деревообробне, ткацьке — відомі менше. Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна. Наприклад, на площині у 8 квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на золотих стеблинках.

 

Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів — від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів. Прикладом художнього ливарства є великий хорос, знайдений на Подолі. На бронзових ланцюгах підвішений широкий декоративний орнамент-обруч, обабіч — штирі для свічок, перед якими стоять птахи. Це жар-птиці, символи світла. Хорос прикрашено на литій лампаді — тут майстерно виконано постаті святих.

 

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з пере городчастої емалі — золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с. Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Александра Македонського, що злітає на небо, — мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога.

 

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім — виробництво з льону й конопель. Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й похорону деревлянського князя Олега в Овручі, де говориться: "положиша його на коврі". Також і далі згадується про звичай класти пораненого або мертвого князя "на коврі"; в 1015 р. у нього загорнули тіло св. Володимира, в 1097 р. — князя Василька у Звенигороді біля Києва. На з'їзді князів у Вітичеві 1100 р. Володимир Мономах сказав до князя Давида Ігоровича: "да се єси пришел і сідиш с своєю братьєю на єдиному коврі". У цих літописних текстах немає ані опису "коврів", ні згадки про їх походження (чи це був місцевий виріб, чи імпортовані товари), зате ці дані стверджують, що "коври" належали до предметів ужитку князівського двору, були атрибутом похоронного ритуалу, їх використовували для відпочинку. Можна пов'язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням тут кочових народів.

 

Дуже поширеним промислом на Русі було відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої або вальцевої форми. У народному побуті вибійки уживалися переважно для декорування хати: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поширені по всій Русі. Були вони геометризовані, на зразок візантійського орнаменту, і рослинні, у формі дрібних квіточок, листків у сполуці з дрібними геометричними елементами, як зірочки, кола, крапки, трикутники.

 

 

Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки. На мініатюрі в "Ізборнику Святослава" (XI ст.), де зображені знаки зодіаку, одна жіноча постать має виразну вишивку на рукаві сорочки. На фресках Софії Київської бачимо постаті чоловіків і жінок в одязі з вишивками по краях рукавів і на наплічниках. Осередками церковного вишивкарства були монастирі Києва, Чернігова, Львова та інших міст.

 

Театр як синкретичне мистецтво в своїх витоках сягає фольклору, і тому початків театру на Русі треба шукати в первісному, танково-музичному, поетичному мистецтві. Найстарішими елементами театру є міміка й танок, до якого долучається третя прикмета — малювання тіла, тобто перевдягання, що згодом перетворилося на костюмологію і характеризацію.

 

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр набув найширше вираження у весільній народній обрядовості. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

 

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

 

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями)* Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

 

 

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Миту са(ХШ ст.).

 

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. їх охоче запозичила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками. Скоморохи не тільки грали, а й розважали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, дотепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

 

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що організували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого осередку церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики; Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

 

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих — Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів д з бонової музики.

 

Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець — композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

 

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель".

 

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари), їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм.

 

Третя група — сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

 

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високо-розвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Культура Київської Русі за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру та високої життєздатності.

Галицько-Волинська Русь та її культура

 

 

Історія Галицько-Волинського князівства — складова історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. Причини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжували прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилася його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була зумовлена розвитком феодального ладу.

 

У середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада й управління в князівствах будувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворилися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання великого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

 

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстисла-вич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дністра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займалося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикарпатті. Волинська земля славилась великими містами — Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорогобужем; у Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті — Перемишль, Звени-город, Галич, Теребовль.

 

 

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

 

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські землі експортували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, "які раховано тисячами", хутра і віск "лічено кругами". З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрукти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи привозили сукно, полотно й оселедці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними містами. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Волинського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Холмі церкви.