Таємничий лицар 4 страница

— Ну, то й назвали. Бо не знали, що принц Маекар — твій батько. Інакше б мовчали.

«В очі мовчали б. А за спиною — патякали б досхочу.»

— То що ти сказав тим зброєносцям, замість припнути язика?

Яйк зіщулився.

— Що принц Баелор загинув випадково, і що принц Маекар любив свого брата. А тоді зброєносець пана Аддама пожартував, що принц залюбив брата аж до смерті, а зброєносець пана Малора — що й іншого брата Аериса залюбить так само. Отоді я його і тріснув. Добряче тріснув.

— От би тебе добряче тріснути. Щоб на доданок до губи ще й вухо напухло. Твій батько саме так би й вчинив, якби був тут. Гадаєш, принцові Маекару потрібен такий захисник його честі? Що він казав тобі, коли відправляв зі мною?

— Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої роботи, терпіти всякі негаразди.

— А ще?

— Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам.

— А ще?

— Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені.

Дунк кивнув.

— Скільки ж вина випив той хлопець?

— Він пив ячмінне пиво.

— Бачиш? То ячмінне пиво балакало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай собі летять мимо.

— Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець вмів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане.

— Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини пана Маслоплава билися за обидві сторони.

— Ну то він — напівзрадник, пане.

— Радше був ним шістнадцять років тому. — Дункова легковажна зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні… справжнє ім’я казати не треба.

У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.

— Запиши мене як Лицаря Шибениці.

Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.

Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.

— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?

— За малюнком на щиті.

— Гаразд, але ж…

— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.

І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.

 

IX

 

Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.

Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.

«Спекотно», подумав Дунк, «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»

Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїзжав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових стінах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.

«Спека не дає й гукати як слід.» Дунк витер піт з лоба. «І битися не дає.» У голові неначе довбиш у литаври гупав. «Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить.» Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули залишки списів — четвертої зламаної пари. «З яких три — зайві.» Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. «Просякнути потом — то ще не найгірше», сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через борт «Білої панни». До вечора того дня він просяк кров’ю з ніг до голови.

Пужел та Фрей взяли цілі списи і знову вдарили острогами коней. З кожним ударом копит від землі віялом порскали сухі грудки. Списи з тріском зламалися, Дунк зіщулився. «Це ж треба — так перепити, ще й об'їстися.» У голові спливали неясні спогади, як він тягнув молоду сходами нагору, як зустрів Яна Скрипаля і князя Пика на даху. «Що я робив на даху?» Здається, ми балакали про драконів, драконячі яйця, іще про щось, але…

Його роздуми перервав галас натовпу — одні ревіли з радощів, інші стогнали з розпачу. Дунк побачив золотистого коня, що трусив без вершника до кінця поля, а тим часом пан Гарберт Пужел мляво котився по землі. «Ще два герці, а тоді я.» Що скоріше він зіб’є з коня пана Утора, то швидше зможе зняти обладунок, випити чогось прохолодного та відпочити. До наступного герцю його не чіпатимуть принаймні годину.

Огрядний герольд пана Маслоплава видерся нагору глядацького помосту, аби викликати наступну пару бійців.

— Пан Арграв Незламний, — оголосив він, — лицар з Нюні, на службі в пана Маслоплава, господаря на Білостін’ї! Пан Глендон Буйцвіт, лицар Дуплястої Калини! Поля ставайте, честь здобувайте!

Глядацьким помостом пробігла хвиля реготу. Пан Арграв був сухорлявий, жилавий, загартований боями заплотний лицар у пом’ятому сірому обладунку, на коні без прикрас та ладрів. Дунк бачив багато таких: твердих, як старі корені, знавців нелегкого ремесла війни. Йому протистояв молодий пан Глендон на своєму замореному коникові, у важкій кольчузі та залізному шоломці з відкритим обличчям. Щит на лівій руці сяяв вогняним знаком його батька. «Йому б доброго панцира та повного шолома», подумав Дунк, «бо в такій броні вдарять у голову чи груди, й кінець».

Вочевидь, пана Глендона розлютили слова герольда. Він сердито затупотів конем по колу і заволав:

— Я не Глендон Буйцвіт, а Глендон Пал! Ти ще пошкодуєш про свої кпини, герольде! Май на увазі, в мені тече кров великого звитяжця!

