Передмова. Міністерство освіти І НАУКИ України
Міністерство освіти І НАУКИ України Запорізький національний технічний університет
Сучасна держава: Типи та форми правління Методичні рекомендації з курсу «Політологія» для студентів усіх спеціальностей і форм навчання
Запоріжжя Сучасна держава: типи та форми правління /Методичні рекомендації з курсу «Політологія» для студентів усіх спеціальностей і форм навчання/ [В.Т.Варяник, Г.В.Давлєтова, Ю.М.Соколенко, М.Д.Ясир]. – Запоріжжя, ЗНТУ, 2010.- 56 с.
Автори: - Варяник В.Т. - доцент, кандидат історичних наук, доцент кафедри; - Давлєтова Г.В. - асистент кафедри; - Соколенко Ю.М. - асистент кафедри; - Ясир М.Д. - доцент, кандидат історичних наук, доцент кафедри.
Рецензенти: - Ніколаєва Т.Є. - доцент, кандидат філософських наук, завідуюча кафедри політології ЗНУ; - Омельченко Н.О. - кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології ЗНУ.
Відповідальний за випуск: - Кириченко В.М. - доцент, кандидат історичних наук, завідувач кафедри політології та права ЗНТУ.
Затверджено на засіданні кафедри політології та права ЗНТУ 19 квітня 2010р., протокол №8.
ã Варяник В.Т., Довлєтова Г.В., Соколенко Ю.М., Ясир М.Д., 2010 ã ЗНТУ, 2010 ЗМІСТ Стор. Передмова............................................................................................................4 Сутність держави, її основні ознаки..................................................................5 Функції держави..................................................................................................7 Унітарна держава. Сутність і типи....................................................................8 Автономія в складі унітарної держави............................................................10 Імперія як тип державного устрою. Етапи існування та специфічні риси імперій..............................................................................12 СРСР як особливий тип імперії.......................................................................14 Федеративна держава, її основні ознаки.........................................................16 Конфедерація, сутність, основні риси. Типи конфедеративних утворень..............................................................................19 Монархія та її види...........................................................................................21 Президентська республіка, сутність, ознаки..................................................25 Парламентська республіка та її особливості..................................................27 Нетипові форми правління держави...............................................................29 Короткий словник.............................................................................................32 Література..........................................................................................................35 Додаток А Державний устрій сучасних європейських країн........................38 Додаток Б Державний устрій сучасних азіатських країн..............................42 Додаток В Державний устрій сучасних американських країн.....................46 Додаток Г Державний устрій сучасних африканських країн........................50 Додаток Д Державний устрій сучасних країн Австралії та Океанії.............55 Передмова Політичні системи світу – сукупність державних, партійних, громадських органів та організацій, що беруть участь у політичному житті країни. Це система відносин, дій, ідей та інститутів, пов’язаних з функціонуванням та дією політики,а саме, влади і управління в суспільстві. До суб’єктів влади і управління відносяться держава, як спеціальний політичний інститут управління, політичні партії, як організації, що ведуть боротьбу за політичну владу і здійснюють її з допомогою держави, а також громадські організації, що впливають на діяльність всіх інших суб’єктів управління. Таким чином, політична система виступає регулятором всього політичного життя, забезпечує стабільність і цілісність суспільства. Центральним політичним інститутом сучасного політичного життя виступає держава з її різноманітними типами і формами правління. На сучасному етапі розвитку людства – склались різноманітні форми державного устрою – унітарні, федеративні та конфедеративні типи держав. Історично склались монархічна і республіканська форми правління з їх різновидами, з президентською та парламентською системами правління. Автори методичних рекомендацій поставили собі за мету – подати стислу характеристику сучасної держави, її типологію та форм правління. У методичних рекомендаціях розкриваються поняття “держава”, її основні ознаки та функції, характеристика унітарної, федеративної та конфедеративної держави. Чимало уваги приділяється питанням, чому існують автономії в унітарній державі, що таке імперія, чому СРСР – це особливий вид імперії, в чому причини стабільності монархій, в чому особливості президентської та парламентської форм правління, що являють собою нетипові форми правління. Зважаючи на те, що політологія в університеті викладається як основний нормативний курс для всіх спеціальностей і форм навчання, автори методичних рекомендацій зробили спробу дати широку картину типів і форм правління сучасних держав на основі новітньої політологічної та правової літератури, документів та наукових джерел. В методичних рекомендаціях додається невеликий, але необхідний, на нашу думку, словник термінів з даної теми, список літератури з проблем, що розглядаються, а також додатки, які характеризують державний устрій сучасних країн світу. Методрекомендації покликані поглибити знання та уявлення про різноманітність сучасних держав і будуть сприяти кращому засвоєнню навчального матеріалу на семінарських заняттях і в самостійній роботі студентів з циклу суспільно-політичних наук. Методичні рекомендації не виключають додаткових індивідуальних консультацій для студентів викладачами кафедри політології та права ЗНТУ (ауд.535).
