Формування і розвиток соціально-психологічних знань.

Донині вона не має однієї цілісної теорії. Визначити головні теоретичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв чіткої диференціації підходів. Загалом її поділяють на такі галузі дослідження:

— вивчення індивідуальної соціальної поведінки;

— аналіз діадичної (грец. — два) взаємодії і комунікативних процесів;

— дослідження малих груп та психологічне вивчення соціальних проблем.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія — це психологія орієнтацій, напрямів, пов'язаних з іменами вчених, які їх започаткували. Найчастіше вона у своїх дослідженнях звертається до процесів атрибуції, групових процесів, атракції та афіліації, агресії, установок, соціального пізнання, соціалізації, кроскультурних аспектів. Теоретико-методологічний розвиток відбувається як у руслі загальнопсихологічних напрямів (біхевіоризму, фрейдизму), так і в координатах нових, власне соціально-психологічних шкіл і напрямів: необіхевіоризму, неофрейдизму, гуманістичної психології та ін. Починаючи з 70-х років XX ст., у США, Західній Європі (Франція, Англія, Німеччина та ін.) відбувається переосмислення зробленого у першій половині XX ст. американськими соціальними психологами, теоретичного і практичного досвіду, пошук нових підходів у дослідженні соціально-психологічної реальності, нових теоретичних парадигм, які дали б поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її істинно соціальною, а не індивідуальною.

Становлення соціальної психології як науки. Соціально-психологічні ідеї виникли в різних давніх філософських ученнях (буддизм, конфуціанство та ін.) і згодом розвивалися як у науці, так і в релігії.

До середини 50-х років XIX ст. вже склалися необхідні передумови для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь психологічного знання. Це пов'язано, насамперед, з прогресуючим розвитком капіталістичних відносин, які порушили віками усталені традиції взаємин між людьми, спричинили ма­сові переселення, ускладнили навчально-виховну ситуацію.

В Україні, як і в колишньому СРСР, а ще раніше - у царській Росії, соціальна психологія зазнала періодів:

1) підйому - у 20-х роках XX ст., коли в 1908 році вийшли соціально-психологічні праці американського соціолога Е. Росса та англійського, а згодом американського, психолога У. Мак-Даугалла;

2) репресій - у 1930-50-х роках і, як наслідок, тривалого забуття, оскільки фундаментальні соціально-психологічні дослідження припинилися до початку 1960-х років.

Лише в результаті «дискусії 60-х років XX ст. про соціальну психологію» з участю В.М. М'ясищева, Б.Д. Паригіна, Є.С. Кузьміна, В.М. Колбановського, К.К. Платонова та інших (особливо - після появи праць О.Г. Ковальова) розпочинається непростий період її відродження, який триває і сьогодні. Соціально-психо­логічна наука знову мала доводити своє значення в системі наукового знання. Ця пізнавальна ситуація є типовою для неї і на початку XXI ст.

 

Щодо виникнення соціальної психології як самостійної галузі психологічного знання існує кілька позицій:

1. Дата виходу роботи Г. Лебона «Психологія народів і мас» (1895).

2. 1908 рік - публікація робіт У. Мак-Даугалла (1871-1938) «Вступ у соціальну психологію» (Лондон) та Е. Росса 1866- 1951) «Соціальна психологія» (Нью-Йорк).

 

Для вітчизняної соціальної психології найчастіше точками відліку вважаються 40-50-ті роки XX ст. (закінчення епохи сталінізму в СРСР) або 70-ті роки XX ст., коли у вищих навчальних закладах створювалися кафедри соціальної психології, які актуалізували соціально-психологічну проблематику (Б.Д. Паригін).

Пропагування серед громадян соціально-психологічних ідей, знання ними механізмів оптимізації людських стосунків є пере­думовами внутрішньої стабільності в державі, її сприятливих перспектив у системі міждержавних відносин.

