Етноси й землі

Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три «землі», відносно самостійні Київське, Чернігівське та Галицько-Волинське князівства.

Київська земля займала територію, обмежену зі сходу Дніпром (хоча вузька ділянка на лівому березі Дніпра контролювалась Київськими князями, а Переяславське князівство являло собою південний форпост Київської землі). На півдні межею Київської землі було Поросся, хоча князі виїжджали на лови значно південніше, в район сучасних Черкас, отже, цю територію кочовики не контролювали. Західна межа Київської землі — так звана Погорина, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. За Погорину боролися Волинське і Київське князівства, взагалі це корінна Волинська земля, але бувало, що вона ставала «волостю» київською. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблизно по Прип’яті, але фактично в сферу впливу Київських князів входило все Полісся; так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось у формальній залежності від Києва.

Територію Київської землі населяли два етноси: поляни і древляни. Древляни розселилися і далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип’яті, на дреговицьку землю. Поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були ґрунтовно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ, та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери були лісові простори аж до Дебрянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід — від Рязані до Причорномор’я (Тьмутаракань).

Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку — Волині. За антропологічними і культурними ознаками прикарпатське населення різко виділяється із слов’янського масиву: галичани і гірці менші на зріст, темніші, грацильніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов’янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу. Так чи інакше, дуже рано після заселення слов’янами Волинської землі починається активне будівництво міст по верхів’ю Дністра і в прилеглих /70/ гірських районах. Галич побудовано, за даними археології, в X ст.; місто стояло далі вглиб, у гори, на південь від нинішнього райцентру, на узвишшях над Дністром, що тече тут у глибоких каньйонах. На заході Перемишль, Сянок, Ярослав стають центрами гірської «Перемишлянської землі». На сході землі, що їх об’єднало Галицьке князівство, сягали в сучасну придністровську Буковину і в Поділля аж до Ушиці. Незважаючи на різницю між Волинню та Галичиною з Поділлям, ці дві землі, час від часу об’єднуючись у одному князівстві, мали багато спільного в історичній і культурній долі.

Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов’янського розселення, базовій території для наступної слов’янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Відстані тут, як на той час, величезні, землі неосяжні, зв’язки між землями і всередині них слабкі, — хіба що соляний шлях з Підкарпаття на схід ніколи не завмирав. І все ж, незважаючи на некомпактність території, вона являє собою певне ціле, центром якого є величний Дніпро. Як два крила, примикають до нього Прип’ять і Десна з численними притоками в піщаних і болотистих, порослих сосновими та мішаними лісами берегах. Навіть звірина орієнтувалась на Дніпро як на вісь цієї території: восени водоплаваюче птаство летить на південь вздовж Дніпра, до багатих рибою плавнів біля його гирла.

Галицько-Волинська, Київська та Чернігівська землі охоплюють вологу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорноземний лісостеп. Рубіж із барвистим трав’яним степом — історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.