Зауваження загального характеру

1. За цілком усталеною традицією розгляд справи судом по суті складається із таких етапів: підготовча частина судового засідання, судове слідство, судові дебати і останнє слово обвинуваченого (підсудного) та постановлення вироку. Кожний етап має своє чітке завдання і головуючий зобов'язаний оголошувати про перехід до чергового етапу судового розгляду. У проекті КПК всі ці етапи об'єднані і вказаній стадії дана загальна назва "Процедура судового розгляду" (§ 3 глави 28). На наш погляд, такий варіант опису судового розгляду справи в законі не можна вважати вдалим. Можливо, саме внаслідок такої конструктивної побудови вказаної глави в її тексті мають місце певні недоліки. Наприклад, у початковій частині процедури судового розгляду проекту відсутня норма щодо допуску в судове засідання перекладача (установлення головуючим по справі особи перекладача, його компетентність, можливі відводи, рішення суду про допуск, роз'яснення йому обов'язків в судовому засіданні). Між тим у деяких випадках судове засідання можна проводити лише за участі перекладача, але у відповідних нормах проекту (як і у тих положеннях, які описують направлення матеріалів кримінального провадження в суд) про перекладача взагалі не згадується.

2. Дещо некоректно звучить назва статті 347 "Початок судового розгляду". Адже такий розгляд розпочався ще з моменту відкриття головуючим судового засідання.

У статті 347 відзначено обов'язок прокурора оголосити обвинувальний акт, і тільки потім (стаття 348) головуючий по справі має установити особу обвинуваченого. Проте, більш логічним є зворотній порядок: спочатку головуючий повинен оголосити про відкриття судового засідання, встановити особу обвинуваченого і лише після цього має розпочатись оголошення обвинувального акту.

3. Проектом взагалі не передбачено порядку усунення протиріч у показах обвинуваченого, потерпілого, позивача, відповідача, свідків, а також підстав і порядку оголошень показів цих осіб, якщо в цьому виникла потреба. На наш погляд, така прогалина на стадії судового розгляду справи (під час проведення судового слідства) є неприпустимою.

До статті 327

Неприпустимим є покладання на сторону судового розгляду справи, яка заявила клопотання про виклик в суд перекладача, свідків, спеціаліста, експерта, обов'язку самій же забезпечувати прибуття цих осіб в суд, як це визначено частиною другою статті 327 проекту КПК, залишаючи за судом лише функцію сприяння у забезпеченні явки вказаних осіб.

До статті 345

Невиправданим і недоцільним є положення статті 345 про те, що учасникам судового розгляду на початку судового розгляду роздається пам'ятка про їхні процесуальні права та обов'язки. Адже, по-перше, за проектом головуючий зобов'язаний все-таки роз'яснити вказаним особам їх права і обов'язки, якщо в цьому є необхідність. По-друге, в масштабах держави доведеться щороку друкувати сотні тисяч таких пам'яток, що потягне за собою додаткові досить значні видатки.

До статті 356

У частині першій статті 356 проекту, яка регламентує порядок допиту експерта в суді, незрозуміло, чому головуючий повинен повторно попереджати експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку. Адже про це експерт попереджався ще при призначені експертизи до початку експертного дослідження.

До статті 381

Юридично некоректним і незрозумілим по суті є положення частини першої статті 381 про те, що спрощене провадження щодо вчинення кримінального проступку здійснюється судом без проведення судового розгляду справи. У такому випадку незрозуміло, як взагалі має засідати суд. При цьому у частині другій цієї ж статі фактично всупереч положенням частини першої зазначено, що спрощене провадження здійснюється за "загальними правилами судового провадження, передбаченими цим Кодексом".