Сутність держави, її основні ознаки
Одним з основних і головних елементів будь-якої політичної системи суспільства, зосередженням всього політичного життя виступає держава, котра є найважливішим механізмом у структурі влади. Держава існувала не завжди. Існує дві версії з приводу виникнення держави. Одна версія – держава була нав’язана суспільству ззовні (природою, Богом, позаземною цивілізацією). Інша версія: держава є продуктом самого суспільства, що намагалося за допомогою держави регулювати суспільні відносини. Держава є тою силою, котра зміцнює суспільство, що поділене на класи, соціальні верстви, етнічні та культурні групи. Існує безліч визначень держави, серед яких можемо виділити наступні: 1. “Держава – це сукупність взаємозв’язаних установ і організацій, що складають особливу систему управління основними сферами громадського життя”. 2. “Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення цією владою політики”. (Политологический словарь. –Харьков, 1997. – С.38). 3. “Держава – організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організує за допомогою норм права спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян”. (Політологічний енциклопедичний словник. Вид.друге, доп. і переробл. – К., 2004. – С.144). 4. “Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення цією владою політики”. (Политология: Энциклопедический словарь. – М., 1993. – С.65). Таким чином, у визначенні сутності держави ключовою виступає ідея управління. Всяка держава вирішує множинні завдання з управління суспільством. Серед основних ознак держав такі: 1. Єдина територія, тобто єдина політико-територіальна організація політичної влади у масштабах усієї країни; 2. Суверенітет як політико-правова властивість, що виявляється в незалежності державної влади від усякої іншої всередині країни й у міжнародних зносинах; 3. Організація політичної публічної влади, яка означає, що держава є владою, котра не зливається з суспільством, а стоїть над ним, тобто наявність державного механізму, особливої системи органів та установ; 4. Основу організації публічної влади утворює спеціальний інститут примусу (армія, правоохоронні органи та ін.) Відомий польський політолог А.Боднар вказує на такі ознаки держави: примус, право на застосування насилля, суверенітет. Іспанський політолог Л.С.Саністебан вказує на три основних елементи держави: територія, людська спільнота (населення), суверенна влада. (Див.: А.Боднар. Основы политологии. – К., 1991. – С.72-73;Л.С.Санистебан. Основы политической науки. – М., 1992.– С.23-24). Деякі вчені вважають також ознакою держави наявність державної мови або мов. Такий підхід має прояв і в Україні. Так, згідно з статтею 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Найважливішим моментом є двоїсна сутність держави, яка виступає як орган згоди (солідарності) членів суспільства та як орган насилля над певними членами суспільства. Основним блоком завдань сучасної держави є регулювання суспільства, тобто погодження дій його груп і окремих членів. Інший блок державних завдань зводиться, відповідно, до захисту державного механізму від насильного руйнування, тобто є самозахистом держави. Серед найбільш характерних систем сучасної держави можна виділити такі специфічні системи, як управлінський апарат, фінансова система, каральні органи. Державні органи можуть розподілятися на органи управління, примусу та забезпечення. До останнього відносяться податкові органи, що відчужують частину майна громадян на користь держави для забезпечення її діяльності. Функції держави Функціями держави називаються головні напрями її діяльності, що становлять сфери розподілу праці поміж різними органами держави. Найважливіше значення для держави мають економічні функції. До них належать: планування, стимулювання, створення комплексних програм, координація економічної та науково-технічної політики, антикризове програмування, організація та контроль грошового обігу та ін. Значення економічних функцій держави зростає в міру