Герольд відповісти не зізволив, а глядачі тільки гучніше зареготали з обурення молодого лицаря.

— Чого вони регочуть? — запитав Дунк уголос. — То він байстрюк, абощо?

Прізвище «Буйцвіт» давали за звичаєм байстрюкам, що народилися від шляхетних батьків у Обширі.

— І що там таке казали про калину?

— Я можу дізнатися, пане, — мовив Яйк.

— Ні. То не наш клопіт. Ти тримаєш мого шолома?

Пан Арграв та пан Глендон схилили списи перед паном та пані Маслоплав. Дунк побачив, як Маслоплав перехилився і зашепотів щось у вухо молодій. Та захихотіла.

— Так, пане.

Для захисту очей та голеної голови від сонця Яйк вдяг свого крислатого, плетеного з соломи бриля. Дунк полюбляв дражнити малого, глузуючи з того бриля, але зараз шкодував, що сам такого не має. Під цим сонцем краще вже на голові солома, аніж залізо. Дунк відкинув волосся з очей, двома руками насадив глухого шолома на голову і прикріпив до ринграфа. Підбивка смерділа старим потом, залізо важко лягло на голову та плечі. У голові досі гупало від пияцтва минулої ночі.

— Пане, — мовив Яйк, — ще не пізно відступити. Якщо втратите Грома та обладунок…

«То мені як лицареві кінець.»

— Чого б це я їх втратив? — обурився Дунк. Тим часом пан Арграв та пан Глендон роз’їхалися до протилежних кінців поля. — Хіба проти мене виїде Шторм-Реготун? Кого мені тут боятися?

— Майже усіх, пане.

— От за це точно отримаєш ляща у вухо. Пан Утор старший за мене років на десять, ще й наполовину менший.

Пан Арграв опустив забороло. Пан Глендон не мав чого опускати.

— Ви не билися у кінному двобої від часів Ясенбродської луки, пане.

«От зухвалий малий.»

— Я вправлявся.

Та, правду кажучи, не дуже ретельно. Коли траплялася нагода, бив по кільцях чи опудалі. А іноді наказував Яйкові вилізти на дерево і звісити щита чи бочарну клепку з годящої гілки.

— Ви краще б’єтеся мечем, аніж списом, — зазначив Яйк. — А як візьмете буздугана чи сокиру, то з вашою силою мало знайдете собі рівних.

У словах хлопця було досить правди, щоб роздратувати Дунка ще дужче.

— Тут не битимуться мечами та буздуганами, — буркнув він, поки син Вогнепала та пан Арграв Незламний рушали з місця. — Неси мого щита.

Яйк скривив мармизу і побіг по щита.

На тому боці двору спис пана Арграва стукнувся у щит пана Глендона і зіскочив убік, полишивши по собі довгу зарубку поперек комети. Але коронка на списі Пала вдарила точно у середину панцира супротивника з такою силою, що під тим луснула сідельна попруга. Лицар покотився пилюкою разом із сідлом. Дунк і не хотів, та мимоволі вразився. «Списом він б’є ще спритніше, ніж язиком меле.» І спитав себе, чи припинять тепер глузувати з юнака.

Засурмили знову, і сурмили так довго, що Дунк аж зіщулився. Герольд видерся нагору.

— Пан Джофрі з дому Крестав, господар на Лихомості й Захисник Бродів! Пан Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки! Поля ставайте, честь здобувайте!

Обладунок пан Кайл мав доброї роботи, але старий, безліч разів пом’ятий і подряпаний.

— На мене зглянулася сама Мати, пане Дункане, — мовив він до Дунка та Яйка по дорозі до бойовища. — Мене поставили проти князя Крестава, з яким я сам шукав зустрічі.

Якщо цього ранку хтось на полі почувався гірше за Дунка, то це мав бути пан Крестав, який на учті впився до нестями.

— Диво, що він після цієї ночі взагалі сидить у сідлі, — зазначив Дунк. — Перемога напевне буде ваша, пане.