До глави 31 "Провадження в суді апеляційної інстанції"

До статті 393

Пункти 3 та 6 статті 393 проекту, на наш погляд, потребують уточнення щодо меж апеляційного оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, підозрюваним, обвинуваченим, його законним представником чи захисником, а також прокурором. Адже відсутність у проекті КПК вказівки про те, в якій саме частині може бути оскаржене судове рішення зазначеними учасниками процесу, може призвести до того, що суд апеляційної інстанції буде зобов'язаний приймати будь-які апеляційні скарги від них незалежно від того чи стосується предмет оскарження їх інтересів чи ні. До того ж, така законодавча конструкція припускає можливість подання апеляції навіть тим прокурором, який не підтримував державне обвинувачення в суді. З цим навряд чи можна погодитися.

Аналогічні зауваження стосуються також положень статті 425 проекту КПК, якою визначається перелік осіб, які мають право подавати до суду касаційну скаргу.

До статті 400

Зі змісту частини другої статті 400 проекту незрозуміло чому виконання ухвали, набрання якою законної сили зупинено внаслідок подання апеляційної скарги, не зупиняється лише тоді, коли вона винесена слідчим суддею. Адже виходячи зі змісту проекту КПК більшість ухвал, які виносить слідчий суддя, так само можуть виноситися й судом (статті 183, 187, 194 та ін.), однак їх виконання в разі апеляційного оскарження за змістом положень статті 400 зупиняється.

У зв'язку з зазначеним відповідного коригування потребує також і частина перша статті 400 проекту.

До статті 406

У статті 406 проекту взагалі не розкривається зміст письмового апеляційного провадження. Зокрема, з положень пропонованої норми неясно, у якому порядку та у які строки суд апеляційної інстанції ухвалює судове рішення після того, як всі учасники судового провадження заявили клопотання про здійснення провадження за їхньої відсутності. До того ж на практиці навряд чи можна буде досягти такої згоди усіх без винятку учасників процесу.

Те ж саме стосується статті 435 проекту КПК, яка спрямована на врегулювання порядку письмового касаційного провадження.

До статті 412

Дещо неповним, на наш погляд, є запропонований проектом КПК перелік істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, до вказаного переліку доцільно було б включити: порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача; провадження досудового розслідування справи особою, яка підлягала відводу, за умови, що такий відвід був заявлений під час досудового слідства; порушення таємниці наради суддів; непідписання судового рішення будь-ким із суддів; порушення вимог Кодексу про обов'язковість ознайомлення із матеріалами кримінального провадження; незатвердження обвинувального акту прокурором; порушення вимог Кодексу, які встановлюють незмінність складу суду а також ненадання обвинуваченому права виступити в дебатах і з останнім словом.

До глави 32 "Провадження в суді касаційної інстанції"

До статті 424

1. Частину першу цієї статті варто було б доповнити словами "крім випадків, коли апеляційною інстанцією зазначені рішення скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у суді першої інстанції".

2. Частина третя статті 424 проекту КПК за своїм змістом відноситься до предмету регулювання статті 425, якою передбачається перелік осіб, що мають право на касаційне оскарження.

До статті 428

У пункті 2 частини другої цієї статті передбачено, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає. Втім, виходячи із положень пункту 2 статті 430 проекту матеріали кримінального провадження витребовуються лише після відкриття касаційного провадження. У такому випадку логічно постає питання: як суд касаційної інстанції без дослідження матеріалів кримінального провадження на підставі лише самої касаційної скарги може дійти висновку, що підстав для задоволення такої скарги немає? На наш погляд, такий законодавчий припис створить реальні можливості для безпідставної відмови у відкритті касаційного провадження.

До глави 33 "Провадження у Верховному Суді України"

До статті 449

1. Перш за все, вважаємо недоцільним збереження права Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ здійснювати допуск судового рішення для його перегляду Верховним Судом України. Адже такий порядок звернення до найвищого судового органу держави не лише унеможливлює перегляд ним судового рішення у кримінальній справі та створює умови для зловживань, але й порушує загальновизнаний принцип судочинства, за яким справа у межах однієї інстанції розглядається судом саме цієї інстанції. Окрім цього, підхід, за яким рішення про "допуск" (тобто можливість розгляду) до провадження справи за заявою про перегляд певної справи Верховним Судом України приймає не сам Верховний Суд України, а той суд, рішення якого оскаржується, суперечить принципу nemo esse debet judex in propria causa (ніхто не може бути суддею у своїй власній справі). У зв'язку з цим пропонуємо виключити відповідні положення з проекту КПК.