витиснення позаекономічних методів керівництва промисловістю та сільським господарством і переходу на ринкові економічні відносини. До соціальних і культурних функцій держави належать: піклування про підвищення життєвого рівня громадян, створення соціальних умов для нормальних трудових відносин, забезпечення соціальної справедливості, гарантія забезпечення першорядних соціальних потреб народу: права на освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, необхідне регулювання й реформування цих галузей, координація приватних і державних програм, розвитку зв’язку й транспорту, піклування про розвиток науки, розвиток культури, мистецтва та ін. Здійснення політичної влади всередені країни провадиться через внутрішні функції держави. Це створення законів і необхідних правових актів, гарантія їх додержання, захист невід’ємних прав людини, боротьба з антигромадськими проявами в суспільстві (злочинність, мафія, корупція), захист державного механізму від насильного руйнування, відвернення тенденції розпаду, забезпечення необхідного рівня демократії тощо. До зовнішніх функцій держави можна зарахувати: захист від нападу ззовні, організація співробітництва з іншими державами, встановлення з ними дипломатичних відносин, зовнішньоекономічні зв’язки (допомога, ембарго, блокада, режим найбільшого сприяння і т.п.), участь в роботі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.), боротьба за мир і міжнародну безпеку та ін. Унітарна держава: сутність і типи Унітарна держава (лат: unitas – єдність, цілісність, однорідність) – це форма державності, а інколи й національно-державного ладу, який базується на зверхності суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адміністративно-територіальними або національно-територіальними одиницями (областями, департаментами, префектурами, провінціями тощо), на які вона поділена. Інакше кажучи, унітарною вважається держава, в якій жодна з її частин не має статусу державного утворення. В унітарній державі відносини між органами місцевої і центральної влади побудовані за принципом конституційно закріпленої вертикальної підлеглості “низів” – “верхам”. На початку ХХІ століття унітарна форма держави найбільш поширена і близько 150 держав світу є унітарними, в тому числі й Україна. Стаття 2 Конституції України проголошує, що Україна є унітарною державою. На протязі всього історичного процесу переважали унітарні форми держави, хоч деякі з них, наприклад, стародавня Лікія, були федераціями, а інші, як то Римська імперія, мали елементи конфедерації. До історії Нового Часу майже всі держави були унітарними, за незначними винятками (наприклад, Швейцарський союз). Прорив розпочався лише з кінця ХVІІІ ст., коли були утворені Сполучені Штати Америки. З цього часу почалась федералістська революція. Які ж чинники обумовили виникнення і багатовікове панування унітаризму? - моноетнічний склад населення більшої частини держав; - природа тогочасної політичної влади з її основними засадами – зміцнення єдиновладдя (вождя, фараона, короля, князя, царя), виникнення правлячих еліт, формування вертикально-ієрархічних владних структур, закріплення відносин панування і підпорядкування (класичні приклади: Італія, Франція, Японія). Головними ознаками унітарної держави є: - наявність єдиної конституції; - наявність єдиного керівного центру, вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин (”пірамідальної моделі влади”); - єдина для всієї держави система права; - єдине громадянство; - єдина державна мова (при можливому функціонуванні в окремих регіонах інших офіційних мов). В сучасній політичній науці спостерігаються два погляди на типологію унітарної держави: централізовані і децентралізовані унітарні держави. Одна з головних ознак унітарних держав – це обов’язкова наявність керівного центру, а також вертикально-ієрархічної структури влади, установ і відносин. Складовими частинами унітарної держави є статус одиниць адміністративно-територіального поділу. Такий поділ рідко враховує етнонаціональний