Всеукраїнська Академія наук

 

У статуті Української Академії наук визначалась єдина вимога до членів та співробітників Академії — визнання «української національної культури з її оруддям — українською мовою». Більшовицька влада затвердила новий статут Академії, де вже йшлося про «науково-творчу діяльність... на користь комуністичного суспільства», а в листі до Всеукраїнської (як тепер вона стала називатись) Академії наук нарком освіти Г. Гринько підкреслював, що «радянська влада ні в якому разі не дивиться на неї лише як на огнище так званої «чистої науки», яка існує десь осторонь від бурхливого струменя життя працюючих мас і байдужа до його великих змін» *. Проте впродовж першого десятиріччя радянської влади Академія наук зберігала автономію від політичної влади, в ній навіть не було партійного осередку.

* Історія Академії наук України. 1918 — 1923. — К., 1993. — С. 280, 290.

 

Президентом ВУАН упродовж 1922 — 1928 рр. був видатний ботанік В. І. Липський, практично всією роботою академії керував її неодмінний секретар Агатангел Юхимович Кримський (1871 — 1942 рр.). Кримський був не тільки вченим, самовідданим і талановитим організатором, великим дипломатом, який провів академічний корабель крізь неймовірно небезпечні рифи Громадянської війни й «диктатури пролетаріату», а й яскравою інтелігентною особистістю. Один з провідних орієнталістів свого часу, поліглот, знавець більше трьох десятків мов, поет, Кримський належав до старшого покоління, був близкий до видатних діячів української культури кінця минулого — початку нашого століття (О. Кониського, І. Франка, Лесі Українки та ін.). Кримський був неодмінним секретарем Академії, тобто фактично вів усю організаційну роботу і керував її першим (історикофілологічним) відділом, що включав усю гуманітарію. ВУАН жартома називали «Кримською академією». Але насправді гуманітарією керували вони вдвох із Сергієм Єфремовим, секретарем I відділу і віце-президентом ВУАН, особою небажаною для комуністичного керівництва і тому дещо прихованою в тіні.

 

Єфремов належав культурно й політично до традиційної націоналдемократи й залишався пов’язаним із старим ТУПівським оточенням. У його відділі працювало багато людей із старого середовища. Вдова В. Б. Антоновича, К. М. Антонович-Мельник, завідувала бібліотекою ім. Антоновича. /594/ Вдова Грінченка Марія Миколаївна, письменниця, була членом-редактором Комісії для складання словника живої української мови. Вона підтримувала листовні зв’язки з еміграцією, передусім з Д. Дорошенком. Дуже активна і впливова в націонал-демократичному середовищі письменниця Л. М. СтарицькаЧерняхівська, дочка М. Старицького, була «нештатним постійним співробітником відділу з окремих наукових доручень» і членом етнографічної комісії. В етнографічній комісії працювала О. П. Косач, член-кореспондент ВУАН, сестра М. Драгоманова і мати Лесі Українки. Чоловік покійної Лесі, Климент Квітка, очолював комісію музичної етнографії. В Академії працювали вдова Б. О. Кістяківського Марія Веніамінівна і син його Олександр, зоолог. Гнат Павлович Житецький завідував відділом рукописів бібліотеки. Єфремов підтримував дружні зв’язки з Саксаганським, братами Кричевськими.

 

В організації УАН та зокрема її І відділу активну участь брав відомий націонал-демократичний діяч П. Я. Стебницький, який в гетьманському уряді замінив М. П. Василенка на посаді міністра освіти (помер 1923 р.). Він, зокрема, був одним із фундаторів історично-літературного товариства; головою Ради товариства був С. О. Єфремов, Стебницький був також фундатором Комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні, яку теж очолив Єфремов. У Комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства (голова — С. Єфремов) були «неокласики» П. Филипович (секретар комісії), М. Зеров.