Тривале домінування ідеологічних постулатів у соціальній психології безпосередньо відобразилося на рівні психологічної культури всіх вікових груп людей. Меркантильні інтереси, примітивізм мислення стали типовими ознаками сучасного світу і часто визначають стиль міжособистісних стосунків. Стійкі позиції авторитарної педагогіки в навчально-виховному процесі - це безпосередній результат ігнорування закономірностей соціально-психологічної реальності у взаєминах, який, у свою чергу, впливає на зміст становлення підростаючої особистості.

Недостатня розробка соціально-психологічної проблематики, зумовлена соціально-політичними обставинами 1920—30-х років, спричинює обмеженість або відсутність соціально-психологіч­них прогнозів, не дозволяє оперативно реагувати на різнопланові суспільні трансформаційні процеси. Щоб успішно керувати суспільством, слід його всебічно пізнати. До цього висновку близько 2,5 тисяч років тому прийшли Платон і Арістотель. Недаремно Г. Олпорт назвав їх родоначальниками соціальної психології. Однак у сучасній навчально-виховній ситуації, яка "характеризується недостатньою стійкістю професійних інтересів у підростаючих поколінь, прагненням досягти максимальних результатів, не докладаючи адекватних зусиль, прогресуванням індивідуалізму, зниженням бажань та вмінь співпереживати тощо, проблема управління суспільством лише ускладнилася. Обираючи шляхи її розв'язання, ми традиційно оперуємо досягненнями зарубіжних (західноєвропейских) соціальних психологів, висновки яких часто ґрунтуються на споглядальних, а не експериментальних позиціях. Водночас сучасні наукові соціально-психологічні розробки як результат нелегкої праці українських учених, які за змістом не лише не поступаються здобуткам західноєвропейських колег, а часто перевершують їх, є маловідомими для широкого загалу науковців і супроводжуються низьким рівнем прикладного впровадження.

Ще одна проблема соціальної психології: не вистачає кваліфікованих виконавців соціально-психологічних задумів у практиці педагогічної діяльності. Будь-яку цінну наукову розробку можна знівелювати невмілою спробою її впровадження.

 

Соціальна психологія - це наука про особливості соціально-психологічної реальності, яка вивчає закономірності діяльності,;спілкування особистості в групі, а також психологічні характеристики цих груп. Вона виникла як результат зближення двох наук - психології та соціології.

Соціологія (від лат. - суспільство і грец. - слово, поняття, вчення): 1) наука про закономірності становлення, функціонування, розвитку суспільства, соціальних відносин та соціальних спільностей; 2) наука про суспільство як систему і окремі соціальні інститути, процеси, групи, які розглядаються у зв'язку з суспільним цілим. Термін «соціологія» введений в середині XIX ст. французьким соціологом-позитивістом О. Контом (1798-1857) і використовувався спочатку на позначення наукових уявлень як «учення про суспільство». Необхідною передумовою соціологічного аналізу є погляд на суспільство як на об'єктивне явище.

З 80-х років XX ст. соціологія - це наука, яка вивчає різні соціальні спільності (класи, народи, нації, народності, соціально-професійні групи тощо). Розрізняють соціологію віку, міста, села, дозвілля, знання, мистецтва, культури, масової комунікації, медицини, міжнародних відносин, молоді, моралі, науки, освіти, суспільної думки, організацій, статі, політики, права, злочинності, релігії, сім'ї, спорту, праці, управління, мови тощо. Така різноплановість предметів соціології та психології визначає відповідний діапазон соціально-психологічного знання, яке основну увагу зосереджує на з'ясуванні механізмів взаєморозуміння між людьми як об'єктивних явищ соціально-психологічної реальності.

Предмет соціальної психології: психічне (соціальна психіка) як суб'єктивне відображення об'єктивного, соціального й одночасно як ціннісне ставлення до нього, як регулятор соціального прогресу (М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко).

Соціальна психіка - це сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок як показників готовності особистості до дій; соціальна система, яка виникла в процесі спілкування, взаємодії між людьми.

Її головні функції:

1) приводить поведінку особистості у відповідність з вимогами конкретної спільності;

2) є не носієм «істини» (як у науковій інформації), або «норм цінності» (як у моралі), а схваленням (несхваленням), прийняттям (неприйняттям) групою певної дії особистості;

3) це вияв довіри (недовіри) до суб'єкта як носія чи споживача інформації (Р. Самсонов, В. Вічев).