— О ні, пане Дункане, — шовково посміхнувся пан Кайл. — Щоб сметанку лизати, котик мусить пам’ятати, коли солодко мурчати, а коли кігті випускати. Якщо спис його вельможності хоча б дряпне мого щита, я негайно покочуся землею. А коли віддаватиму коня та зброю, то підлещуся, як виросла майстерність їх вельможності з тієї пори, коли я зробив їм першого дерев’яного меча. Тоді вони мене згадають, і ще до кінця дня я стану лицарем Лихомостя в дружині пана Крестава.

Дунк трохи не ляпнув «Яка з того честь?», але натомість прикусив язика. Пан Кайл не першим із заплотних лицарів міняє свою вбогу честь на тепле місце коло панського вогню.

— Як скажете, — буркнув він. — Бажаю удачі. Або поразки, якщо вже така справа.

Князь Джофрі Крестав був хирлявий молодик двадцяти років. У обладунку та на коні він виглядав дещо ліпше, аніж минулої ночі лицем у калюжі вина. На щиті його був змальований жовтий кентавр, що натягав довгого лука; той самий кентавр прикрашав білого шовкового чабрака його коня, а також блищав золотом нагорі шолома. «Лицар, що має кентавра за герба, мусив би трохи краще сидіти верхи.» Дунк не знав, чи добре пан Кайл володіє списом, але на вид здавалося, що на князя Крестава тільки кахикни, і він сам злетить з сідла. «Ой леле, та він зараз впаде від того вітерця, якого Кіт здійме конем.»

Яйк потримав Громового повода, поки Дунк хвацько сідав у високе жорстке сідло. Сидячи верхи й чекаючи, він відчував на собі погляди. «Усім цікаво, чи той заплотний здоровань чогось вартий.» Дункові й самому хотілося це дізнатися. Та нехай, скоро взнає.

 

Кіт з Мрячної Пустки свого слова дотримав. Спис пана Крестава водило туди-сюди, поки той трусив полем, а спис пана Кайла був націлений твердо, але абияк. Жоден із них навіть не розігнав коня учвал. І все одно Кіт полетів через голову, коли коронка списа пана Джофрі якимсь дивом зачепила його плече. «А я гадав, усі коти спритно падають на лапи», подумав Дунк, поки заплотний лицар брязкав залізом у пилюці. Пан Крестав навіть списа не зламав; розвернувши коня, він кілька разів тицьнув ним у небо так, наче щойно переміг Лео Довгого Шпичака або Шторма-Реготуна. Кіт зняв шолома і побіг по свого коня.

— Щита, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець подав. Дунк просунув ліву руку крізь ремінь і вхопив за держака. Вага щита додала йому трохи упевненості, хоча довжина заважала. Та й бачити шибеницю було якось незатишно. «Цей знак не віщує нічого доброго.» Він твердо вирішив перефарбувати щита якомога скоріше. «Помагай мені, Воїне, хутко мчати, вправно перемагати», молився він, поки герольд Маслоплава знову видирався сходами на поміст.

— Пан Утор Підлисток! — загримів його голос. — Лицар Шибениці. Поля ставайте, честь здобувайте!

— Обережніше, пане, — попередив Яйк, подаючи Дункові турнірного списа: тесане дерев’яне держално дванадцяти стоп завдовжки з круглою залізною коронкою, подібною до стиснутого кулака. — Інші зброєносці кажуть, що пан Утор швидкий і добре сидить у сідлі.

 

— Швидкий? — пирхнув Дунк. — В нього слимак на щиті. Що він знає про швидкість?

Дунк вдарив Грома п’ятами в боки і повільно рушив конем уперед з піднятим списом. «Одна перемога, і я нічого не втрачаю. А дві перемоги — й заживемо, як пани. У цьому товаристві дві перемоги — не така вже хитра штука.» Принаймні з жеребом йому пощастило. Міг би витягнути Старого Бика, пана Кірбі Піма чи ще якогось місцевого зуха. Дункові стало цікаво, чи розпорядник забави не ставить заплотних лицарів навмисне одного з одним, аби не принизити пихатих паничів поразкою на першому ж герці. Та байдуже. «Як казав старий, битимемо по одному ворогові за раз. Пан Утор — ось що зараз найважливіше.»