2. Пунктом 3 статті 449 проекту КПК України передбачено, що копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, якщо заява про перегляд судових рішень подається на підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, додаються до такої заяви.

Однак, на практиці особа, яка не була учасником процесу у конкретній кримінальній справі, не може отримати відповідно завірену копію судового рішення по цій справі. Тому положення вказаної норми щодо необхідності подачі копій різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, призведе до неможливості подачі правильно оформленої заяви про перегляд судових рішень до Верховного Суду України.

До глави 35 "Кримінальне провадження на підставі угод"

1. На наш погляд, у кримінальному процесі угода про примирення може бути укладена лише щодо проступків, умисних і необережних злочинів невеликої тяжкості та необережних злочинів середньої тяжкості. Пропозиція проекту КПК передбачити можливість застосування угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим щодо злочинів середньої тяжкості (а угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості - ще й щодо тяжких злочинів) незалежно від форми вини (частини третя, четверта статті 469 проекту КПК), на наш погляд є необгрунтованою. Зокрема, навряд чи можливим буде примирення у випадках необережного вбивства вагітної жінки чи двох або більше осіб. З іншого боку не можна забувати, що розширення можливостей припинення кримінального переслідування внаслідок примирення між потерпілим та обвинуваченим може спровокувати спроби незаконного тиску на потерпілого і навіть вчинення щодо нього нових суспільно небезпечних діянь з метою змусити його дати згоду на "примирення".

2. Досить сумнівною загалом, виглядає пропозиція проекту КПК щодо запровадження угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості (якщо шкода завдана державним чи суспільним інтересам), тим більше із можливістю її укладення під час усього кримінального провадження, аж до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. На наш погляд, такий законодавчий припис з одного боку створить ще одну "корупційну складову", коли підозрюваний, обвинувачений буде зацікавлений в укладенні такої угоди, з іншого ж - фактично легалізує "визнання вини" невинуватою особою. Адже, відповідно до статті 473 проекту наслідками укладання такої угоди для підозрюваного, обвинуваченого є обмеження права оскарження вироку, а також відмова від цілої низки прав, передбачених у пункті 1 частини четвертої статті 47 (у тому числі мати захисника та отримувати правову допомогу безоплатно, а також захищатися самостійно).

До того ж, ще однією "гарантією" неможливості відмовитися від виконання угоди, підписаної "під тиском", є пропозиція проекту щодо встановлення кримінальної відповідальності за умисне невиконання угоди про примирення або угоди про визнання вини шляхом доповнення КК України новою статтею 389-1 (підпункт 3.4 розділу X "Прикінцеві положення").

До глави 38 "Кримінальне провадження щодо неповнолітніх"

До статті 485

Серед підстав, що підлягають встановленню в кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, проектом зазначається наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення (пункт 4 частини першої статті 485). Однак, на нашу думку, доцільно б було виявити й інших осіб, що втягували неповнолітніх у злочинну діяльність. Адже доведення факту втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими особами свідчить про "другорядну" роль дитини у вчиненні відповідного суспільно небезпечного діяння та має бути враховано судом як обставина, що пом'якшує покарання.

До статті 497

Положення частини третьої статті 497 стосовно можливості прийняття судом рішення "про застосування до неповнолітнього обвинуваченого одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність" суперечить змісту частини третьої статті 105 КК України, відповідно до якої до неповнолітнього можуть бути застосовані одночасно кілька примусових заходів виховного характеру, якщо вони за своїм змістом не виключають один одного. На наш погляд, доцільно поєднувати, наприклад, такі заходи, як застереження або покладання обов'язку відшкодування майнових збитків, з іншими видами примусових заходів виховного характеру, щоб досягти основної мети зазначених мір - виправлення неповнолітнього та попередження вчинення ним нових злочинів.

