Східнохристиянський культ

 

До культових дій належать обряди, що супроводжують таїнства та інші чини приватного богослужіння, а також богослужіння часу.

 

Різниці між приватним і спільним богослужінням у ранньому християнстві не було — всі обряди виконувалися всією громадою. Пізніше сформувались сім таїнств, що символізували поворотні пункти життя християнина: хрещення, миропомазання, покаяння, причастя (євхаристія), шлюбу і соборування, а також рукоположення (таїнство священства). Богослужіння часу віднесені до трьох кругів часу: добового, седмичного (тижневого), річного. Центральним богослужінням, що визначає всю суть християнського культу, є богослужіння (літургія) євхаристії.

 

Таїнство євхаристії відтворює в житті кожного християнина акт таємної вечері і символізує водночас жертву, яку приносить Ісус Христос. Ідея спокутної жертви є головною у християнському світогляді, і тому природно, що весняний святковий цикл разом з ідеєю Спасіння, втіленою в Воскресінні, є центральною віссю всього культу.

 

В перші століття християнські громади не виділяли свят, оскільки все сприймалося як суцільне трагічне свято. Пізніше було розроблено систему відзначання свята і інших пам’ятних подій.

 

У християнському культі виразно простежується зв’язок з попереднім, іудейським культом, що ставило проблему відношення Старого і Нового Заповіту, старого і нового Ізраїлю, єврейства і християнства.

 

Справа в тому, що головні події життя і смерті Ісуса Христа прив’язані до традиційних іудейських свят. Христос в’їжджає на віслюкові через Золоті ворота в Єрусалим напередодні єврейської Пасхи, шанований послідовниками так, як має бути шанований єврейський месія; з точки зору правовірного іудаїста, це й було найбільшим злочином, оскільки той, хто видавав себе за месію, мав бути покараний побиттям камінням (не розп’яттям — то суто римський спосіб смертної кари!). Христос, який взагалі виконував усі іудейські обряди і відзначав єврейські свята, наполягав лише на тому, що слід шанувати не формально-обрядовий, а змістовний бік віри — «не людина для суботи, а субота для людини». Таємна вечеря відбувається в атмосфері трагічного чекання неминучої /90/ кари з боку фанатиків-іудеїв. Але проходила вона так, як це передбачав єврейський обряд: напередодні Пасхи вечеря відбувалася як благословення свята, з чашею вина і опрісноками, що символізували агнця для заклання і переломлялися, символізуючи жертву. Тому коли Христос, переломляючи хліби і благословляючи чашу вина, називав хліб і вино своїм тілом і кров’ю, він діяв цілком у рамках традиційної обрядовості, за тим винятком, що сам ототожнював себе з жертовним агнцем. Всі подальші священні події також відбуваються в певні дні іудейських свят. Зокрема Святий Дух зійшов на апостолів тоді, коли вони святкували іудейську П’ятидесятницю, відтак це іудейське свято стало християнським святом сошестя Святого Духа.

 

Крім великих свят, стародавні євреї відзначали жертвами певні години дня — ранішня жертва приносилася між сходом сонця і 9 годиною, денна (з борошна і вина, не кривава) — ополудні, вечірня — перед заходом сонця. Під час Вавилонського вигнання жертви було замінено молитвами. Цей ритуал сприйнято християнами. Збереглась система поділу доби: день — від 6 ранку до 6 вечора, ніч — від 6 вечора до 6 ранку. Спочатку денні і нічні години не були рівними, бо поділ доби на день і ніч залежав від часу сходу і заходу сонця. Ніч ділиться на чотири частини, які відповідають чотирьом стражам глибокої вавилонської давнини. Тому й християнська 1-ша година дня припадає на 7-му ранку, 3-тя година — на 9-ту ранку і т. д. Кожна з чотирьох годин, виділених для молитов, має відповідник у стражданнях Господніх: 1 год. (7 ранку) — суд у Понтія Пилата, 2 (9) год. — наруга і бичування Христа, 6 (12) год. — Розп’яття, 9 (3) година — Хресна смерть. Служби, які правляться в ці години, не відповідають нашим повсякденним уявленням: вечірня може бути від 2 до 5 год. пополудні, вечірня разом з утренею — о 6 — 7 год. пополудні (адже о 6 уже починається ніч, з якої веде відлік наступний день!), вечірня разом з Божественною літургією — о 12 дня. Велика вечірня разом із заутренею — це всеношна.

 

Хоча до винаходу механічних годинників визначення часу орієнтувалось на хід Сонця (грецька клепсидра була забута), церковний побут ввів у повсякденне життя тему вічності. У відзначені молитвами години лунав церковний дзвін, неначе виділяючи в окремий потік плин часу над життями вірних.

 

Недільний (седмичний) цикл теж має свої «адреси». Понеділок присвячений Небесним силам безплотним, вівторок — Хрестителю і Предтечі Іоанну, середа і п’ятниця — святому животворящому хресту Господню (а разом з тим і Богоматері), четвер — святим апостолам і святому Миколі угоднику, субота — всім святим і пам’яті померлих, неділя (грецьке «кіріакі», «день Господа») — Воскресінню (в ті часи на Русі вона називалась, як і зараз по-українськи, словом, похідним від «діло»). Відповідно до цієї тематики добиралось і богослужіння.