склад населення країни та його розселення. В унітарній державі кількість ланок управління досить сувора (від двох до п’яти), зокрема в Україні: центр – область – район – місто – село. Ці ланки живуть за законами, що прийняті загальнодержавними органами. Таким чином, централізована унітарна держава – це така держава, в якій підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначених з центру (монархом, президентом). Прикладом може служити Норвегія, Швеція, Чехія. Децентралізована унітарна держава – це такадержава, в якій периферійні (регіональні) органи влади формуються незалежно від центру і діють більш самостійно, в рамках Конституції, під наглядом вищих урядових інституцій і в рамках наділених повноважень (наприклад, Велика Британія, Нова Зеландія, Японія). В останні роки спостерігається тенденція до збільшення децентралізованих унітарних держав, коли створюються вільні економічні зони, розширюються повноваження регіональних органів влади (саме така децентралізація привела до перетворення в 1993 р. унітарної держави Бельгії в федерацію). Децентралізація управління місцевими органами влади призводить до утворення автономій в межах унітарної держави. Такі держави називаються унітарними з елементами автономій. Автономія в складі унітарної держави Автономія – від грецького “autos” – сам, “nomos” – закон, самоуправління. Автономія в широкому розумінні означає надання деяким державам (областям, департаментам, провінціям та ін.) прав на самоврядування в адміністративній сфері (у такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках). У вузькому, спеціальному розумінні цього слова автономія означає широке внутрішнє самоврядування політико-національного або національно-територіального утворення в рамках єдиної держави і стосується не лише адміністративної, а й інших сфер життя і діяльності, а також деяких питань законодавства (у такому розумінні це поняття вживається в політології та ентополітології). Характерними ознаками автономії є наступні: - на її території поряд із загально-державними законами діють власні “автономні” закони з певного кола питань; - незалежно від центру формується власний “автономний” парламент, здатний приймати певні закони, а також власний “автономний уряд”, спроможний здійснювати самоврядування, зокрема забезпечити виконання загальнодержавних і “автономних” законів. Хоч автономії мають широкі права і повноваження, але вони не є державним утворенням, а їх самостійність значно обмежена. Свідоцтв цьому чимало: - статут і статус автономії, тобто правила, які визначають правове становище, повноваження і порядок її діяльності, розробляються, встановлюються, затверджуються центром, його загально-державним законом; - “автономні” закони можуть бути скасовані, якщо вони суперечать конституції країни та загальнодержавним законам або становлять загрозу безпеці, єдності й територіальній цілісності держави; - “автономний” парламент, уряд та інші владні установи здійснюють свою діяльність під наглядом центру, його відповідних органів або уповноважених на то осіб (губернатора, представника президента в автономії). Автономна Республіка Крим (АРК) є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України (статті 134-139), вирішує питання, віднесені до її відання. АРК має Конституцію АРК, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції та законам України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України. Голова Ради Міністрів АРК призначається Верховною Радою АРК за погодженням із Президентом України. Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. В АРК діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України. З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради АРК Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Сполученням унітарної держави з елементами автономії демонструють політичну стабільність такі держави, як Іспанія (Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія), Португалія (Азорські острови, о. Мадейра), Фінляндія (Аландські острови), Данія (Фарерські острови, Гренландія), Франція (о. Корсіка), Україна (АРК) та ін. З іншого боку, автономія таїть у собі й певну потенційну небезпеку для унітарної держави. На думку сучасних політологів така небезпека може виникнути за умови, коли: - юридичні, політичні, економічні та інші домагання еліти та більшої частини національної меншини значно перевищують можливості, які надає їм автономія; - у національної меншини вже панують сепаратистські тенденції, зокрема переважають настрої створення власної незалежної держави або входження до складу сусідньої держави з огляду на спільність історичної долі, етнічного походження, віросповідання, одержання економічних вигод та ін; - на територію, на якій має бути заснована автономія, претендує сусідня держава (або держави); - існує реальна загроза виникнення війни тощо. Практика політичного життя початку ХХІ століття підтверджує небезпідставність такого висновку сучасної політичної науки. Про це свідчать проблеми Косова в Сербії, Придністров’я у Молдові, Нагірного Карабаху в Азербайджані та ін. Тому процес децентралізації й автономізації унітарної держави сучасна політична наука все частіше називає початком її федералізації, а саму державу з автономним утворенням – унітарною державою з елементами федералізму. Автономія не має універсального міжнародного статусу. Кожна держава, де є автономні утворення, самостійно вирішує питання про надання їм широких чи обмежених повноважень, що визначаються конституцією. Імперія як тип державного устрою. Етапи існування та специфічні риси імперій Термін імперія походить від латинського слова “imperium”, що означає “влада”, “могутній”, “сильний”. В Давньому Римі цей термін спочатку означав вищу державну владу народу, а також певної категорії посадових осіб (магістрів-царів, консулів, преторів та ін.). Пізніше він почав використовуватися стосовно всієї держави. В сучасній політичній науці термін “Імперія” вживається для означення колишніх великих держав, що об’єднували кілька підпорядкованих центральній владі держав чи народів, примусово або напівпримусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперія – такий тип політичної системи, що об’єднував під началом жорсткої централізованої влади етнонаціонально-територіальні або адміністративно-територіальні утворення на засадах відносин: “метрополія-колонія” або “центр-периферія”. Більша частина історичного розвитку людства минула в рамках імперій. До стародавніх імперій можна віднести Римську, Візантійську, Франкську, які проіснували з найдавніших часів до кінця середньовіччя. Нові імперії – Іспанська, Португальська, Оттоманська, Голандська, Британська, Французька, Російська, Австро-Угорська проіснували з XVI до XX ст. включно. До новітніх імперій є підстава зарахувати ті, що виникли у 20-30 рр. ХХ ст., тобто Німецьку (“Третій Рейх”) та Радянську. Остання розвалилася у 1991 р., чим поклала край існуванню імперій взагалі. За характером управління імперії були неоднакові. Внутрішні імперії в своєму складі не мали занадто віддалених територій (Австро-Угорщина, Росія). У зовнішніх імперіях певні їх частини перебували на значній відстані від метрополії, зокрема за океанами (Іспанська, Португальська, Французька, Британська, Голандська). Майже всім імперіям притаманні деяки риси унітарної держави, а саме: - єдиний керуючий центр; - ієрархічно-вертикальна (пірамідальна) система владних структур; - єдина система права; - єдине громадянство; - єдина державна мова. Специфічними, суто імперськими рисами багатьох імперій були: - наявність в їхньому складі колоній чи напівколоній, їхня фактична безправність і повна ізольованість від навколишнього світу; - панування єдиної державної ідеології; - існування величезної військової, політичної, економічної та адміністративної бюрократії як у центрі, так і на периферії; - культ насилля; - готовність центру допускати до імперської еліти представників периферійних еліт при умові їхньої асиміляції і беззастережної відданості центрові; - агресивність, войовничість