Макроекономічні моделі

 

Для того, щоб вивчити економіку, макроекономісти складають та розглядають макроекономічні моделі, які є спрощеним відображенням економічної дійсності, і які в спрощеній формі, за багатьох припущень, встановлюють основні залежності між економічними показниками.

Макроекономічні моделі містять в собі екзогенні (або зовнішні) змінні, - це змінні, які модель бере як дані і величина яких „встановлюється” урядом та Національним банком, та ендогенні (або внутрішні) змінні, величина яких є результатом розв’язку моделі.

 

Модель показує, як зміна однієї з екзогенних величин впливає на ендогенні показники – ті, що пояснюються в моделі.

 

Модель кругообігу „Продукти – доходи”

В основі макроекономічного аналізу лежить найпростіша модель кругових потоків (або модель кругообігу продуктів і доходів), яка відображає взаємопов’язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів між економічними суб’єктами (домогосподарствами, фірмами, державою та закордоном).

Двосекторна модель кругопотоку. Розглянемо спочатку двосекторну модель кругопотоку, яка містить лише дві категорії економічних агентів – домогосподарства та фірми – і не передбачає державного втручання в економіку, а також будь-яких зв’язків із рештою світу. (рис. 1)

 

У верхній частині малюнка показано ринок ресурсів. Тут домогосподарства, які володіють усіма ресурсами (працею, землею, капіталом, підприємницьким хистом), постачають ці ресурси підприємствам для виробництва товарів і послуг.

Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами (заробітна плата, рента, процент, прибуток). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами.

 

...

З цієї схеми видно, що у замкненій національній економіці доходи одних економічних суб’єктів є витратами інших. Витрати фірм на ресурси є доходами домогосподарств. З іншогобоку, видатки домогосподарств на товари й послуги становлять виторг (надходження) фірм від реалізації продукції.

Основним висновком із моделі є рівність між сумарною величиною продажів фірм та сумарною величиною доходів домогосподарств. Це означає, що для закритої економіки (тобто без будь-яких зв’язків із зовнішнім світом), без державного втручання в економіку величина загального обсягу виробництва у грошовому вимірюванні дорівнює сумарній величині грошових доходів домогосподарств. При цьому також справедливою є рівність доходів (У) і сукупних витрат (у даній моделі це витрати на поточне споживання – С), тобто

У = С.

У даній моделі фізичний („ресурси-продукція”) та грошовий („видатки-доходи”) потоки відбуваються одночасно у протилежних напрямках і безмежно повторюються. Ці потоки здійснюються без перешкод за умови, що видатки домогосподарств дорівнюють обсягові національного виробництва. Видатки домогосподарств стають виторгом фірм, що дає їм змогу продукувати товари й послуги та здійснювати платежі за ресурси. Ці платежі знов у вигляді доходів повертаються до власників факторів виробництва і т.д.

Якщо видатки домогосподарств із певних причин зменшуються, то фірми змушені скорочувати обсяги свого виробництва, що зменшує доходи, які визначають, у свою чергу, видатки, тобто попит на товари й послуги. Тому важливим завданням макроекономічної політики є стабілізація попиту в національній економіці.

Заощадження, інвестиції та фінансові ринки у схемі кругопотоку. У найпростішій двосекторній моделі кругообігу продуктів і доходів виходять із того, що виготовлені фірмами продукти купують лише домогосподарства, які повністю витрачають свої доходи, тобто У=С.

Проте, у реальній дійсності д/г певний відсоток свого доходу заощаджують у вигляді готівки, вкладів у банках, придбання цінних паперів тощо. Це означає, що поточні видатки домогосподарств є меншими. Ніж їхні доходи.

Та частина доходу (У), яка не використовується на поточне споживання (С), є заощадженнями д/г (S). І тоді справедливим буде рівняння:

У = С + S.

З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції (І), тобто купувати одне в одного капітальні блага (машини, устаткування тощо), які відшкодовують зношений основний капітал та збільшують його величину.

Отже, домогосподарства заощаджують, а фірми потребують додаткових коштів на інвестиції. Тому в моделі кругообігу з’являються фінансові ринки.

Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Домогосподарства можуть також прямо інвестувати в економіку, купуючи акції, облігації та ін. цінні папери на фінансових ринках. (рис.2)

Таким чином, справедливим у даному випадку є рівняння:

У = С + S = С + І.

