Птахи як об'єкт генетичного аналізу поведінки.

Поведінка птахів характеризується високим розвитком інстинктивних форм, в організацію яких величезний внесок вносить пренатальне й раннє постнатальне середовище.

Еволюція великих півкуль кінцевого мозку птахів ішла в напрямку розвитку центральних підкіркових вузлів, що утворюють так зване смугасте тіло, або стріатум. Однак, незважаючи на це, птахи легко виробляють умовнорефлекторні реакції; аналітико-синтетичні здатності птахів також досягають певного рівня розвитку.

У ході дослідження здатності різних видів тварин екстраполювати напрямок руху подразника (платформи з кормом), виявилося, що воронові (ворони, сороки, граки) мають практично таку саму здатність до екстраполяції, як собаки й лисиці.

Імовірно, смугасте тіло несе ті самі функції, що й кора в ссавців: його відносні розміри позитивно корелюють зі здатністю до екстраполяції. Найбільшої величини смугасте тіло досягає в представників воронових, які характеризуються найкращою здатністю до екстраполяції, а найменшої - у голубів і курей, які погано екстраполюють.

Завдяки здатності птахів до утворення різних асоціацій, їх спадково детермінована поведінка може бути суттєво модифікована навколишніми умовами. У зв'язку із цим аналіз генетичних основ поведінки птахів передбачає вивчення онтогенетичної пластичності поведінки, її еволюції в ході онтогенезу.