Вони з’їхалися під глядацьким помостом, де на подушках у тіні власного замкового муру сиділи пан та пані Маслоплав. Біля них розташувався князь Фрей, гойдаючи свого шмаркатого спадкоємця на коліні. Ціла шерега служниць стояла позаду з віялами, і все ж одамашковою сорочкою пана Маслоплава розтікалися плями поту, а волосся його пані сплуталося від липкої спеки. Їй було спекотно, нудно, незручно, але побачивши Дунка, вона так випнула груди, що той під шоломом аж зашарівся. Він схилив списа перед нею та її вельможним чоловіком. Те саме зробив пан Утор. Пан Маслоплав побажав обом шляхетного двобою, а його дружина показала язика.

Час настав. Дунк потрусив до південного кінця поля. За сто аршинів від нього супротивник займав своє місце. Сірий огир лицаря був менший за Грома, зате молодший та баскіший. На панові Уторі були лати, вкриті зеленою поливою, і срібляста кольчуга. Круглий шолом із заборолом прикрашали стрічки сірого та зеленого шовку, по зеленому полі щита повз сріблястий равлик. «Добрий обладунок і добрий кінь — то добрий викуп. Аби ж тільки вибити слимака із сідла.»

Засурмили до бою.

Грім рушив з місця легким чвалом. Дунк спрямував списа косо через кінську шию та дерев’яну перешкоду, що розділяла його і суперника. Щитом закрив ліву половину тіла. Схилився уперед, стиснувши ногами Грома. «Ми є одним цілим. Лицар, кінь, спис — це один звір із плоті, дерева й заліза.»

Пан Утор стрімко летів уперед, здіймаючи копитами свого сірого хмари пилу. На відстані в півсотні аршин від нього Дунк дав остроги Громові, аби той пішов учвал, і націлив кінець списа точно на срібного равлика. Жорстоке сонце, пилюка, спека, замок, пан Маслоплав з молодою дружиною, Скрипаль і пан Майнард, лицарі, зброєносці, машталіри, селяни… усе зникло. Залишився лише суперник.

Знову остроги. Грім полетів з усією швидкістю, яку мав у ногах. Назустріч поспішав равлик, підростаючи з кожним кроком довгих ніг сірого коня… але попереду равлика летів спис пана Утора із залізним кулаком на кінці. «В мене міцний щит, він витримає удар. Головне — це равлик. Поцілю равлика, і перемога моя.»

Коли між ними залишилося зо п’ять сажнів, пан Утор підняв кінця свого списа трохи вище. Дунк відчув громовий тріск у вухах — це влучив у ціль та зламався його власний спис. Рука і плече відчули удар, але очі його не побачили, бо тим часом залізний кулак пана Утора, підкріплений усією силою та вагою людини разом із конем, вдарив Дунка точно посеред лоба.

 

X

 

Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий барабан. Втім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут», подумав він, «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові, й Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.

— Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути свій голос. Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.

— Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч. Біля ліжка з’явився згорблений старий, вдягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.

— Не рухайтеся і покажіть ваші очі.

Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.

— Голова болить.

Маестер пирхнув.

— Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.

Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.

— Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося?

— Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.

— Мене вибили з сідла, так?

Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання.

— Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставили на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, от я і нагадав йому про його обов’язок.

Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться.

— Який ще обов’язок?

— Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком.

— А, так, — згадав Дунк. Хлопець був добрим зброєносцем і знав свою службу. «Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат.»

— Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть.

— Скільки часу я вже під вашим наглядом? — Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. «Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся.»

— Чотири години, судячи з сонячного годинника.

Чотири години — ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим.

— Чи не знаєте, пан Утор виграв свого другого герця?

Може, Слимак навіть виграє турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв кращому лицареві на чесному полі.

— Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного молодого вояка. Її вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні.

Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти.

— Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю… повинен…

— Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, — роздратовано відмахнувся маестер. — Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцних напоїв та подальших ударів межи очі… але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати.

 

XI

 

Назовні Дунк першим побачив яструба, який літав широкими колами по блакитному небі, й позаздрив птахові. На сході збиралися хмари, темні, як Дунків настрій. Поки він шукав дороги назад на турнірне поле, сонце гупало йому по голові, наче молот по ковадлі. Земля вислизала з-під ніг… чи це ноги не тримали? Вибираючись сходами з льоха, він двічі трохи не впав. «Треба було слухати Яйка.»