 

Для комуністичного керівництва Єфремов був центром «петлюрівського» осередку. Своїх антибільшовицьких поглядів він ніколи не приховував, широко відомий був його «Лист без конверта», написаний до Юрія Коцюбинського 1918 р., де він називав більшовиків могильниками української свободи і незалежності. 1926 р. в театрі Єфремов якось зустрівся з тодішнім головою Київського губвиконкому П. Любченком, який почав виховувати академіка і пропонувати йому виступити в пресі з визнанням радянської влади. Єфремов відповів досить різко, що виступати в пресі буде тоді, коли буде свобода слова. Темпераментний, відкритий Єфремов користувався великим авторитетом у позаакадемічних колах і сприймався в суспільстві як діяч не тільки науковий і літературний, а й культурно-політичний. Особистостей з такою репутацією еміграційна націонал-демократія не мала. Його колишній партійний колега В. Прокопович, друга особа в еміграційному керівництві УНР після Петлюри, в мирний час — історик і фахівець у галузі сфрагістики, був набагато менш авторитетним. /595/

 

Єфремов обстоював традиційну естетику громадсько-політичного покликання. Проте і тоді, коли він належав до народницької орієнтації, Єфремов не повністю вкладався в якусь схему, він насамперед просто мав добрий смак літератора. До речі, в своїй двотомній «Історії українського письменства», що вийшла друком 1924 р. і таємно конфісковувалась ДПУ, Єфремов відзначив яскравий талант Хвильового, людини йому абсолютно чужої. В двадцяті роки ми бачимо, з одного боку, співробітництво й ідейну близькість Єфремова та Кримського, з іншого боку — дедалі більшу близькість його до «неокласиків» Зерова — Філіповича.

 

Якщо Кримський розширював культурний горизонт України на схід — не тільки науковими працями з історії турецької, персидської, арабської, гебрейської літератури, а й своїми перекладами з Сааді, Хафіза та інших класиків, — то «неокласики» розширювали український культурний горизонт на захід, насамперед до античних джерел, класики давньогрецької та римської. Єфремов двадцятих років — реаліст за орієнтаціями, але це вже не етнографічний реалізм, а радше класичність, як відновлення і блиск світової та національної традиції.

 

З переїздом до Києва Грушевського та початком його діяльності у ВУАН розгорівся запеклий конфлікт між ним та Єфремовим і Кримським, драматичним перипетіям якого істориками присвячено чимало сторінок. Боротьба між цими групами завдала безсумнівної шкоди українській культурі і полегшила торжество комуністичного тоталітаризму в Україні.

 

На хід і наслідки конфлікту вплинули й особисті риси Грушевського. Йому було властиве відчуття враженої гордості, схильність до різкої відповіді на різні форми тиску й придушення, можливо, об’єктивно не такого вже й істотного. Ці ж риси призводили до надзвичайної енергії й працьовитості, вимогливості до себе та інших, винятково високих наукових досягнень. Винниченка вражало, що ведучи бурхливе засідання Центральної Ради, Грушевський читає і править верстку своєї чергової книги. У важких ситуаціях Грушевський завжди проявляв стійкість, швидкість реакції й здатність повернути втрачене, починаючи з нуля. Престиж Грушевського в українському суспільстві був винятково високий, і втрату престижу, бодай часткову, він переживав важко. Розуму і наполегливості у нього для боротьби вистачало, і противник він був нелегкий. Позиція Грушевського щодо академічних зверхників та «чужих» у колективі стає дедалі ворожішою, відчуття несправедливості щодо себе все гострішим, тим більше, що більшовицьке керівництво не виконало /596/ обіцянки рекомендувати його на посаду президента Академії наук. Та енергія, яка давала колись яскраві результати, тепер значною мірою витрачалась на безплідну боротьбу з колегами та начальством.

 

Єфремов записував у щоденнику: «Цікаво, що по повороті робитиме той старий лис? Чи всидить тихо, чи знов почне свої звичайні інтриги?». «Старий лис» розпочав бурхливу діяльність з організації низки історичних установ у системі ВУАН, яка спочатку була підтримана керівництвом Академії, а потім сприймалась з дедалі більшим роздратуванням. Використовуючи поблажливе ставлення комуністичної влади, Грушевський самостійно вибивав кошти, ставки, різні привілеї на зразок права своїм співробітникам на гонорарні публікації в ДВУ, — все це коштом загального бюджету ВУАН. Грушевський добився окремого приміщення «історичних установ» і став практично незалежним від керівництва ВУАН.

 

За цим стояли й принципові питання. Грушевський підкреслював, що до його приїзду ВУАН не мала українського національного характеру, і що реальним підґрунтям принаймні його історичних установ мають бути організації, що продовжують традицію колишнього Наукового товариства. «Український характер» означав етнічний склад Академії, а з орієнтацією на УНТ Грушевський повертався до старої суперечки з Вернадським.

 

Упродовж 1927 р. конфлікт у ВУАН набуває особливого напруження, досягаючи апогею в листопаді. Політбюро вже не розраховує на Грушевського, але використовує конфліктну ситуацію в своїх цілях. Планувалося залишити Кримського, усунути Єфремова і ввести натомість до президії Грушевського. Інтриги розроблялися на рівні найвищого політичного керівництва.