 

Соціально-психологічна реальність як предмет соціальної психології виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і разом з тим не є їх простим поєднанням, а якісно новим утворенням. Це своєрідний горизонт, який визначає межі орієнтації людини в навколишній дійсності, тобто кожне соціальне явище має свій власний зміст, що відбивається через психологічні особливості конкретних осіб та соціальних груп.

 

Основні прояви соціально-психологічної реальності:

1) мінливі психічні групові утворення як відображення певних соціальних ситуацій в конкретних історичних умовах (соціальний настрій, соціальна думка, революційність мас, соціальний патріотизм, соціальний оптимізм чи песимізм);

2) стійкі масові явища психіки (чутки, плітки, мода, паніка тощо), які виникають тільки в масах людей через механізми психологічного зараження, наслідування, навіювання;

3) стабільні психічні утворення, які характеризують соціальний зміст груп (нація, клас, бригада);

4) соціальність поведінки особистості в кожній групі.

Умови розвитку індивідуальної соціально-психологічної реальності (основна детермінанта - взаємини з групою:

1)знання;

2)досвід;

3)переживання;

4)діяльність;

5)мотиви;

6)особиста відповідальність за прийняті рішення;

7)самокритичність.

Основу соціально-психологічної реальності становить соціально-психологічне відображення: 1) здійснюється не лише у формі суб'єкт-об'єктних відносин, а суб'єкт-суб'єктних, коли кожний з учасників взаємодії сприймає іншого як суб'єкта і дія одного зумовлює відповідну реакцію іншого; 2) викликається появою якісного нового утворення — групового об'єкта діяльності (групи, колективу, соціальної спільноти).

Як наслідок, соціально-психологічні явища мають форму об'єктивних образів, переживань, станів.

Принципи соціальної психології:

1)загальнопсихологічні - детермінізму; розвитку в діяльності; єдності свідомості та діяльності; системності аналізу природи психічних явищ;

2)спеціальні - урахування особливостей соціально-психологічної реальності, тобто спочатку пізнається середовище, потім - особистість; динамічної взаємодії середовища (групи) і особистості.

У соціології та психології принципи пізнання мають різні функції. Наприклад, якщо принцип розвитку в діяльності в соціології — це спосіб існування суспільства, реалізація соціальних законів, то в психології - спосіб розвитку особистості, специфічний вид її активності. У соціальній психології їх об'єднує:

1)розуміння діяльності як спільної соціальної взаємодії людей, де виникають особливі зв'язки;

2)розуміння групи як суб'єкта діяльності;

3)створення теоретичних основ стратегії дослідження, оскільки лише емпірична обробка матеріалів є недостатньою.

Аналогічною виглядає пізнавальна ситуація з принципом детермінізму: 1) у психології психіка визначається способом життя і змінюється з ним; 2) у соціології зв'язок існує між будь-якими явищами.

Таким чином, соціальна психологія не є механічним поєднанням соціології та психології (див. табл. на с. 40).

Стадії становлення соціальної психології як науки (Б.Д. Паригін):

1. Формування соціальної психології як напрямку думки.

2. Формування соціальної психології як системи знань.

 

 

Основні форми соціально-психологічного знання - психологія народів, психологія мас, теорія інстинктів соціальної поведінки.

 

Психологія народів (М. Лацарус, 1824-1903; Г. Штейнталь, 1823-1899) склалася в середині XIX ст. у Німеччині. У 1860 р. вийшов перший номер «Журналу психології народів і мовознав­ства» зі вступною статтею М. Лацаруса і Г. Штейнталя. У 1863 р. опубліковані «Лекції про душу людини і тварини» (В. Вундт).

Теоретичні основи психології народів:

1) прискорений соціально-економічний розвиток європейських країн, який сприяв переходу від феодалізму до капіталізму;

2) філософське вчення Г. Гегеля про «народний дух«(«об'єктивний дух») і психологія Й. Гербарта (1776—1841), який вважав уявлення «первинної єдності душі вихідним феноменом психології;

3) ідея В. Вундта про надіндивідуальність душі («Психологія народів»): душа чи дух конкретного індивіда - це лише частина народної душі, психологія якої виражена в мові, звичаях, релігії, фольклорі, міфах (у Німеччині, наприклад, цінувалися міфи про племена аріїв).