Він повільно перетнув зовнішній двір, обходячи натовп. Посеред поля тілистий пан Алин Глушняк шкутильгав між двох зброєносців. Сталася чергова перемога молодого Глендона Пала. Третій зброєносець ніс його шолома з поламаними пишними пір’їнами.

— Пан Ян Скрипаль! — оголосив герольд. — Пан Франклин з дому Фрей, лицар Близнюків, у службі князя Переїзду! Поля ставайте, честь здобувайте!

Дунк став і подивився, як Скрипалів великий чорний кінь вибігає на поле у хмарі блакитного шовку з золотими мечами та скрипками. Його панцир був також вкритий блакитною поливою; винятку не становили й налікотники, наплічники, поножі та ринграф. Кольчуга під латами була визолочена. Пан Франклин їхав на зозулястому сірому коні з довгою срібною гривою, яка пасувала до сірого шовкового вбрання та сріблястого обладунку. На щиті, вапенроку та кінських ладрах він ніс башти-близнюки дому Фрей.

Двоє лицарів з’їжджалися кілька разів. Дунк стояв і дивився, та нічого не бачив. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут», дорікнув він собі. «Слимак на щиті. Як можна було програти людині зі слимаком на щиті?»

Навколо закричали з захвату. Коли Дунк підняв очі, то побачив, що Франклин Фрей злетів з коня. Скрипаль спішився і допоміг супротивнику підвестися. «Він на один крок ближчий до драконячого яйця. А де я?»

Наближаючись до потерни, Дунк набрів на ватагу карликів, яких пам’ятав з учти минулої ночі. Вони готувалися до від’їзду з замку: припасовували коників до своєї дерев’яної свині на колесах і ще одного воза звичнішої подоби. Їх було шестеро, кожен менший та потворніший за іншого. Хтось із них міг виявитися дитиною, та малий зріст заважав розрізнити напевне. При денному світлі, вдягнені у штани з кінської шкіри та грубі кобеняки з каптурами, вони не видавалися такими кумедними, як у блазенських лахах.

— Доброго вам ранку, — мовив Дунк задля чемності. — В дорогу зібралися? На сході хмари, може піти дощ.

Єдина відповідь, яку він отримав, був лютий погляд найбридкішого з карликів. «Чи це не той, якого я минулої ночі відтяг від пані Маслоплав?» Зблизька малий чоловічок смердів, як нужник. Один раз нюхнувши, Дунк прискорив крок.

Прогулянка Молочним замком здалася Дункові не коротшою за колишній їхній з Яйком перехід пісками Дорну. Він тримався коло стіни і час від часу спирався на неї. Кожного разу, як він повертав голову, світ починав плавати навколо. «Попити», подумав він. «Попити води, бо зараз впаду.»

Машталір, що пробігав мимо, розповів йому, де найближчий колодязь. Саме там він знайшов Кайла-Кота за тихою розмовою з Майнардом Бросквином. Пан Кайл щулився з розпачу, але розправив плечі, коли побачив Дунка.

— Пане Дункане? Ми чули, що ви мертві або помираєте.

Дунк потер скроні.

— Якби ж то. Шкодую, що не помер.

— Мені добре знайоме це почуття, — зітхнув пан Кайл. — Князь Крестав не упізнав мене. Коли я розповів, як робив йому першого меча, він витріщився на мене, мов на божевільного. А тоді сказав, що у Лихомості немає місця для такого немічного бійця, яким я себе показав.

Кіт гірко засміявся.

— Але мій обладунок та зброю він забрав. І коня теж. Що я тепер маю робити?

Дунк не мав для нього відповіді. Аби найнятися панцирним слугою, треба мати принаймні панцира, а в кінній дружині не послужиш без коня.

— Знайдете іншого коня, — мовив Дунк, витягаючи цебро. — У Семицарстві повно коней. Якийсь князь чи пан узброїть вас для служби.

Він склав долоні кухликом, зачерпнув води, випив.

— Якийсь пан. Еге ж. Є хтось на думці? Я не такий молодий та міцний, як ви. І не такий високий. Здоровані завжди потрібні на всякій службі. Наприклад, пан Маслоплав любить величеньких лицарів. Гляньте хоча б на отого Тома Гедля. Бачили його у ділі? Геть усіх зносить з коней. До речі, малий Вогнепала теж не пасе задніх. Як і Скрипаль. От якби ж це він мене вибив. Він не бере викупів. Каже, йому не треба нічого, крім драконячого яйця… і дружби переможених ворогів. Він справжній цвіт лицарства.