 

З прикрістю зазначаючи наявність гострого конфлікту між двома угрупованнями у ВУАН, слід зауважити, що це був не тільки особистий, а й ідейний конфлікт між різними концепціями української науки й культури. За словами Грушевського про «фактично неукраїнську академію» стояло розуміння національної культури з точки зору національного складу наукових і культурних кадрів і з точки зору вживаної в культурному середовищі мови. Саме тому, що більшовики могли піти на серйозні поступки в цьому напрямі, Грушевський зайшов надто далеко в пошуках компромісів з владою, викликавши гостре невдоволення колег з націонал-демократичних кіл.

 

Проте було б помилкою бачити в історії науки насамперед фракційну боротьбу. Українська наука зробила за цей час величезний внесок у розвиток національної культури. Це стосується і напряму, пов’язаного з /597/ іменами Єфремова та Кримського, і напряму Грушевського.

 

Величезна робота була здійснена в природничо-науковому відділі. Чимало збитків завдала Україні еміграція наукових сил; так, один з організаторів Академії наук України С. П. Тимошенко (1878 — 1972 рр.), в 1919 — 1920 рр. — директор Інституту технічної механіки, емігрував спочатку до Югославії, потім до США, де створив світового значення школу механіки. Власне, Тимошенком була започаткована в США науково обгрунтована інженерія. Учні Тимошенка залишилися в Україні й продовжили наукові дослідження в галузі механіки, що тримають Україну і досі на рівні світової науки. В Україні була сильна математична традиція, яку підтримала Академія: в 1922 р. кафедру математичної фізики ВУАН очолив Микола Митрофанович Крилов (1879 — 1955 рр.), який створив школу, що згодом забезпечила Україні одне з провідних місць у світі в теорії нелінійностей, теорії ймовірностей та кібернетиці. Корінний киянин Іван Іванович Шмальгаузен (1884 — 1963 рр.), академік ВУАН з 1922 р. і професор Київського ІНО, а потім університету, директор Інституту зоології АН України з 1930 р. і до початку війни, з 1936 р. одночасно — Інституту еволюційної морфології АН СРСР, був одним з лідерів генетики в країні.

 

У соціально-економічному відділі велися дослідження в галузі економіки України, продуктивних сил, економічної статистики та демографії тощо. Величезні наукові заслуги української гуманітарії. Передусім колосальна робота була проведена щодо забезпечення переведення суспільства на українську мову спілкування та літературної і наукової творчості. Впродовж 1926 — 1929 рр. вийшло три томи російсько-українського словника за редакцією С. О. Єфремова та А. Ю. Кримського, історичний словник у трьох томах (Е. К. Тимченко). Кримський очолив роботу Інституту української наукової мови з розробки наукової термінології; Інститут видав 15 термінологічних словників із запланованих 34-х. Подальша робота була перервана розгромом Академії наук.

 

Величезна праця здійснювалась у традиційній галузі українознавства — етнографії та фольклористиці. Етнографічна комісія на чолі з фольклористом А. Лободою, ректором Київського ІНО, спиралась на широку мережу кореспондентів, кількість яких зросла з 400 в 1926 до 10000 в 1928 році. Всеукраїнському археологічному комітетові (ВУАК) ми завдячуємо врятуванням і збереженням національних історичних цінностей. Комітет консультував різні комісії з приводу вилучення музейних цінностей на потреби голодуючих, для вивозу їх за кордон, повернення українських цінностей з музеїв СРСР, займався захистом археологічних збірок Києва, охороною архітектурних пам’яток Чернігова та музеїв міста, врятував музей Холмського братства в Могильові, організував реставрацію дренажів Андріївської церкви в Києві, створив Лаврський музей культів та побуту, вів дослідження та організував збереження храму св. Софії. Величезну роботу провела Комісія архівних джерел для мистецтвознавства (М. Василенко, К. Лазаревська), пам’яток українського золотарства (О. Новицький). Під керівництвом Єфремова почалась робота з академічного видання класики /598/ української літератури. Єфремов встиг видати твори Шевченка.

 

В українській академії наук велися дослідження староукраїнської культури та літератури. Найвизначнішим українським вченим у цій галузі був академік ВУАН Володимир Миколайович Перетц (1870 — 1935 рр.), видатний знавець стародавньої української й російської культури і літератури, текстолог і палеограф. Перетц працював у Ленінграді в Академії наук, очолював українське наукове товариство в цьому місті і підтримував з Києвом постійні контакти. Уважно стежив за діяльністю ВУАН і за культурним життям в Україні, високо оцінюючи його нові досягнення, Вернадський, який жив у Ленінграді, а згодом у Москві.