Ця модель кругообігу знову ж таки спрощена: не всі фірми насправді є позичальниками; не всі д/г заощаджують. Крім того, заощадниками є також фірми, а д/г позичають кошти на фінансових ринках, наприклад, на купівлю споживчих благ тривалого користування.

Паралельно з введенням до моделі кругообігу інвестицій і заощаджень виникає серйозна проблема. Раніше ми припускали, що д/г одразу витрачають увесь свій доход, що забезпечувало рівність національного продукту і сукупних витрат, а також рівновагу всієї економічної системи. Але тепер виникає дві окремі групи осіб, які приймають рішення щодо інвестицій та заощаджень. Чи можна за таких умов бути впевненими, що інвестиції дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, сукупні витрати дорівнюватимуть національному продукту? Адже, коли така рівність порушується, економічна система стає нерівноважною.

 

 

Роль державного сектора в кругообігу доходів та продуктів

У сучасній ринковій економіці держава тісно взаємодіє з двома іншими економічними суб’єктами – д/г та фірмами. Тому до схеми кругообігу уведемо державний сектор економіки, під яким розуміють як центральні, так і місцеві органи влади. (Рис. 3)

Основними каналами зв’язку державного сектора з іншими економічними суб’єктами є податки, державні трансфери, державні закупівлі товарів і послуг, державні запозичення та надання громадських благ.

Податки – це частина грошових коштів, яку держава вилучає у домогосподарств та ділових підприємств. Водночас держава надає трансфертні платежі домогосподарствам (наприклад, допомога з безробіття, стипендії тощо) та субсидії виробникам (податкові пільги, позики під низький процент і т.д.). Різницю між податковими надходженнями та трансфертними платежами називають чистими податками.

Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні ви­датки — як уряду країни, так і місцевих органів влади — на товари й послуги, а також заробітну плату усіх державних працівників — вій­ськових, депутатів, учителів, пожежників та ін. Інакше кажучи, уряд купує як на ринках продуктів, так і на ринках ресурсів.

Державні запозичення на фінансових ринках здійсню­ються тоді, коли державний бюджет дефіцитний — видатки пере­вищують надходження до бюджету. Держава бере в позику, випус­каючи цінні папери (облігації, векселі скарбниці) і продаючи їх домогосподарствам, комерційним банкам тощо.

 

 

Рис. 3. Схема кругопотоку з урахуванням державного й зарубіжного секторів

Врахування державного сектора в кругопотоці доходів і продук­тів не порушує рівності видатків та національного продукту. Сукупні видатки трьох покупців на товари й послуги (споживчі видатки домоґосподарств, інвестиційні видатки фірм та державні закупівлі това­рів і послуг) мають дорівнювати вартості національного продукту.

Національний продукт Y можна визначити:

1) як суму доходів: Y=C+S+T, де Т- чисті податки;

2) як суму витрат: Y=C+I+G, де G – державні витрати.

Економіка більшості країн світу, в тому числі України, є відкри­тою. Це означає, що частину національного продукту купують насе­лення, фірми та уряди зарубіжних країн, тобто іноземці. Тому в схе­мі кругопотоку треба врахувати експортно-імпортні операції. Потік 13 показує грошові надходження від решти світу за вітчизняні това­ри й послуги, які продані за кордоном. Однак вітчизняний експорт — це лише половина картини. Вітчизняні домогосподарства, фірми та уряд витрачають частину своїх доходів на зарубіжні товари. Ці товари й послуги є вітчизняним імпортом. Платежі за імпорт зображе­но стрілкою, що спрямована з національної економіки за кордон.

Якщо країна купує за кордоном більше, ніж експортує, то різни­цю мусить оплатити або позиками в іноземних фінансових посеред­ників, аби продажем іноземцям своїх фізичних та фінансових ак­тивів. Це приводить до чистого припливу капіталу (фінансових ресурсів). Коли ж експорт перевищує імпорту в галузі експорту.

Врахування решти країн світу у схемі кругопотоку не порушує рів­ності видатків та національного продукту. Сукупні видатки чотирьох покупців — споживчі видатки домогосподарств, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та видатки іноземців на наші товари й послуги мають дорівнювати вартості національного про­дукту.

Національний продукт Y:

3) як сума доходів: Y=C+S+T+М, де М – величина імпорту;

4) як суму витрат: Y=C+I+G+X, де Х – величина експорту.