Масовізм» і Хвильовий

 

Літературна дискусія, що почалася 1925 р., у концентрованому вигляді виявила всі протиріччя культурного розвою України й справила великий вплив на процеси в театральному, музичному, мистецькому житті.

 

30 квітня 1925 р. у літературному додатку до офіційних урядових «Вістей» з’явилась стаття письменника Миколи Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Як видно з заголовку, вістря полеміки мало бути спрямоване проти традиційного етнографічного реалізму. Насправді головним об’єктом критики була «пролетарська маскультура», безграмотне графоманство, яке крилося за комуністичними деклараціями.

 

Стаття Хвильового почала так звану «літературну дискусію», що закінчилася 1928 року. В лапках цей вираз наводиться тому, що поставлене Хвильовим питання зовсім не дискусійне. Чи можна з нормальної точки зору обстоювати тезу про те, що «пролетарському письменникові» непотрібен професіоналізм, бо він добре пише вже тому, що пролетарський? Тоді це не було так ясно — панував релятивізм не лише моральний, а й естетичний, і для «критика-марксиста» питання про художні критерії поза політикою та ідеологією не існувало. Але, по суті, і не про це йшлося в ході так званої «літературної дискусії», а про світогляд і політику української комуністичної влади.

 

Безпосередньо стаття Хвильового була виявом протиріч між ним та Елланом. Конфлікти Хвильового та Еллана почасти виникли на ґрунті диктатури останнього в усіх галузях керівництва культурою і вже давно мали достатнє підґрунтя. Найгостріший з них виник тоді, коли Хвильовий організував групу «Урбіно» і видав альманах «Квартали». Урбіно — місто, де народився Рафаель; водночас слово викликає асоціації з урбанізмом. Під час суперечки Хвильовий сказав Еллану страшні слова: «Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана!».

 

«Хвильовий сказав це і сам пополотнів. /602/

Блакитний дивився з жахом, потім промовив одне тільки слово — теж страшне:

 

Каїн...

І сів, закривши обличчя руками.

А Хвильовий зразу повернувся і вийшов». *

 

Нещадні були ці сутички безмежно правдивих людей, і так тільки починалася епоха нетерпимості. Еллан помер 12 грудня 1925 р. від серцевого нападу, не доживши місяця до 32 років. Хвильовий був на рік старший. Він півроку не дожив до сорока.

 

Політика «пролетарських письменників» ґрунтувалась на вірі в особливу місію пролетаріату не лише в світовій історії, але і в культурі. Сьогодні не варто повертатися до теми про графоманство нових літературних гегемонів — історія все розставила на свої місця. Хвильовий (псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, 1893 — 1933 рр., вихідця з глухого провінційного селища Тростянець на Слобожанщині) мав освіту 5 класів гімназії і теж міг би просто апелювати до партійного квитка, але обрав наполегливе навчання. Українець по матері, Хвильовий-Фітільов був членом повстанського загону УНР, а згодом перейшов під червоні знамена. Демобілізований червоноармієць починає писати й так жадібно розширювати свій кругозір, що сміливо можна віднести його до найбільш освічених українських письменників. З листування Хвильового з поетом і критиком Миколою Зеровим, рафінованим українським інтелігентом, зрозумілі культурні орієнтації молодого «пролетарського письменника»: він, зокрема, висловлює радість з приводу перекладів з давньоримської літератури і пише Зерову: «Отже, тільки з Вами і з Вашою групою (хай і невеличкою), що розуміється в справжньому марксизмі, і може бути союз» **.* Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — С. 37.

** Радянське літературознавство. — 1989. — № 8. — С. 20.

 

Називати групу Зерова «справжніми марксистами» було принаймні оригінально: самі поети і критики-«неокласики» (П. Філіпович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський) ніколи жодних подібних декларацій не робили й демонстративно залишались на культурному Олімпі. Слово «марксист» звучало для Хвильового просто як схвалення. /603/

 

Хвильовий писав вірші, невеликі новели, памфлети, останнім часом пробував себе і у великих формах. Незакінчений роман «Вальдшнепи» надто резонерський і невправний. Справжній Хвильовий, письменник, який реалізувався, — це автор невеликих романтичних новел. Хвильовий як письменник походить від української поетичної музики слова, найяскравішим представником якої був тоді Тичина. Проте Тичина відчуває непоетичність трагічного часу:

 

Минув, як сон, блаженний час і готики, й барокко.

