Основні тези для підготовки до третього семінару

1. Родовід комуністичної революції більшовики вели з 7 листопада 1917 року, хоча вони здійснили тоді переворот під іншими, радянськими гаслами, які тимчасово привласнили, щоб перемогти. Жовтневий переворот був більшовицьким у тому розумінні, що дав політичну владу більшовикам. Саме він і зробив неможливим розвиток Російської революції за демократичним сценарієм. Перемогли ради, а разом iз ними і на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків. Після встановлення однопартійної диктатури більшовики «приватизували» революцію: усі політичні сили і організації, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними. Позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир війни громадянської. Начебто віддавши землю селянам, більшовики перетворили їх на пролетаризовану робочу силу, прикріплену до колгоспних ланів і зобов’язану працювати на державу за трудодні. Створивши нібито суверенні національні радянські республіки, керівники більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну державу. Здійснивши в жовтні 1917р. державний переворот, більшовики перетворили його 1918 р. на комуністичну революцію, яка докорінно змінила політичну систему країни. У той же час, без цієї події, однієї з найдраматичніших у всесвітній історії, уявити історію ХХ століття неможливо, бо її вплив на трансформацію політичних режимів країн Європи та світу важко переоцінити.

2 Після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Це зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Радина чолі з М. Грушевським.

Добу Центральної Ради поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.), коли переважали прагнення автономії у складі Росії, та самостійницький (січень — квітень 1918 р.), який розпочався з Четвертого Універсалу ЦР. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв, яке виявилося у перших трьох Універсалах ЦР, можна пояснити тим, що автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих політичних партій, а ідея самостійності ще не набула визнання в масах. До того ж, незалежна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни.

Спроба більшовиків трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки. Грудневий ультиматум Раднаркому Росії призвів до війни між ним і ЦР, яка в критичних умовах 22 січня 1918р. проголошує незалежність УНР. Проте під тиском переважаючих сил радянських військ ЦР зазнає поразки.

Спроба гетьмана П. Скоропадського за допомогою німців стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі його успіхи у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, вдало обраний момент для повстання (революція в Німеччині). Протесуперечлива внутрішня політика, протистояння політичних лідерів, міжнародна ізоляція не дали змоги їй надовго втриматися при владі.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) утворилась восени 1918 року на уламках Австро-Угорської імперії, але міжнародне невизнання, агресія Польщі, невдала спроба об`єднання з УНР зробили її державність короткочасною. Акт злуки 22 січня 1919 року мав декларативний характер, тому що незабаром УНР, намагаючись протистояти РФ, підписала Варшавську угоду, а ЗУНР припинила своє існування під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель. Причини поразки:

перша – у розпливчастості загальнонаціональної ідеї в тому вигляді, якою вона подавалася керівниками УНР, Гетьманату, Директорії, не сформованість української нації та безкінечні суперечки між українськими лідерами;

друга – у неспроможності української влади вирішити пекучі соціальні проблеми (земельні питання, ліквідація прірви між бідністю та багатством, 3% освічених, культурно розвинених представників інтелігенції та рештою народу;

третя — це зовнішня агресія іноземних держав проти України, з одного боку, та хибна надія за допомогою іноземців зміцнити власну державність;

четверта — невиправний «національний романтизм» у політиці Центральної Ради і Директорії УНР (відмова від створення регулярної армії наприкінці 1917 р. і спроби домовитися з більшовиками в листопаді — грудні 1918 р., «змагання» з ними в популістських соціальних гаслах тощо).

3. Основні причини громадянської війни та іноземної інтервенції в Росії:

- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій, соціальних верств, монополізація влади більшовиками;

- прагнення можновладців повернути багатства і владу;

- економічна політика більшовиків («воєнний комунізм»);

- примусове переселення бідноти з центру РФ на козацькі землі;

- відсутність демократичних традицій;

- відмова більшовицького уряду від сплати позичок царського і Тимчасового урядів та страх урядів іноземних держав перед світовою революцією.

Наслідки громадянської війни та іноземної інтервенції були надзвичайно трагічними. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців, загинуло в боях 13 млн осіб, що становило близько 10 % населення. Під час застосування «білого» й «червоного» терорів від голо­ду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб. Громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі трива­ла аж 1922 p., а у Середній Азії – до кінця 20-х років.

Все ж таки, більшовикам вдалося зберегти свою владу тому, що дали ілюзію «миру, землі, хліба», обіцяли «бідним все і відразу», закликали «грабувати награбоване». До того ж, вони використали іноземну інтервенцію для мобілізації громадян на захист Вітчизни.