та експансіонізм; - намагання створити державу не локального, а континентального і навіть світового масштабу; - спроби сконцентрувати в центрі всі багатства, культурні цінності; - обмеження приватної власності і будь-якої підприємницької ініціативи (за винятком представників імперської еліти); - страх перед будь-якими інноваціями та реформами; - антинародна етнонаціональна політика, головним принципом якої був принцип “поділяй і володарюй” та насильницькі методи вирішення етнонаціональних проблем: насильницька асиміляція, депортація цілих народів, етноцид; - самоізоляція, яка перетворювала імперію на “замкнений універсум”. Таким чином, головне, що об’єднувало всі імперії, це: - жорстко централізоване державне утворення; - закрите суспільство; - конгломерат різних народів, утримуваних силою або загрозою її застосування. Ці імперські риси стали фатальними для імперій і призвели до їх загибелі у ХХ столітті. СРСР як особливий тип імперії Чи був Радянський Союз імперією? Формально СРСР не був імперією, оскільки він не підходив під класичний зразок, де чітко виражені метрополія і колонії. Але в дійсності виявилась певна специфіка розвитку СРСР, яка і визначила його як імперську державу (роль “метрополії” виконувала Росія, роль “колоній” – союзні республіки). СРСР мав головні ознаки імперії. Це – вертикально-пірамідальний розподіл влади, дуже сильна її централізація, авторитаризм і тоталітаризм. Радянська імперія була жорстока і агресивна, особливо в сталінські часи та мала такі особливості: - “внутрішня” і “зовнішня” імперія. “Внутрішня імперія” дісталась Союзу РСР від царської Росії, хоч її спіткали й втрати: домоглися незалежності Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва. “Зовнішня імперія” була створена після Другої Світової війни (1939-1945 рр.); - суперцентралізована імперія, в основі якої лежали пірамідальна модель влади та модель “центр-периферія”; - імперія з авторитарно-тоталітарною політичною системою, про що свідчило існування єдиної партії, єдиної державної ідеології, порушення прав людини і націй і ін; - мала претензії на світове панування і робила все, що було у її силах, для їх встановлення; - виступала в ролі метрополії численна партійно-радянська еліта, верхні ешелони могутнього військово-промислового комплексу (ВПК), широко розгалуженої системи каральних органів; - колишні радянські республіки, в тому числі і Росія опинились в ролі колоній. Імперія СРСР мала і “домініони”, на які були перетворені країни соціалістичного табору та “соціалістичної орієнтації”. Внаслідок нещадного визиску та експлуатації з боку цієї унікальної імперії величезних непоправних втрат зазнали всі колишні радянські республіки та їх народи. (Див.: Основи етнодержавознавства – К.: Либідь, 1997. – С. 338-340). Причини загибелі імперій: - неспроможність їх як форми державного устрою і типу політичної системи виконувати свої основні політичні, соціальні й інші функції; - суперцентралізація, відсутність самоврядування її складових частин; - нездатність до розвитку і самовдосконалення; - нехтування проблемами забезпечення технологічного прогресу (за виключенням озброєння); - експансіоністська зовнішня політика, силові методи вирішення будь-яких проблем; - нездатність “переварити” загарбане, а головне асимілювати чи денаціоналізувати поневолені народи, створити спільну ідентичність; - неспроможність протидіяти зростанню етноцентризму і націоналізму пригнічених народів, посиленню відцентрових тенденцій та народженню нових самостійних держав; - неспроможність розв’язати соціальні суперечності, визвольна боротьба поневолених народів, поразки у війнах. Таким чином, імперія, хоч і була закономірним етапом у розвитку держави, повністю себе вичерпала і набагато пережила відведений їй історією час. Вона давно вже перетворилась на гальмо суспільного розвитку, головне джерело світових війн та основну загрозу людській цивілізації. Дві світові війни у ХХ столітті були розв’язані саме імперіями. Саме вони обмежуючись