Найбільше наукові уявлення про психологію народів систематизовані в працях В. Вундта, який її предметом вважав мову, міфи, звичаї. Він є також одним із засновників експерименталь­ної психології, оскільки психологію народів розглядав еквіва­лентом і доповненням до неї. За В. Вундтом, реальність душі народу для нашого спостереження є такою ж одвічною, як і реальність індивідуальних душ, бо індивідуум не тільки бере участь у функціях суспільства, але й значною мірою залежить від розвитку того середовища, до якого належить.

У Росії психологія народів розвивалась лінгвістом О.П. Потебнею (1835—1891), який вивчав зв'язок мовознавства і психології. Основна ідея вченого: психологія досліджує такі феноме­ни, які знаходяться не в індивідуальній свідомості, а в свідо­мості народу.

Визначні ідеї про психологію народу належать Л.М. Гумільову (1912-1992), сину М. Гумільова і А, Ахматової, який розробив концепцію етногенезу, згідно з якою початок етногенезів можна пов'язати з механізмами мутації, унаслідок чого виникає етнічний «поштовх», який призводить до виникнення нових етносів. Першовідкривач країни Хазарії.

Завдання психології народів - з'ясувати психологічну цінність духу народу, тобто відкрити закони, за якими здійснюєть­ся його духовна діяльність.

Внесок «психології народів» у психологічну науку:

1. Актуалізація етнопсихологічної проблематики і виокремлення етнопсихології як самостійної галузі психологічного знання. Одночасно у філологічних науках започатковуються тенденції для формування предмета народознавства.

2. Створення теоретичної бази для проведення крос культурних досліджень.

Психологія мас ( Г. Лебон, 1841-1931; Г. Тард, 1843-1904) виникла в XIX ст. у Франції. Основні праці про психологію мас:

1) «Закони наслідування» (Г. Тард, 1890) - рушійною силою психології і соціального розвитку є наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість у біологічному;

2) «Психологія народів і мас» (Г. Лебон, 1895) - чинниками, які зумовлюють напрямок соціального руху, є душа раси, вплив вождів, навіювання, взаємне зараження. Відомою науковою роботою є також «Злочин маси» (С. Сігеле, 1895) - маса є ірраціональною, сліпою силою.

Теоретичні основи психології мас:

1) переміщення народних мас, спричинене наприкінці XVIII – на початку XIX ст. масштабними військовими діями в Європі, що пов'язане, зокрема, з приходом до влади Наполеона Бонапарта;

2) популяризація концепції сугестії (А. Месмер, 1733-1815), завдяки якій гіпнотизм став важливою моделлю соціального навіювання і був запозичений для пояснення причин ірраціональності, емоційності натовпу;

3) положення про психічну інфекцію, яке базувалось на механічному тлумаченні досягнень епідеміологічних відкриттів Л. Пастера (1822-1895), Р. Коха (1843-1910) про вірусну передачу захворювань;

4) медико-правовий підхід: у натовпі людина стає більш примітивною й інфантильною, а тому - менш розумною і менш відповідальною;

5) вивчення масових явищ (паніка, плітки, чутки тощо);

6) тлумачення колективної поведінки як аномальної, що було ідеологічним підґрунтям для захисту існуючого суспільного ладу від національно-визвольних рухів, страйків тощо;

7) концепція наслідування Г. Тарда, згідно з якою соціальна поведінка не має іншого пояснення, крім наслідування: будь-яке скупчення народу - це маса, де втрачається здатність до спостереження та самоспостереження, тобто типовими особливостями особистості є знеособленість, повна або часткова втрата здатності до самоконтролю, домінування почуттів над раціональною сферою тощо.

Узагальнення попередніх наукових уявлень про психологію мас належить Г. Лебону. Вчений вважав, що «психічна інфекція» є основним поняттям, яке визначає психологію взаємин людей в масі.