До статті 498

Зміст статті 498 проекту дозволяє дійти висновку, що заходи виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітніх віком від одинадцяти років незалежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого ними злочину. Це положення суперечить змісту частини першої статті 105 КК України, відповідно до якої звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру допускається, якщо особа засуджується за вчинення одного зі злочинів невеликої або середньої тяжкості. Вчинення двох чи більше злочинів, навіть якщо кожний з них є злочином невеликої тяжкості, виключає звільнення від покарання з даної підстави.

До статті 499

Виглядає сумнівною пропозиція проекту щодо продовження строку тримання неповнолітньої особи у приймальнику-розподільнику для дітей додатково ще на тридцять днів (абзац третій частини четвертої статті 499). Адже зі змісту пропонованої норми незрозуміло, чи у ній йдеться про захід, що здатен забезпечити наступне виконання ухвали про застосування до неповнолітнього примусового заходу виховного характеру у виді поміщення до спеціальної виховної установи, а чи про запобіжний захід в виді тримання під вартою.

Чинним кримінально-процесуальним законодавством України передбачено, що при розгляді питання щодо застосування до неповнолітнього, який вчинив злочин, заходів виховного характеру така міра, як тимчасове поміщення в приймальник-розподільник для дітей на строк до 30 діб, застосовується при винесенні ухвали про направлення дитини до спеціальної виховної установи для забезпечення її виконання (частина четверта статті 447 КПК).

Якщо ж у статті 499 проекту КПК мова йде все ж таки про запобіжний захід у виді тримання під вартою, який реалізовується шляхом поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник, то загальний строк тримання неповнолітнього у такій установі, за умови реалізації зазначеного положення, буде становити 60 діб. Це, у свою чергу, значно перевищує строк арешту (до 45 діб), що може бути застосований до неповнолітніх осіб, які вчинили злочини, в якості кримінального покарання (стаття 101 КК України). Така ситуація, на наш погляд, є неприйнятною.

До статті 502

Юридично необгрунтованою, на наш погляд, є пропозиція проекту щодо дострокового звільнення неповнолітнього від примусового заходу виховного характеру. Адже такі заходи застосовуються до неповнолітніх, звільнених від кримінальної відповідальності (стаття 97 КК України) чи від кримінального покарання (стаття 105 КК України), суд при їх призначенні визначає їх зміст (обов'язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування заходів), вони не є покаранням, а тому дострокове "звільнення" від них осіб, які уже "звільнені" від покарання, виглядає алогічним. Крім того незрозуміло, яким чином можна достроково звільнити особу від застереження або відшкодування шкоди.

До глави 39 "Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру"

Зі змісту цієї глави незрозумілим залишається порядок встановлення факту перебування особи в стані осудності (неосудності) під час вчинення злочину. При цьому окремі положення цих статей містить алогічні конструкції (наприклад, пункт 2 частини першої статті 513, у якому одним із питань, що з'ясовується під час постановлення ухвали про застосування примусового заходу медичного характеру є: чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою).

До глави 42 "Загальні засади міжнародного співробітництва"

До статті 541

Роз'яснення термінів, які використовуються виключно у розділі IX проекту КПК, окремо від загальної термінології Кодексу (стаття 3 проекту КПК) є недоцільним з точку зору загальних правил законодавчої техніки.

Загалом, необхідність у такому роз'ясненні є досить сумнівною, оскільки, по-перше, перелік таких термінів занадто "вибірковий" і не охоплює усю термінологію зазначеного розділу проекту (наприклад, у ньому відсутнє роз'яснення таких понять, як "тимчасовий арешт", "тимчасова видача", "перейняття кримінального провадження" тощо). По-друге, самою ж статтею 541 проекту КПК передбачається можливість іншого тлумачення цих понять (якщо у Кодексі існують спеціальні вказівки щодо цього).

До статті 546

Редакцію вказаної статті, у якій йдеться про обмін інформацією, що містить державну таємницю внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу, слід уточнити з огляду на вимоги статті 27 Закону України "Про державну таємницю". Зокрема, слід врахувати, що іноземцям доступ до державної таємниці надається у виняткових випадках на підставі міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.

