Культурно-політичний сенс роздрібненості

 

В історіографії, як російській самодержавній, так і в радянській, закріпилось уявлення про «період феодальної роздрібненості» як про сумний час у нашій історії, своєрідний занепад Руської держави. Та факти не підтверджують уявлення про якийсь занепад Київської Русі в період, що настав після смерті Ярослава чи принаймні Володимира Мономаха. Як і всі «варварські королівства», як слов’янські держави на заході, Київська Русь виявляє здатність зібрати величезну військову потугу і стати грозою для сусідів, але ця потуга не може бути довготривалою. Не можна ототожнювати її з державністю взагалі. Перші кроки до створення правових засад Руської державності зроблені якраз після смерті Ярослава його синами («Руська Правда» першої редакції). Встановлення реального державного контролю над територією Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій землям та удільним князям.

 

Роздрібненість Русі не може бути оцінена однозначно на тій підставі, що стала причиною безсилля перед лицем монгольської навали. Мусимо бачити всі сторони справи.

 

Розпад держави на дрібніші фрагменти може мати різний характер. Він може супроводжуватися занепадом та аграризацією міст, загальним зниженням культурного рівня. В Київській Русі відбувався інший /71/ процес: падіння влади Києва над регіонами супроводжувалось розквітом міст, посиленням регіонів, загальним піднесенням культури. В останню третину XII і першу половину ХНІ ст. і Київська земля, і периферійні князівства знаходяться у стані найвищого розквіту культури.

 

В соціальній, політичній та культурній історії Київської Русі приблизно всередині XII ст. проходить рубіж, який відділяє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція християнської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов’янщини набувають свого неповторного культурно-політичного обличчя.

 

.Політично різниця між регіонами східної Слов’янщини стає дедалі очевиднішою. Північ (Новгород, Псков та землі їх колонізації аж до Білого моря) підпорядковує князівську владу місту, висуваючи на перший план постать церковного владики як «президента» міської республіки, і перетворюючи князя на головнокомандуючого та начальника поліції. Північний Схід (Москва, Московська Русь) ґрунтується на необмеженій владі великого князя, побудованій за моделлю деспота-домовладики. Південь, ядром якого була Русь у власному значенні слова, або, як ми будемо говорити з великою часткою умовності і орієнтуючись на сьогоднішні реалії, УкраїнаРусь, — зберігає нерівноважний, консенсусний характер влади, з певною мірою залежності князівської влади від віче, але без юридичного оформлення процедури і форм залежності, із змаганням князів за владу над територією Русі загалом, яка тепер зводиться до змагань між трьома землями за прикордонні міста і за династичні права на Київський престол.

 

Цілісність території підтримувалась і її релігійною інтеграцією, і книжною культурою, і полісною структурою — взаємними стосунками між містами, де велику роль відігравав престиж міста, і близькістю народних вірувань та діалектів.

 

Цілісність соціального і культурного комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів. Можна, як і в Європі, говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів:

 

(1) світу села, незалежних мужів, що вели своє господарство на рівні, який протримався вісім — десять століть;

(2) світу міста, де жили ремісники, що працювали безпосередньо на ринок або в системі найманої праці, торгівці та інший люд;

(3) світу церкви та монастирів, який юридично залежав від грецького, Константинопольського владики;

(4) світу князівського двору з його дружиною та челяддю.

В кожному світі були свої структури, свої потестарні відносини, що розвивалися на архаїчних засадах автономно від економічних.