 

Важко переоцінити досягнення історичних установ, що працювали під загальним керівництвом Грушевського. Насамперед слід відзначити особистий доробок великого історика, який опублікував 4-й та 5-й томи історії української літератури та томи «Історії України-Руси» до 9-го включно. Загал публікацій колективу Грушевського викликає захоплення.

 

Слід підкреслити, що Грушевський прагнув розвивати методологічні питання історичної науки, спираючись на порівняльно-історичний метод та ідеї французької соціології. Пропаганді прийнятної для нього соціології служили рецензії Грушевського на книги Дюркгейма, Леві-Брюля, Вундта, огляд французької соціології, надруковані в часописі «Україна». Грушевський хотів відкрити кафедру соціології, та йому, звичайно, не було дозволено обходитися без марксизму, і методологічне відділення очолив у Грушевського марксист О. Гермайзе, колишній соціал-демократ. Особливо відзначалася своїми фольклористичними працями та працями з праісторії культури, орієнтованими на концепцію Леві-Брюля, дочка Грушевського Катерина. Під її керівництвом опубліковано 4 томи «Первісного громадянства» та 2 томи «Українських дум». Дуже підтримав усі видання К. М. Грушевської академік Перетц.

 

Створений 1924 р. Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ) був неконкурентоспроможний порівняно з соціологічними пошуками школи Грушевського. Серед ідеологів-марксистів своєю ерудицією та публіцистичним пером виділявся В. О. Юринець (1891 —?). Володимир Юринець, родом з Олеська під Львовом, закінчив фізико-математичний та філософський факультети Віденського університету і мав європейський культурний світогляд. Його статті з критикою філософії Гуссерля, Фрейда, інших сучасних філософів, попри їх критичне спрямування, мали загальноосвітнє значення як джерело для ознайомлення з сучасним Заходом. Будучи людиною слабкої волі, Юринець одразу потрапив до чекістських рук і став «сексотом», виконуючи найбрудніші доручення партії та ДПУ, в тому числі публіцистичні. Проте у в’язницю і на смерть він пішов одним із перших.

 

Кафедрою УІМЛ завідував С. Ю. Семковський (Бронштейн, 1882 — 1937 рр.), він був також головою Комісії філософії АН України. Семковський — один із небагатьох радянських філософів, який зрозумів суть наукових відкриттів Ейнштейна і захищав теорію відносності від звинувачень в «ідеалізмі». Двоюрідний брат Троцького і колишній меншовик, Семковський-Бронштейн став одним із перших об’єктів партійної критики. /599/

 

Без урахування доробку української науки, в тому числі гуманітарної, не можна говорити про національне культурне піднесення в двадцятих роках. Сам процес українського ренесансу мав багато складових. Взаємовідношення цих різноманітних складових було гострим, іноді антагоністичним — через властивий епосі дух нетерпимості і вплив адміністративного тиску. В 20-ті роки тільки почали розкриватися різноманітні можливості української культури, що їм розквітнути в найближчу епоху не судилося.

 

З наближенням «великого перелому» ситуація в українській науці ставала дедалі драматичнішою.

 

У квітні 1928 р. мали відбутися вибори академічного керівництва. Перед від’їздом до Харкова на колегію НКО Кримський і Єфремов домовилися з Грушевським на такий варіант: президент ВУАН — економіст-географ К. Г. Воблий, віце-президенти — І. І. Шмальгаузен та статистик М.В. Птуха (прихильник Грушевського), неодмінний секретар — А. Ю. Кримський. Але на другу зустріч Грушевський і Тутковський не прийшли, про що стало відомо Скрипнику. 18 квітня секретаріат ЦК запланував Президію ВУАН на чолі з учнем Мечникова, епідеміологом Д. К. Заболотним, з Кримським і Грушевським у складі президії. Коли привезли до Києва Заболотного, його відвідали Кримський, Василенко, Яснопольський та Вотчал і обіцяли підтримати як урядового кандидата, якщо він захищатиме інтереси Академії. Той був зворушений і дав слово *.

* Див.: Сохань П. С., Ульяновський В. І, Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia.