У Росії проблема психології мас вивчалася «народниками» (М.К. Михайловський, 1842-1904).

 

Масові явища своєрідно виявляються в учнівських групах:

1. Правило «третини», яке полягає в неправомірності постійного усного негативного оцінювання вчителем більше ніж 1/3 учнів класу. Діти, які отримали незадовільні оцінки, згуртовуються на основі ситуації неуспіху, унаслідок чого решта класу, як правило, консолідуючись з «невдахами», створює дезорганізаційну ситуацію, яка призводить до трансформації організованої групи в масу.

2. Правило «половини», яке полягає в неправомірності постійного письмового негативного оцінювання вчителем більше ніж 1/2 учнів класу. Діти згуртовуються на основі ситуації неуспіху, унаслідок чого решта класу, як правило, консолідуючись з «невдахами», створює дезорганізаційну ситуацію, яка призводить до трансформації організованої групи в масу: тут, як і в попередній навчально-виховній ситуації, виникають аналогічні несприятливі тенденції в системі міжособистісних стосунків. Концепція психології мас зумовила появу перших підручників з соціальної психології. Виокремилася проблема взаємозв'язку особистості і мас. Соціально-психологічні уявлення про групові процеси були найповніше описані в праці 3. Фрейда (1856-1939) «Групова психологія і аналіз «Я» (1920), де вперше був здійснений вихід за межі психології особистості, тобто аналізувалося її соціальне середовище. Ученого цікавила вже не психопатологія, що характерно для його попередніх робіт, а здорова особистість, її структура та рушійні сили поведінки.

 

Внесок «психології мас» у психологічну науку:

1) з'ясування закономірностей функціонування мас, зокрема механізмів наслідування;

2) вивчення поведінки окремих особистостей в масі;

3) з'ясування закономірностей взаємодії в системі «особистість - маса»;

4) актуалізація проблеми використання емпіричних методів дослідження, наприклад аналізу історичних документів, обробки статистичних даних;

5) актуалізація проблеми прогнозування розвитку людських спільнот в умовах глобалізації міжособистісних стосунків (розрив соціальних зв'язків, швидкість передачі інформації), коли безперервна міграція населення, прискорений і дратівливий ритм міського життя створюють і руйнують людські спільноти. Ми існуємо в епоху масових спільнот і людини маси (С. Московічі, 1998).

Теорія інстинктів соціальної поведінки (У. Мак-Даугалл). Основні наукові праці: «Вступ до соціальної психології» (У. Мак-Даугалл, 1908):

1) рушійною силою соціальної поведінки є інстинкти «Соціальна психологія» (Е. Росе, 1908):

2) за поведінкою індивіда повинен бути внутрішній етичний соціальний контроль, який базується на засвоєнні особистістю суспільних цінностей.

Теоретичні основи теорії:

1) спроба застосування еволюційного вчення до соціальних процесів (Г. Спенсер, 1820-1903);

2) теорія соціального покладання, або «телезису», Л. Уорда (1841-1913): від природних процесів соціальне життя відрізняється «телічним» явищем, тобто цілеспрямованістю і творчістю; генезис у суспільстві змінюється телезисом, який формується на основі усвідомленого прагнення до прогресу; на базі бажань, які виражають природні імпульси (голод, спрага, статеві потреби), формуються більш складні інтелектуальні й естетичні потреби, реалізація яких у творчій діяльності забезпечує на рівні «індивідуального телезису» розвиток суспільства; основним носієм колективного телезису є держава;

3) концепція соціального розвитку Е. Росса, в основі якої знаходиться позаісторична «інтеграція» індивідів, яка призводить до утворення соціальних груп і підпорядковується певному соціальному контролю і порядку;

4) наукові уявлення У. Мак-Даугалла:

а) причинами соціальної поведінки є природа вроджених інстинктів, внутрішніми проявами яких є емоції, наприклад, інстинкт боротьби і гнів, страх; інстинкт втечі і почуття самозбереження; інстинкт відтворення роду і ревність; інстинкт придбання і почуття власності; стадний інстинкт і почуття належності тощо;

б) система взаємозв'язку між конкретними інстинктами та емоціями спричиняє зміст функціонування різних соціальних феноменів - сім'ї, торгівлі, війн тощо.