Іде чугунний ренесанс, байдуже мружить око.

Це що горить: архів, музей? — а підкладіть-но хмизу!

З прокляттям в небо устає новий псалом залізу.

 

Хвильовий намагається протиставити цьому світовідчуттю музику, народжену «залізом»:

 

Кохаємо залізо й мідь,

Бетони і чугуни —

Від них родилися громи,

Але і співні струни.

 

Вся поетика Хвильового наснажена надзвичайними й яскравими пристрастями, які тільки й можуть виправдати отой «залізний ренесанс».

 

Через десяток років молоді українські націоналісти в Галичині вкажуть на безумовну перевагу тієї комуністичної романтики, якою дихали, зокрема, твори Хвильового і яка давала силу комунарам Громадянської війни. Іронізуючи з посилань лідерів УНРівської еміграції на об’єктивні обставини, студент-націоналіст Олег Штуль знаходить відповіді на питання про причини поразки УНР у творах Миколи Хвильового. Цитуючи з Хвильового листа Мар’яни:

«Твій народ має два чудних слова, вони не перекладаються «сєвер» і «грусть». Але найкраще слово на землі: «Че-Ка»

 

Пам’ятаєш?: стоять ешельони, а паротяг так задумано шипить. їдемо в далекі степи, де чекає тривога, невідомість, де шле провалля жури й радости! Станція, ще станція і семафори і степи... Тоді не було порожнечі».

 

Штуль питає: «Хто написав би таке з наших політиків?.. Чи могли вони, роз’їджені мудрощами не нашого поля, очолювати націю, коли «йшла м’ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили по борах тіні середньовічних лицарів» *.

* Штуль О. Далекий шум (1917 р.) // Париж Олегові Штулеві. — Париж, 1986. — С. 189 — 190.

Ця сила духу у Хвильового, проте, куплена гіркими роздумами і глибокими стражданнями.

 

Чи не найяскравіший зразок подолання внутрішньої роздвоєності — новела Хвильового «Я (романтика)», /604/ написана 1923 р., надрукована 1924 року. Щоб зрозуміти її, слід зважати на те, що до новел його не можна підходити з мірками реалістичної естетики. Хвильовий радше близький до гоголівського «містичного реалізму» («пахло Гоголем» — не раз вживаний ним вираз). До того ж у нього скрізь сильні літературні ремінісценції, і нерідко його треба читати крізь класичний літературний твір. «Я (романтика)» — навіть не на літературній, а на біблійній основі; за характером своїм це не оповідь про події із символічним означенням, а анатомічний розклад власної душі на складові частини, подібний до кубістської картини. Чекіст, який розстрілює всіх, очищаючи тюрму напередодні відступу, розстрілює і свою матір в ім’я Революції. Якби це був нормальний прозовий жанр, вийшла б дешева мелодрама. Текст не дає помилитися: персонажі новели — розстріляна мати-Марія, вона ж Богоматір; жорстокий і бездумний раціоналіст-доктор Тагабат; дегенерат-кат; неспроможний нести тягар убивств молодик; нарешті, сам голова «чорного трибуналу комуни» («я — чекіст, але я і людина») — все це різні «кінці душі» одного й того самого романтичного «Я».

 

«Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Весь жах і вся сповідь не в сюжеті, який розгадати можна з перших сторінок, а в ставленні до колізії. Млість і пожежа неможливої радості — це і є та романтика, яка перемагає любов до Великої Матері. Для автора все-таки Че-Ка — прекрасне слово, але сама прекрасність сатанинська і виправдана лише тим, що інших шляхів до світової комуни немає. «Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

 

У романі «Вальдшнепи» головний герой, який шукає шляхи відродження «своєї нації і свого класу», названий Дмитром Карамазовим (дія роману — в літературному просторі Достоєвського). Він протистоїть Альоші з «Братів Карамазових»: той обстоює любов до дальнього, цей — ненависть до ближнього, бо сильна людина — це тільки та, яка (з ідейних міркувань, зрозуміло!) може вбити ближнього, а не дальнього. Комунізм Хвильового перегукується з фашизмом, і він цього не приховує — «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально протилежному полюсі» («Україна чи Малоросія?») *.

* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — К., 1995. — С. 733.