регіональним чи навіть континентальним пануванням, зійшлись у смертельній битві за світове панування. Все це вплинуло на те, що в кінці ХХ століття імперія, як одна з форм державного ладу, зійшла з політичної арени. Федеративна держава, її основні ознаки Термін “федерація” виник від латинського “foederatio”, що означає “об’єднання”, “союз”. Федеративною державою вважається така держава, в якій декілька державних утворень об’єднані в союзну державу. Державні утворення, що стали суб’єктами федерації, володіють суверенітетом, обмеженим верховенством норм федеральної конституції. Для федеративної держави характерна децентралізація управління при збереженні центральними органами влади важливих повноважень, що знаходяться виключно в їх компетенції. Основи федералізму розроблялись ще в Новий час французькими просвітителями. Так, Ш.Л. Монтеск’є в праці “Про дух законів” заклав теоретичні підвалини федералізму: “Невеликі республіки гинуть від зовнішнього ворога, а великі – від внутрішніх суперечностей… Щоб їх уникнути люди знайшли особливий вид держави – федеративну республіку”. Федеративні ідеї починають реалізуватися з кінця XVIII ст. під впливом ідей Монтеск’є та федеративного будівництва в США. У сучасній політологічній літературі поряд з терміном “федералізм” використовується також термін “федералістська революція”, під яким розуміється такий тип соціальної революції, який веде до істотних змін як у державному ладі, так і в етнополітичній свідомості народів, до переходу від відкинутих історією імперій та унітарних інститутів до федерацій та конфедерацій. Починаючи з моменту утворення США (1776р.) і до теперішнього часу триває світова федералістська революція, яка має декілька етапів: І етап – остання чверть XVIII ст. до 40 рр. ХХ ст. На даному етапі були утворені такі федерації: США (1776р.), Швейцарія (1848р.), Мексіка (1857р.), Аргентина (1860р.), Венесуела (1864р.), Канада (1867р.), Бразилія (1891р.), Австралія (1900р.). ІІ етап – 40-80 р.р. ХХ століття. Були утворені такі федерації, як ФРН (1949р.), Австрія (1955р.), Пакистан (1947р.), Малайзія (1948р.), Індія (1950р.), Нігерія (1963р.). Виникають нові типи федеративних утворень і федеративних відносин – конфедерації, асоціації, союзи, федерасі та ін. ІІІ етап починається з середини 80 років ХХ ст. На даному етапі виявились особливості та нові тенденції федералізму. Федералістська революція остаточно перетворилась у світову, хоча цей процес закріпився вже на ІІ етапі. Відбулося народження першої у Європі федеративної держави шляхом реформування та поступового перетворення унітарної держави у федеративну. У Бельгії 20-річний політичний процес завершився переходом від унітарної держави до федеративної. Поправкою 1993р. Конституція Бельгії від 7 лютого 1831 року зафіксувала нове державно-правове становище країни: "Бельгія є федеративною державою, що складається з співтовариств та регіонів" (ст. І). Таке перетворення – нова тенденція світового співтовариства. У кінці ХХ століття процес федералізації охопив такі бастіони унітаризму, як Велика Британія, Іспанія, Італія, Франція, а також посилюється процес федералізації існуючих конфедеративних угод таких, як Європейський Союз. У 90-х роках сталося повне банкрутство псевдофедерацій (СРСР, СФРЮ, ЧССР). Їх розпад свідчить не про поразку федералістської революції, а навпаки про її укріплення, оскільки проникнення в життя справжніх федеративних ідей висвітило абсурдність теорії та практики так званого “соціалістичного федералізму”. В наш час більш 20 країн є федеративними. До них відносяться: в Європі: ФРН, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Російська Федерація; в Азії: Індія, Малайзія, Пакистан, Об’єднані Арабські Емірати, М’янма (Бірма); в Африці: Федеративна Республіка Нігерія, Федеральна Ісламська Республіка Коморські острови; у Північній та Південній Америці: США, Канада, Мексіка, Бразилія, Аргентина, Венесуела. До числа федеративних держав відноситься і Австралія. Ознаки федерації: - основою федеративної