Етнічні групи слов'ян

Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов'янська спільнота ділилася на три групи «язиків»: західну, східну і південну, або три великі слов'янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші. Так обґрунтовувалася, зокрема, концепція походження росіян, українців і білорусів з одного народу — давньоруського (східнослов'янського). Як показали сучасні дослідження, подібні уявлення дуже сумнівні. Виділення східних слов'ян в окрему територіальну і культурну зону є не наслідком первісної їх єдності, а результатом пізнішої історії. В первісній слов'янській спільноті єдиної «східної» або «прадавньоруської» групи не було.

Відомо близько шести десятків «племінних» назв, які могли бути і назвами власне племен, і назвами малих етносів («народів»). Серед цих назв є такі, чиїх носіїв ми зустрічаємо в різних кінцях Славії. Так, смоляни опиняються і біля Смоленська, і в Болгарії; дреговичі — і в Болгарії, і в Бєларусі; серби — на Ельбі і на Балканах, і так далі. О.М. Трубачов вважає, що «племена» обирали собі маршрути цілком свідомо, керуючись певними географічними відомостями, і при цьому частина «племені» могла обрати собі один маршрут, а частина — інший.

Письменники тих часів називають три слов'янських «племені» — антів, венедів та склавінів. Слово «склавін» явно передає загальну самоназву слов'янських етносів. Венедами називали ту частину слов'ян, яка заселила північно-західні околиці Славії і найбільше відчула вплив германських сусідів. Саме слово «венеди» належало до етносу давньоєвро-пейської групи, що колись жив на цій території і переселився на південь, давши, зокрема, назву Венеції; сусіди — балти і германці — продовжували так називати слов'ян.

Етнонім «ант» — іранського походження і означає «край», «окраїна» (часто в історії народів слово «край» означає спершу «околиця», «окраїна», а потім увесь обмежений краєм-кордоном край-батьківщину). В най-раніші часи, коли цей етнонім згадується у хроністів, він не міг бути слов'янським. Найбільш імовірно, що на північно-західній околиці сармато-аланського (іранського) світу жив такий етнос, який пізніше послов'янив-ся, зберігши стару назву. З антами пов'язують Пеньківську культуру на південному сході тодішньої території слов'янського розселення. Вона явно має риси попередньої Черняхівської культури і водночас несе сліди слов'янського проникнення.

Можна з упевненістю сказати, що поділ слов'ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов'ян, а анти не є просто предками українців; щонайбільше, до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення.

На нових землях слов'яни переймали елементи місцевих культур, коли стосунки з завойованим населенням більш-менш нормалізувались, одружувалися з місцевими дівчатами. Внаслідок взаємовпливів і антропологічний вигляд, і культура слов'ян на заході і півдні їх нової батьківщини мінялися швидше, ніж на сході. Так, гончарний круг був засвоєний західними і південними слов'янами вже в часи Празько-Корчакської культури, натомість на території Ук-

 

' Колесов K.K. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986.-С. 133.

раїни ліпна кераміка панує до IX сторіччя. Можна сказати, що розвиток культури на сході Слов'янщини відбувався повільніше, зате органічніше, на власному ґрунті.

В старослов'янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає «народ», «народність». Слово народ вживалось у значенні «натовп», «зборище чи множина людей», при цьому «народ» найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання «народ» мав ще особливу назву — полк, що буквально означає те ж саме, бо є простим запозиченням із германського Volk — «народ». Латинське natio або грецьке ethnos в книжній мові перекладалось як язик або плем'я. Інший вираз приблизно з тим же значенням — люди, але цей вираз переважно вживається для позначення «своїх», натомість «язики» можуть бути і чужими. У співвідношенні виразів плем'я і рід можна знайти певну закономірність: плем'я — це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід — це «першоджерело, пер-шоначало роду, його творіння і живильний зв'язок, який об'єднує багатьох, — не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь»'.

Отже, рід — це не тільки соціальна одиниця (родичі до певного — можна думати, шостого — коліна), а й та сила спорідненості, яка робить усіх співучасниками життя.