Політика «воєнного комунізму» – це спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Розгорнулася націоналізаціяфінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості, робітникам – натуральна оплата (пайок на засадах «зрівнялівки»), монополія держави на торгівлю, найважливіші продовольчі товари, запровадження продрозкладки, за якою все зерно, крім певного мінімуму (який встановлювали продзагони), селяни повинні були здавати державі (забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування). Повернення поміщиків селяни боялись більше, ніж продзагонів, чим і скористались більшовики, закладаючи основи тоталітаризму, тобто всеохоплюючого контролю компартії та її монопольної влади над усіма сферами людського життя.

4. В Австро-Угорщині 31 жовтня 1918 р відбулася революція і династія Габсбургів припинила своє існування,а на її руїнах утворились незалежні держави. Австрія була проголошена парламентською республікою,сформований коаліційний уряд, у якому найважливіші державні посади обійняли соціал-демократи.

16 листопада 1918 р. стала республікою і Угорщина. Почалася демократизація суспільства, планувалося провести аграрну реформу і частину землі передати безземельним селянам. Але Комуністична партія Угорщини на чолі з Белою Куном спробувала перенести російський більшовицький досвід на береги Дунаю. Вони об`єднались з угорськими соціал-демократами у Соціалістичну партію Угорщини та проголосили про взяття влади. Того ж дня робітничі загони роззброїли поліцію і жандармерію Будапешта, захопили найважливіші пункти столиці, був створений уряд – Революційна урядова рада, проголошена Угорська Радянська Республіка. Створювалася Червона Армія, а для боротьби з контрреволюцією – революційні трибунали та запроваджувалась політика ленінського зразка. Але країни Антанти вже 16 квітня 1919 р. розпочали свою інтервенцію, до них приєднались румунські, чехословацькі війська. Це і вирішило долю держави, бо Радянська Росія в той час сама воювала на всіх фронтах та реально допомогти не змогла. УРР, проіснувавши 133 дні, зазнала краху, а в Угорщині був установлений авторитарний режим адмірала М. Хорті.

Наприкінці жовтня 1918 року Словацька національна рада проголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини та її приєднання до чеських земель,а незабаром у Празі була створена Чехословацька республіка на чолі з президентом Т. Масариком. Проте під впливом революції в Угорщині

16 червня 1919 р. в м. Прешові була проголошена Словацька Радянська Республіка, яка протрималася тільки до 7 липня і впала після виведення угорської ЧА з її території.

6 листопада 1918 року в Любліні галицькі соціал-демократи проголосили Польщу народною республікою,але спроби більшовізувати державотворення в Польщі провалились. Створена у Варшаві 11 листопада Регентська рада передала владу лідеру буржуазії Ю. Пілсудському, який став «начальником держави» Формування Польської держави було завершено встановленням її кордонів за рішенням Паризької мирної конференції та прийняттям конституції у березні 1921 р. (до її складу увійшли і західно-українські землі).

Восени 1918 р. активізувався національно-визвольний рух південнослов’янських народів, які входили до складу Австро-Угорської імперії. 1 грудня 1918 р. у Бєлграді проголошено створення об’єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців на чолі із сербською династією Карагеоргієвичів і скупщиною (парламентом). До складу нової держави ввійшли Сербія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія.

5. З а Версальським договором: встановлювалися нові кордони Німеччини: Франції поверталися Ельзас і Лотарингія, а Бельгії – округи Мальмеді та Ейпен. Була створена Рейнська демілітаризована зона, у межах зони заборонялося тримати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення.

Франція одержала у власність вугільний басейн Саарської області з правом Німеччини викупити його, якщо ця область буде приєднана до неї. Польщі поверталася частина Верхньої Сілезії, частина Померанії, Західної Пруссії та Познань а Гданськ проголошувався «вільним містом під управлінням Ліги Націй». Німеччина відмовлялася від прав на Мемель (Клайпеду), який 1923 р. возз’єднався з Литвою. Німеччина позбавлялася всіх колоній і відмовлялася від прав і привілеїв у Китаї, їй було заборонено мати армію понад 100 тис. чоловік, важку артилерію, танки, військову авіацію, підводний флот. Вона до 1 травня 1922 р. мала сплатити державам-переможницям 20 млрд золотих марок репарацій.

На Паризькій конференції були укладені також мирні договори із союзниками Німеччини (Австрією, Болгарією, Угорщиною, Туреччиною).

Сен-Жерменський договір з Австрією: Богемія, Моравія і Сілезія ввійшли до складу Чехословаччини. Південнослов’янські землі були поділені між Італією і Королівством сербів, хорватів і словенців. Румунії – Буковина, Трансільванія і частина Банату. Австрія могла мати армію не більше 30 тис. чол. Заборонялось приєднання Австрії до Німеччини(«аншлюс»).

Нейський договір договір з Болгарією: Західна Фракія передавалася Греції,,. Південна Добруджа- Румунії. Частина болгарської території - Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарія мала право на армію чисельністю не більше 20 тис. чол. і повинна була сплатити 2,25 млрд золотих франків репарацій.