 

Збори відбулися 3 травня 1928 року. В них взяли участь і академіки з інших міст, з Праги у відрядження приїхав В. І. Вернадський. Академік Безескул запропонував на голову зборів Вернадського, несподівано прихильник Грушевського академік Тутковський висунув кандидатуру Скрипника. Розгублений Липський поставив питання на голосування, і головою зборів обрали Вернадського; він сів за стіл президії під оплески залу. Скрипник ледве стримувався, про щось радився з партійцями. Президентом ВУАН в результаті обрали Заболотного, Воблого — віце-президентом, Кримського переважаючою більшістю голосів — неодмінним секретарем. Скрипник скипів і вигукнув: «Ну, досить!», закрив збори, не маючи на це ніякого права, і вискочив із залу; за ним вийшли партійці.

 

Тим часом розгорілась скандальна історія, яка була використана для шельмування Єфремова. В травні 1928 р. голова Львівського Наукового товариства К. Студинський в органі УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання) газеті «Діло» надрукував статтю про русифікаторську політику ВУАН у підборі національних кадрів. На захист ВУАН Єфремов відповів у тій самш газеті статтею «Про двох лицарів». Публікація статті в «буржуазній пресі» була розцінена як «єфремовщина» та наклеп і гостро засуджена «громадськістю». Пройшли збори науковців та студентства з резолюціями осуду, засідання Президії ВУАН тощо. Характерно, що винуватець усього К. Студинський був обраний наступного року до ВУАН. Єфремов же був звільнений з усіх посад.

 

У щоденнику після усунення звідусіль Єфремов записує: «Підлішого часу не було й не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна». Він не знав, що то ще не найпідліші часи. /600/

 

Наркомос не затвердив Кримського на посаді неодмінного секретаря, і розпочались поневіряння видатного вченого і організатора української науки, що закінчились його розстрілом 1942 року.

 

Наступного року Академія наук вже без опору обрала академіками Скрипника, Затонського, Шліхтера, Юринця, Семковського. Того ж року в Москві Вернадський виступив ініціатором провалу виборів до АН СРСР ідеологів-марксистів, насамперед філософа А.М. Деборіна. Його яскравий виступ показав несумісність наукових та ідеологічних критеріїв і псевдонауковий характер «діалектичного матеріалізму». Властям довелося силовими методами «поправляти» Академію.

 

28 — 30 листопада 1929 р., ще до суду, Рада ВУАН затаврувала Єфремова та інших «організаторів СВУ». Найпристойніше в цій ситуації поводився Грушевський.

 

Конфлікти в Академії наук відображали глибинні політичні розходження керівних кіл української науки щодо перспектив культурного розвитку України. Проте треба сказати, що надії, які покладала комуністична влада на розкол у таборі української наукової інтелігенції, загалом не виправдалися. Коли ста- | ло зрозуміло, що комуністи розраховують на прикриття розгрому української науки взаємними доносами і звинуваченнями її провідних діячів, конфлікт згас. Грушевський проявив стійкість і готовність підтримати переслідуваного Єфремова в скрутну хвилину.

 

Після 1928 р. почалось упокорення Академії наук України, підпорядкування її партійному контролю. І якби основу ВУАН не складали наукові установи природничо-наукового, математичного та прикладного циклу, осередок української науки був би розгромлений вщент — так, як була розгромлена його гуманітарна частина.

 

Впродовж 1929 — 1932 рр. тривають неперервні «дискусії» в різних науках, насамперед у гуманітарії, супроводжувані різного роду «реорганізаціями». Щоб була зрозумілою атмосфера тих років, наведемо приклад «критики» на адресу академіка Воблого: він звинувачувався в тому, що «служив буржуазії вірою і правдою, бо його наукова зброя агітувала, виховувала в дусі непорушності капіталізму, служить буржуазії зараз, оскільки його сучасні праці (правда, в прихованому вигляді) показують ослячі вуха ідеалізму, еклектизму й апологетизму» *. Критик вжив, мабуть, всі знайомі йому іншомовні слова.

* Цит. за: Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія наук. Нарис історії. — К., 1993. — Ч. II. — С. 17.

 

1931 р. після серії подібних «дискусій» було створено на місце УІМЛ Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських Інституцій (ВУАМЛІН), на чолі зі Скрипником, а згодом Шліхтером. Заходи по /601/ «зміцненню ідеологічного фронту» закінчились серією арештів уже після самогубства Скрипника, а внаслідок численних «викриттів» установи ВУАМЛІН 1936 р. включені до Академії наук України; деякі з них (як Інститут філософії) припинили існування у зв’язку з арештами всіх співробітників.