 

Внесок теорії інстинктів соціальної поведінки в психологічну науку:

1) інтерпретація причин соціальної поведінки;

2) пошук шляхів прогнозування поведінки особистості в групі на основі виокремлення фіксованих пар психічних явищ, основними елементами яких є інстинкт і емоція;

3) з'ясування взаємозалежності психічних явищ у системі «інстинкт - емоція»;

4) актуалізація проблеми вивчення свідомості;

5) формування теоретичної бази для перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку. Загальні висновки про значущість основних форм соціально-психологічного знання (М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко):

 

1. Жодна з цих форм не змогла адекватно розв'язати основну проблему соціальної психології - проблему зіставлення соціального та індивідуального.

2. У концепції «психології народів» абсолютизувалися існування «надіндивідуальної душі», принцип «колективістського» розв'язання суперечностей між людиною та суспільством. Небезпеку становило наділення певного народу особливими якостями, які підносили його на рівень вище за інші наро­ди. Подальша історія, яка виявилася передусім у подіях Другої світової війни (1939-1945), довела, що така соціальна позиція може мати глобальні катастрофічні наслідки.

3. Прихильники концепції «психології мас» ототожнювали соціальне (колективне) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизуючи індивідуальність (еліту, вождів) як гарант розуму, порядку та прогресу. Наступні історичні події показали, що така соціальна позиція формує міфічні уявлення про роль «вождів», унаслідок чого народ має низький рівень активної життєвої позиції, покладаючись у розв'язанні різнопланових суспільних проблем не на себе, а на ілюзорних керманичів.

4. Учення про інстинкти соціальної поведінки розглядало поведінку людини, її соціальні зв'язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей.

5. Недооцінка значення свідомості стала на початку XX ст. своєрідним мотивом для її вивчення як феномену психіки, що пояснювалося виникненням новітньої соціально-політичної ситуації, яка призвела до масштабних перетворень у системі традиційної групової взаємодії. Наступала тривала епоха соціально-політичних, економічних катастроф (революцій, громадянських та міждержавних воєн тощо), у яких проявилися до того часу невідомі особливості психології особистості, психології особистості в групі, психології малих і великих груп.

Хронологічні етапи розвитку соціальної психології як науки

1. Античність (VI ст. до н.е. - IV ст. н.е.). Домінанти наукового пізнання: пошук першооснов буття у філософських школах Індокитаю, Стародавньої Греції; створення принципів наукового пізнання, зокрема детермінізму (Демокрит, бл. 470 або 460 - бл. 360 до н.е.), розвитку в діяльності (Геракліт, бл.544-483 до н.е.), системності (Анаксагор, бл. 500-428 до н.е.).

2. Середньовіччя ^У-Х/У ст .). Домінанта наукового пізнання: тлумачення психологічної природи людини як «грішної» та «божої» істоти.

3. XVII ст. Домінанта наукового пізнання: тлумачення психологічної природи людини як «найвищої цінності» на Землі.

4. XVIII - кінець XIX ст. Домінанта наукового пізнання: експериментальні досягнення в психології та біології.

5. Кінець XIX - початок XX ст. Домінанта наукового пізнання: розвиток соціології. Як наслідок, виникають соціально-психологічні теорії, які нині визначають зміст західноєвропейської психології (біхевіоризм, психоаналіз).

6. Початок XX - 50-ті р. XX ст. Домінанта наукового пізнання: виокремлення предмета соціальної психології.

7. 50-ті р. XX ст. - кінець XX ст. Домінанта наукового пізнання: становлення загальновизнаної соціально-психологічної проблематики. Виокремлення з соціальної психології нових галузей знання - етнопсихології, психології управління. Розвиток радянської соціальної психології.

8. Кінець XX - початок XXI ст. Домінанти наукового пізнання: зміцнення міжгалузевих зв'язків, їх глобалізація; прикладний характер соціально-психологічних досліджень; стрімкий розвиток вітчизняної соціальної психології.