 

Свята річного циклу поділяються на постійні, з нерухомими календарними датами, і рухомі, що залежать від дати центрального свята — Великодня. Річний цикл розпадався на три святкових смуги, або частини, розділені чотирма святами. Перший цикл присвячений Христу; він /91/ починався від Різдва і закінчувався Вознесінням. Другий цикл присвячений церкві, третій — Богородиці. Чотири свята, що утворюють ніби чотири сторони річного святкового простору, — Великдень, Свята Трійця, або П’ятидесятниця (Сошестя Святого Духа) — восьма неділя після Великодня, Успіння Богородиці (15 серпня), нарешті, Різдво — 25 грудня. Зараз цим святам відповідають пости, до XIV ст. піст був один — перед Великоднем.

 

Святкування тієї чи іншої священної події переживалось не як відзначення пам’ятної дати, а як повернення в надприродний, позаісторичний сакральний («літургійний», як кажуть етнологи) час: святкування Великодня розумілося як реальне нове переживання Воскресіння Христа, так само переживалась ця подія кожної неділі, а щонедільна літургія євхаристії переживалась як нове і нове принесення Христа в жертву за людські гріхи. Свято знаходилось поза часом, у вічності, і включення його в церковну подію сприймалось як випадання «нашого» часу в «небесний світ», де немає часових вимірів.

 

Крім цих церковних свят, відзначались щодня якісь дати церковного календаря, присвячені святим, мученикам та іншим сакралізованим особистостям.

Обрядовий бік справи сформувався окремо в монастирях і в мирських соборах. У монастирях переважали спочатку читання молитов без музичного супроводу, в мирських церквах у службу включались пісенно-музичні елементи. Спільна молитва переривалась приспівами («Алілуя», «Помилуй мя, Господи»), потім почали включати ширші музичні вставки — тропарі, кондаки, канони. Ці культові дії розроблялися в монастирях, а в соборах орієнтиром слугували обряди, що розвивалися у Великій Церкві — Константинопольському соборі святої Софії.

 

Таким чином, упродовж кількох століть склалася система культових дій — богослужінь, що відбувалися всередині храму, вимагали певної організації храмового простору і являли собою сукупність містерій, де читання уривків із священних текстів Біблії чергувалося з читанням і співом спеціально написаних для служби текстів і символічними діями священнослужителів. Сакральні містерії являли собою синтез літературно-поетичної, драматургічної, музично-пісенної творчості в сукупності з живописно-архітектурним оточенням, що мало смисл передусім як елемент культу.

 

На відміну від язичницьких храмів, де культові дії відбувалися назовні, а також і допуск до внутрішньої частини храму мали лише головні жерці, християнський храм є увесь місцем сакральних дій, в ньому святість, сакральність лише нерівномірно розподіляється, наростаючи від входу на заході до олтаря на сході. Відповідно до ідеології тричастинності світобудови простір храму також поділяється на три частини: притвор (трапезна, нартекс) біля входу, середня частина і олтар. Це відповідало поділу «Божого народу» на мирян-оглашенних, які не могли проходити далі притвори, мирян-вірних і духівництва. Це ж символізувало і поділ духівництва на три ступеня ієрархії, поділ небесних сил на три щаблі близькості до Небесного Престолу і т. д. Миряни, ближчі до духівництва, могли розташовуватися у тій частині храму, яка була перехідною між середньою та олтарем: перед /92/ іконостасом — солея, праворуч і ліворуч від якої — клірос, де знаходився хор, перед солеєю — амвон. За іконостасом (пишних іконостасів, які закривали олтар, тоді ще не було) — територія сакральних дій: в центрі — святий престол, праворуч — ризниця, де лежав священний одяг священнослужителів, ліворуч — жертовник. За престолом у півколі абсиди — горнє місце, де міг воссідати єпископ із священиками (в соборній церкві).

 

Центральний пункт усього культу — літургія євхаристії. Вона складається з трьох частин: проскомідії, літургії оглашенних і літургії вірних. Під час проскомідії на жертовнику з принесених хліба і вина готується «речовина для святої євхаристії», при цьому поминаються члени Церкви Христової. Сакральна містерія приготування «речовини» відтворювала сам акт жертви. Друга частина, в якій мали право брати участь і оглашенні, готує віруючих до таїнства євхаристії. Після цього оглашенним і особам, які приносили покаяння, належало вийти з храму, і починалася найважливіша частина — літургія вірних. Чесні дари переносяться з жертовника на престол, здійснюється таїнство перетворення хліба і вина на тіло і кров Христову, вірні причащаються і благословляються на вихід із храму. Свята, пов’язані з життям і смертю Богоматері, як і свято Різдва, введені церквою спеціально для наближення християнських вірувань до язичницьких з їх культом богині-матері та народження нового року. Найбільш урочистим є цикл свят, пов’язаний із смертю та воскресінням Ісуса Христа. Цим святам передує Великий піст, а посту — Масляна, що теж була покладена на основу стародавніх язичницьких весняних карнавалів. Масляна є періодом підготовки до Великого посту. Починається вона з тижня митаря і фарисея, коли читається ця євангельська притча, яка має роз’яснити, що таке молитва. Другий тиждень проходить під знаком притчі про блудного сина, що роз’яснює смисл гріха і покаяння. Потім іде м’ясопусний тиждень, головна ідея якого — ідея другого пришестя і Страшного суду; наступний, сиропусний тиждень, проходить під знаком долі Адама і природи гріхопадіння. Далі настає Великий піст, а після нього — Страсна седмиця і Великдень. Увесь цей період проходить як містерія руху від Адама до Христа, піднесення людини до Бога (обожествлення людини) і водночас сходження Бога до людини, набуття Богом людського, тварного вигляду для викупної жертви за гріх.