 

 

В цьому забороненому памфлеті Хвильовий відкрито обґрунтовує свою політико-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло /605/ «Геть від Москви!», що було використане для «викриття» «націоналістичної ворожості» Хвильового щодо російської культури — «культури ленінізму». У відповідь Хвильовий говорив: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю економіку?), що «язык русский — язык Ленина» (а хіба «язик мордвы» чи то киргизів — не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що «треба іти з росіянами, як рівний з рівним», що всі народи — брати і т. д., і т. п. — всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини» *.

 

«Геть від Москви» у Хвильового означає передусім кінець драгоманівської політики використання російської культури як посередника між Україною та Європою, пряме звертання до «психологічної Європи». Але були й глибші мотиви неприйняття російської культури як посередника — навіть крім мотиву конкуренції на книжковому ринку, де слабкість українських позицій Хвильовий вбачає в «рабській природі» української інтелігенції, «яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній» **.

 

Хвильовий говорить про «безперспективну літературщину, декаданс, занепад, реакцію, що запанували нині в російській літературі». Звідки такі категоричні оцінки, чи не «перегнув» Хвильовий просто у полемічному запалі? Перекреслюючи одним рухом яскраві й несхожі культурні явища російського життя, Хвильовий розкриває підтекст своєї негативної позиції: «Велика російська література є, перш за все, література песимістична, певніше, пасивно-песимістична». «Треба творити «героїчну епоху», а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію» ***.

* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С. 732.

** Там же. — С. 734. *** Там же. — С. 736, 738.

 

Подолання «пасивного християнського дуалізму» літератури Достоєвського і Толстого — ось, за Хвильовим, історична місія України, що ґрунтується на її особливій ролі посередника між Європою та Азією. Хвильовий розвиває концепцію синтезу марксистського історико-економічного детермінізму з теорією культурно-історичних типів Данилевського і Шпенґлера. «Фаустівський» етап європейської культури відійшов у минуле, зараз вона на «цивілізаційному етапі» і має поступитися Азії. «Віковий, тисячолітній відпочинок східного людського матеріалу — це є період накопичення енергії для всесвітніх /606/ універсальних завдань. І тільки ця енергія здібна вивести Європу з цивілізаційного періоду конаючого типу культури» *.

 

«Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загірньої комуни». Ми все вже маємо — і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Меллера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і..., і..., і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — Дніпробуд» **.

* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С. 747.

** Там же.

 

 

Багато було різних літературномистецьких угруповань, що складали в ті роки громадянське суспільство України; найчастіше вони полемізували між собою непримиренно й до останньої межі. Головне ж не в найрадикальніших програмах, а в тому, що з’явились і розквітли неймовірної яскравості таланти. І коли ми оцінюємо вплив Хвильового на культурнополітичні орієнтації українського суспільства, то варто зазначити, що в його ВАПЛІТЕ було всього 27 чоловік, але суть в тому, що серед них — Бажан, Дніпровський, Досвітній, Епік, Йогансен, Квітко, Куліш, Копиленко, А. Любченко, Панч, Сенченко, Слісаренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Шкурупій, Яновський, Яловий — мало не всі найяскравіші й найбільш обіцяючі постаті тодішньої української літератури.

 

На противагу ВАПЛІТЕ партія ініціювала утворення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) на чолі з драматургом Іваном Микитенком. Якщо в Росії аналогічна організація — РАПП — ніколи не була монополістом у літературному житті, то на Україні вульгарні демагоги від літератури стали офіційно підтримуваною партійною силою. Пішла пора покаянь і вступів колишніх членів ВАПЛІТЕ (в тому числі й Хвильового) до ВУСПП, що перетворилося на жорстокий моральний терор. Масові арешти письменників почалися після самогубства Хвильового та «справи УНЦ». Після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій», коли тільки розпочався терор, відбувся Перший з’їзд письменників України (1934 р.), і Спілка радянських письменників України, створена на цьому з’їзді, майже повністю була розстріляна впродовж наступних кількох років. Спілка архітекторів України утворена 1933 р., але Перший Всеукраїнський з’їзд архітекторів відбувся 1937 р.; Оргбюро майбутньої Спілки радянських художників України створене 1932 р., перший з’їзд відбувся тільки 1938 р.; Спілка композиторів утворена 1933 р., перший з’їзд — 1939 р., коли головні жахи були позаду.