Літописи доносять до нас перелік «племен», з яких складалася слов'янщина принаймні X—XI сторіч. Помилкою було б вважати ці одиниці племенами в тому розумінні, яке виходить із уявлень про суспільну організацію «сім'я — рід — плем'я — народність». «Племена» літописів були «народами» в сучасному розумінні, або, як кажуть, «мікроетно-сами». Деякі з цих мікроетносів зберегли свої назви (етноніми) і до сьогодні: літопис згадує чехів, хорватів, сербів, поляків (ляхів) тощо. Не лишилося старої етнічної організації східних слов'ян — дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів і так далі.

Надзвичайно близькі культури трьох «племен»: волинян, древлян та дреговичів. З фізичної, антропологічної точки зору, вони також близькі, хоча між ними є й відмінності. Там, де пізніше зустрічаємо волинян, свого часу жили дуліби, потім бужани; можливо, волинян називали спочатку дулібами, потім бужанами, відповідно до того, яке «плем'я» відігравало там домінуючу роль. Во-лиияни чи велиняни жили також і в західній, венедській частині Славії. Корені вол-, вел- мають міфологічний смисл і пов'язані з уявленням про «нижній світ». Може, східні і північно-західні волиняни — просто «тезки», а, може. — гілки одного народу.

Те ж саме можна сказати про полян. Поляни західні, які з X ст. називаються поляками, — корінне населення верхів'їв Вісли. Східні поляни за фізичним обрисом мають риси південців-степняків: менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші, з дещо сплощеним лицевим скелетом. І на фізичний тип, і на культуру східних полян більше вплинули попередники слов'янського населення на нашій землі, через них головним чином і сприйняті традиції Черняхівської культури.

Чи були українські поляни гілкою того ж народу, що й поляни-поляки? Хто знає! Назва могла бути просто пов'язана з полем — свої «поляни» були і у кельтів, і у германців. Могла

 

і частина північно-карпатських полян прийти на Рось і асимілювати тут чисельніше місцеве іраномовне населення.

На Лівобережжі розселилося «плем'я» сівера, назва якого має іранське походження. Можливо, сівера була послов'яненим іранським народом. Проте антропологічні характеристики зближують сіверу з предками сучасних білорусів та литовцями («валдайсько-верхньодніпровський комплекс»). Можливо, ці дані свідчать про походження з межиріччя Вісли і Німану, а, може, про велику роль місцевого балтського субстратного населення в формуванні прийшлої (з іраномовних районів) сівери. Фізичними спадкоємцями сівери сьогодні є здебільшого населення південно-західної Росії.

Літописні тиверці та уличі, які поселилися в степових районах півдня України, за антропологічними характеристиками близькі до волинян та їх сусідів. Поселення слов'ян у степах виявилися нетривкими — під натиском кочовиків вони відступили на захід.

Прикарпаття було заселене білими хорватами- Якщо приазовські хорвати — той самий народ, то ці ірано-мовні степовики (слово «хорват» — іранського походження) якось включилися в слов'янську стихію, вже слов'янізованими вони з'являються в Прикарпатті, на землях нащадків кельтів-галлів (звідки і наша Галичина, і іспанська Галісія) та фракійців. Частина їх продовжувала жити тут, частина пішла на Балкани.

Як бачимо, слов'янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

На жаль, ми не можемо скористатись такими безпосередніми свідченнями етнокультурної спорідненості, як мови. Якими мовами або якою мовою розмовляли слов'яни періоду їх великого розселення — про це ми можемо здогадуватися на підставі реконструкцій, що не сягають великої точності. Проте деякі дані можна вважати надійними. Ми можемо сказати, що десь аж до ХНІ—ХГУ ст. мовні новації поширювались по всій величезній території Слов'янщини. Згідно з критеріями, прийнятими в лінгвістиці, аж до цього періоду можна говорити про існування єдиної слов'янської мови, і всі інші мови слов'ян розглядати як діалекти. Проте цей критерій недостатньо чіткий. Маємо свідчення і про мовні новації, які поширювалися по східнослов'янській території тоді, коли ще існувала спільнослов'янська мова, отже, всередині єдиної мови таки існувала якась-мовна зона, що її можна назвати давньоруською. Але і це ще не все: всередині давньоруської мовної зони можна виділити групи діалектів, по яких поширювалися мовні новації і які, в свою чергу, становили одну мову, — в той час, коли ще не розпалася остаточно спільнослов'янська мова і існував якийсь мовний союз чи мовна спільнота на всьому сході слов'янщини.