До статей 564, 565

В силу вимог частини першої статті 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року виклик особи, яка перебуває за межами України, для провадження слідчих чи інших процесуальних дій на території України може бути застосований лише для наступного її допиту у якості свідка або експерта. Що ж стосується підозрюваного, обвинуваченого, то у такому випадку мають застосовуватися інші форми міжнародної правової допомоги (наприклад, екстрадиція, як це передбачено Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року, а також відповідними двосторонніми міжнародними договорами України).

До глави 45 "Кримінальне провадження у порядку перейняття"

1. Положення глави 45 проекту є неповними та не враховують вимог низки міжнародно-правових актів у цій сфері. Зокрема, ці акти зобов'язують за клопотанням іншої держави не тільки переймати переслідування у вже порушеній іноземною державою кримінальній справі, а й порушувати кримінальну справу, як правило, стосовно свого громадянина, підозрюваного у вчиненні злочину на території іншої держави (стаття 6 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, стаття 72 Мінської конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, стаття 52 Договору між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1995 року та ін.).

2. У проекті взагалі не йдеться про "подальшу долю" підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, справа щодо якого передається для подальшого розслідування та винесення вироку в Україні, так само як і про низку інших не менш важливих питань, зокрема: яким чином передаються та визнаються в Україні зібрані за кордоном докази; як обчислюються строки при перейнятті кримінального переслідування тощо.

До розділу X "Прикінцеві положення"

До підпункту 3.3 (щодо внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення)

При роботі над цим проектом слід врахувати, що на розгляді Верховної Ради України наразі знаходяться законопроекти N 9301 від 17 жовтня 2011 року, N 9301-1 від 21 жовтня 2011 року та N 3481 від 15 грудня 2008 року, які мають аналогічний предмет правового регулювання та якими запропоновано внесення суттєвих змін до статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. При цьому, деякі положення вказаних законопроектів та проекту, який розглядається, суперечать одне одному.

До підпункту 3.4 (щодо внесення змін до КК України)

1. Не можна погодитися з пропозицією законопроекту щодо встановлення кримінальної відповідальності за невиконання слідчим вказівок прокурора шляхом доповнення КК України статтею 381-1. По-перше, самі по собі такі дії не досягають того рівня суспільної небезпечності, щоб визнаватися злочином, як того вимагає частина перша статті 11 КК України, тим більше без заподіяння істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. По-друге, такий законодавчий припис повністю нівелює незалежний статус слідчого, про який йдеться у частині п'ятій статті 40 проекту КПК.

2. Пропозиція про доповнення чинного КК України новою статтею 389-1, якою пропонується встановити кримінальну відповідальність за умисне невиконання угоди про примирення або угоди про визнання вини, виглядає сумнівною з огляду на сутність вказаних угод. Адже відповідно до змісту статті 475 проекту КПК зазначені угоди є підставою для винесення судом обвинувального вироку, у якому повинна бути зазначена міра покарання за вчинений злочин. Тому, якщо мова йде про невиконання угоди, то можна стверджувати, що особа не виконує вирок суду, ухиляється від виконання покарання. В свою чергу за такі діяння чинний КК України вже передбачає кримінальну відповідальність, зокрема стаття 389 "Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі" та стаття 390 "Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі".

Тому, з огляду на викладене, можна стверджувати, що прийняття запропонованих змін призведе до невиправданої і небажаної конкуренції кримінально-правових норм.

До підпункту 3.7 (щодо внесення змін до Цивільного кодексу України)

Частина перша статті 1176 Цивільного кодексу України (як діюча редакція, так і редакція, запропонована у законопроекті), містить словосполучення "посадових і службових осіб органу,". Таким чином фактично встановлюється різниця між вказаними поняттями. Проте, із тексту законопроекту незрозуміло, у чому саме полягає така різниця і кого слід відносити до "посадових", а кого до "службових" осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

До підпункту 3.8 (щодо внесення змін до Митного кодексу України)

Під час опрацювання цих змін слід врахувати, що на цей час на розгляді Верховної Ради України знаходяться Пропозиції Президента України до законопроекту N 8130-Д від 12 травня 2011 року (проект Митного кодексу України). Врегулювання правовідносин щодо провадження у разі вчинення кримінальних правопорушень у вищевказаному законопроекті та законопроекті, що розглядається, має відмінності. У подальшому це може привести до виникнення ситуації, коли одні і ті ж самі правовідносини в різних законодавчих актах будуть регулюватись по різному, що є неприпустимим.

