Світ церкви

 

Церква як суспільний організм усвідомлюється в східному християнстві як «Божий народ», тобто як множина людей, наділених харизмою Святого Духа і тому виділених із усього людства як «обраний народ». На відміну від Старого Ізраїлю, християни як Новий Ізраїль об’єднані не етнічною спільністю і не етнічною долею, а релігією, і у зв’язку з цим — особливою долею. «Божий народ» складається з мирян-оглашенних (тобто тих, хто ще не прийняв хрещення, але вже знаходиться під дією «Божого гласу»), мирян-вірних і членів церковної ієрархії. З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашенних (грецьке «катехумен»), і «Божий народ» складався уже з одних членів церкви.

 

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставляються на служіння в церкві. В перші століття існування християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділено поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функцією мирян. У зв’язку з цим справа призначення ієрархів перестала залежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не наслідком волі людей, а проявом волі Божої. Тому введення в кожний ступінь церковної ієрархії відбувається через таїнство священства в обряді рукоположення (хіротонії).

 

Розрізняється біле (жонате) та чорне (монастирське, чернецьке) духівництво — священнослужителі. Вони виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в чернецькому чині — ієродиякон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здійснює всі таїнства, за винятком хіротонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоятель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати священиків.

 

Єпископа називають іноді архієреєм. Сан єпископа має п’ять ступенів у адміністративному відношенні. Вікарій керує приходами невеликого міста або групи сіл, єпископ — єпархією, архієпископ — більшою за розміром єпархією, митрополит — великим містом та прилеглою областю, екзарх — великим столичним містом та кількома єпархіями. Вищим чином церковної ієрархії є патріарх, який поставляється Собором і керує всією Помісною Церквою.

 

Коли була встановлена в Русі єпископська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещення, про яке, до речі, маємо тільки літописні відомості і не маємо жодних згадок у Константинопольських матеріалах. Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом. Так чи інакше в Києві була митрополія, кількість єпископій в Русі — понад десять. За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші були греками, присланими з Константинополя. /82/ Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинопольської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.

 

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народження до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але все ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі. Ми не знаємо, якою була система навчання, наскільки її можна назвати шкільництвом, але були і вчителі-диякони (дяки), школи при монастирях і церквах, були скрипторіїбібліотеки. Як показали знахідки берестяних грамот на Півночі (за її кліматичних умов береста збереглася в ґрунті), а також аналіз видряпаних на церковних стінах написів (графіті), в руських містах було чимало письменних, причому в різних прошарках населення.

 

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книжності у міських центрах та монастирях, була постійно пов’язана з іншими християнськими центрами, передусім із південнослов’янськими і, звичайно, передусім — грецькими. Ми не можемо сьогодні з певністю сказати, яким був загальнокультурний та богословський рівень тих грецьких священиків, яких присилав Константинополь на Русь. В Русі було, як зазначалось, близько десятка єпархій, натомість у Константинопольській церкві налічувалось майже 6 тис. єпископів. Можливо, на далеку Північ їхали не кращі з тих душпастирів, яких у Візантії був надлишок.

 

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монастирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він починає свою історію з того часу (не пізніше 1058 р.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів поселилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзначався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був відносно незалежним. Він організувався за статутом Студійського монастиря в Константинополі, продовжував традиції не індивідуального схимництва, а гуртожиткового чернецтва, обґрунтовані Василієм Великим. Іншими словами, в монастирському житті Русі було дві традиції, започатковані Антонієм і Феодосієм Печерським. Якщо Антоній утверджував моральність і духовну силу християнства тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою заперечував його гріховність, то Феодосій, в свою чергу; аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побут грішного земного світу.

 

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть рабинями. Простому русину поступити в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монастирське господарство сяку-таку маєтність.

 

Чернецька аскеза ставила іноків поза рамками «цього», «середнього» /83/ світу і могла в очах простої людини наближати їх до «нижнього», сміхового світу. Особливо це стосується юродивих — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи водночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, запозичена у Візантії, не набула розповсюдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізніше в Московській Русі.

 

Юродивий знаходився, так би мовити, в небезпечній близькості до сміхової культури. За часів Київської Русі християнська культура, в тому числі аскетична, не сприймається як сміхова. Ченець-аскет, відмовляючись від «цього» світу, належить не до «нижнього», а до «верхнього», дублюючи військову діяльність. Тільки «христове воїнство» бореться не з реальними земними ворогами, а з потойбічними силами зла.