Майнард Бросквин реготнув.

— Радше справжня скрипка лицарства. Та він налагоджує скрипку на буремний лад, і нам незле було б забратися звідси, поки не заграла музика.

— Навіть викупу не бере? — перепитав Дунк. — Яка шляхетність.

— Шляхетно поводитися легко, як маєш повну калитку золота, — зазначив пан Майнард. — Аби дійти правильних висновків, пане Дункане, треба мати нюх на певні речі. А вам ще не запізно поїхати.

— Поїхати? Куди?

Пан Майнард знизав плечима.

— Куди завгодно. До Зимосічі, Перелітку, Асшаю коло Тіні. Байдуже, аби не лишатися тут. Беріть коня, обладунок і тікайте через потерну. Вас не шукатимуть. Слимакові треба думати про наступний герць, а решта люду очей не зводить з турнірного поля.

Півудара серця Дунк боровся зі спокусою. Маючи зброю та коня, він ще залишався таким-сяким лицарем. Без них — ставав жебраком. «Величеньким на зріст, але жебраком.» Проте його лицарія тепер належала панові Утору. Так само, як і Грім. «Краще жити жебраком, аніж злодієм.» Він народився у Блошиному Подолі, бігав там з Тхором, Рафом та Книшем, але старий врятував його з того життя. Він знав, що відповів би пан Арлан з Грошодубу на заохочення Бросквина. Але пан Арлан помер, тому Дунк відповів за нього.

— Навіть заплотний лицар має свою честь.

— Ви радше помрете з честю чи житимете заплямованим? Та ні, відповіді не треба, я сам її знаю. Беріть хлопця і тікайте, лицарю шибениці. Поки ваш герб не став вашою ж долею.

Дунк раптом вибухнув питаннями.

— Звідки вам знати про мою долю? Ви що, теж бачите сни, як Ян Скрипаль? Що ви знаєте про Яйка?

— Я знаю, що яйцям краще самим не лізти на сковорідку, — відповів Бросквин. — В Білостін’ї для хлопчика погане повітря.

— Які ваші власні успіхи на герці, пане? — запитав Дунк.

— О ні, я на поле навіть не потикався — мені-бо випали погані прикмети. Як гадаєте, хто забере собі драконяче яйце?

«Авжеж не я», подумав Дунк, а вголос мовив:

— То відає Седмиця. А я — ні.

— Спробуйте вгадати, пане. Маєте-бо два ока.

Дунк поміркував хвильку.

— Скрипаль?

— Влучно. Чи не поясните, як дійшли такої думки?

— Та просто… Маю передчуття.

— Я теж, — погодився Майнард Бросквин. — Погане передчуття щодо будь-якого чоловіка чи хлопчика, який здуру заступить шлях Скрипалеві.

 

XII

 

Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. «Тяжко малий переживає мою поразку».

— Годі, — покликав Дунк. — Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе.

— Пане?! — Яйк аж гребінця впустив. — Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити!

І охопив лицаря обома руками.

Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом’яного бриля і припасував до своєї.

— Маестер казав, що ти втік з моїм обладунком.

Яйк обурено забрав бриля назад.

— Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом’явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб зброяр його вирівняв.

— Хай пан Утор сам його рівняє. Тепер він належить йому.

«Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Гарненько б вийшло: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами.»

— Грім також переходить до нього. Пішли. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях.

— Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не будете викупати Грома назад?

— За віщо? За грудки землі та овечі бибки?

— Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?..

Дунк різко перервав його.

— Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, поки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову?

— Ну, — розсудив Яйк, — ви б могли взяти собі Крапельку, а я — знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила.

Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці.

— Хлопче, — мовив він, — ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами.

Дунк завжди міг найнятися у міську варту до Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. «Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри гулі на лобі.»

Але міські стражники не тримали при собі зброєносців.

— Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника — старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча.

— Мені не потрібен майстер-мечник, — відповів Яйк. — Мені потрібні ви. А що як скористатися чо…