До підпункту 3.10 (щодо внесення змін до статті 67 Кодексу торгового мореплавства України)

Зміст частини першої статті 67 Кодексу торгового мореплавства України (у редакції законопроекту) є незрозумілим та юридично некоректним. Зокрема, якщо у діючій редакції цієї частини статті капітан судна в разі вчинення діяння, передбаченого кримінальним законодавством України, виконує функції органу дізнання, то у випадку прийняття запропонованих законопроектом змін капітан судна замість здійснення досудового розслідування буде забезпечувати формування державної політики у сфері рибного господарства.

До підпункту 3.47 (щодо внесення змін до статті 15 Закону України "Про судову експертизу" (далі - Закон)

Суть запропонованих змін полягає в тому, що проведення судових експертиз, обстежень і досліджень у кримінальному провадженні державними спеціалізованими установами, судово-медичними та судово-психіатричними установами на замовлення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, їх захисників, законного представника, потерпілого, його представника має здійснюватися за рахунок замовника, тобто за рахунок зазначених учасників кримінального провадження.

Доцільність такої законодавчої пропозиції незрозуміла, а у Пояснювальній записці до законопроекту обгрунтування необхідності її запровадження відсутнє. Крім того, пропоновані зміни до статті 15 Закону вступають у протиріччя із приписами частини другої статті 242 проекту КПК, яка зобов'язує саме слідчого або прокурора, а не учасника кримінального провадження, звернутися до експерта для проведення відповідних видів експертиз, які є предметом експертного дослідження експертів судово-медичних та судово-психіатричних установ (це експертизи щодо: встановлення причин смерті; встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності; встановлення віку особи; встановлення статевої зрілості потерпілої особи).

Запровадження ж запропонованої норми у Законі дасть можливість слідчому, прокурору перекласти проведення експертизи на учасника кримінального провадження за його замовленням. У такому разі такий учасник повинен у порядку, передбаченому статтею 243 проекту КПК, звернутися з відповідним клопотанням до слідчого судді. Але якщо врахувати вимоги до клопотання про призначення експертизи, на підставі якого слідчий суддя може прийняти відповідне рішення, то без належної професійної підготовки і юридичної освіти учасник кримінального провадження (потерпілий, обвинувачений тощо) не підготує таке клопотання. Крім того, призначення експертизи слідчим суддею за клопотанням (за Законом - на замовлення) тільки затягне призначення і проведення експертизи.

Звертаємо увагу також на те, що проект КПК установлює набагато простіші вимоги до постанови слідчого, прокурора (стаття 110 проекту КПК), якою буде призначатися проведення експертизи, ніж вимоги до клопотання учасника кримінального провадження, який буде замовляти експертизу і оплачувати її проведення. Вважаємо, що фактично це є дискримінацією певних учасників кримінального провадження.

До підпункту 3.60 (щодо внесення змін до Закону України "Про державну таємницю")

Із пропозиції щодо внесення змін до абзацу одинадцятого пункту 4 частини першої статті 8 Закону України "Про державну таємницю", де йдеться про віднесення інформації до державної таємниці, слід вилучити слова "оперативно-розшукової діяльності" з метою уникнення зайвого дублювання, оскільки в абзаці третьому того ж пункту 4 частини першої вказаної статті вже віднесено інформацію про оперативно-розшукову діяльність до державної таємниці.

Враховуючи викладене вище, Головне управління вважає, що поданий на розгляд Верховної Ради України проект КПК потребує суттєвого доопрацювання із урахуванням висловлених зауважень та пропозицій.