держави є загальносоюзна конституція, в якій визначаються суб’єкти федерації, їхні права й обов’язки по відношенню до федерації і органів влади, порядок розв’язання розбіжностей і суперечок між суб’єктами федерації і федеральними органами влади. Обов’язково діє принцип верховенства федерального права; - у федерації діє двопалатний парламент як законодавчий орган влади, де у нижній палаті представлені інтереси всього народу федерації, а у верхній – інтереси суб’єктів федерації. Наприклад: Російська Федерація – Федеральні Збори, які складаються з Державної Думи та Ради Федерації; США – Конгрес США, який складається з двох палат – Палати представників та Сенату; ФРН – парламент (Федеральні Збори) з двох палат – Бундестагу та Бундесрату; - однією з основних ознак федерації є подвійне громадянство (громадянство на рівні федерації та на рівні суб’єкта федерації); - принципи побудови федерації можуть бути різноманітні: переважає територіально-адміністративний принцип – Австралія, Австрія, Бразилія, Мексіка, ФРН, США та інші, а також етно-територіальний (Бельгія, Індія, Швейцарія) та національно-територіальний (Росія). Територіями, які являють собою суб’єкти федерації, можуть бути штати (США, Мексіка, Індія, Бразилія, Малайзія, Нігерія, Австралія), землі (ФРН, Австрія), провінції (Канада, Аргентина), кантони і напівкантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ), республіки (Росія); - розмежування повноважень центру і суб’єктів федерації. У сферу виключної компетенції федерації входять, як правило, визначені кордони, єдині збройні сили та єдина система оборони, зовнішня політика держави, наявність єдиної національної валюти, єдиної федеральної податкової системи, загальносоюзних вищих органів влади, управління федеральною власністю (АЕС, заповідники, загальнонаціональні музеї і т.п.); - права суб’єктів федерації, які є у деяких країнах державними утвореннями з обмеженим суверенітетом. Вони мають право мати власні конституції (США, Швейцарія, ФРН, Російська Федерація). Вони володіють усією повнотою владних повноважень в межах компетенції, закріпленої за ними федеральною конституцією (місцеві органи влади, видання місцевих законів, введення місцевих податків та інші). Але жодна дія органів влади на місцях та правові акти, що вони приймають, не повинні суперечити федеральній конституції та загальному законодавству. Органи центру не мають права розпускати органи місцевої влади, тому що вони обрані громадянами цього суб’єкту федерації. Але федеральні органи влади правомочні відмінити рішення, які приймають суб’єкти федерації, коли вищі судові інстанції визнають ці рішення такими, що суперечать федеральній конституції (так, ст. 37 Конституції ФРН проголошує: “Якщо земля не виконує федеральних обов’язків, які покладені на неї Основним законом або іншим федеральним законом, федеральний уряд може зі згоди Бундесрату вжити необхідних заходів, щоб спонукати землю до виконання цих обов’язків у порядку примусу з боку федерації.”). Таким чином, федеративна держава – це союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють визначеною юридичною і політичною самостійністю. Конфедерація: сутність, основні риси. Типи конфедеративних утворень Термін “конфедерація” походить від латинського слова “confoederatio” і означає “союз”, “об’єднання будь-яких організацій”. Конфедерація – це союз декількох держав, які об’єднані договором про взаємні гарантії і який характеризується збереженням повної юридичної та політичної незалежності всіх його членів, їх невід’ємного права на вихід, відсутністю центральної влади, єдиного законодавства, єдиної території, єдиної грошової системи. Історія знає такі конфедерації: в Швейцарії (1291-1849 р.р.), у Нідерландах (1579-1795 р.р.), у Німеччині (1815-1864 р.р.), у США (1776-1787 р.р.). В наш час у світі немає конфедерацій, остання – Сенегамбія (об’єднання Сенегалу і Гамбії в Африці) припинила своє існування в 1988 р. Президентом Сенегамбії був за посадою президент Сенегалу, а віце-прези
|
