Історичні дослідження у під російській Україні на поч. ХХ ст.

У часи визвольних змагань поряд з науково-дослідними з'яв­ляються науково-популярні видання з історії української історіографії. Брошура Василя Біднова «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)» - 1919 р.. Автор не претендує на глибину і науковість, а прагне дати загальний огляд літератури з української історії. Він свідо­мо починає з характеристики систематичних праць з історії Малоросії Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича. Виклади В. Біднова мають характер рекомендацій: спочатку досить док­ладна довідка про автора, його наукову діяльність, далі - зміст праці, або низки праць, їхнє місце і значення в українській історіографії. Інколи він наводить вислови рецензентів з при­воду праць Грушевського (рец. Чечуліна у ЖМНП) та Аркаса (рец. В. Липинського, М. Грушевського, Ф. Красицького).

До групи російськомовних видань він відносить праці Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича. М. Костомаров та В. Антонович. Костомарова Біднов ставить значно вище за його попередників, підкреслює такі риси його творчості, як «інтерес до широких народних джерел. Творчість Антоно­вича, який працював виключно над дослідженням соціальних форм життя в Україні, користуючись невідомими до нього ар­хівними документами, створив «Київську школу», до якої на­лежало - О. Левицький, Д. Багалій, М. Грушевський та багато ін. що у 90-х роках XIX ст., вважає Біднов, знову виникає думка про створення повної, систематичної історії України.

Разом з тим кількість україномовних видань з історії Украї­ни значно поступалася аналогічним працям російською мовою. Цей факт дослідник пояснює політикою репресій щодо україн­ської мови, впровадженої центральним урядом на початку 60-х та в середині 70-х років XIX ст. Тільки з 1905 р. «стало трохи вільніше і протягом 10 років з'явилося чимало праць з історії України, частина їх загальноприступного, популярного змісту, частина ж цілком наукового характеру». Втім, більшість украї­нських історичних книжок з відома начальства не доходила ні до середніх та початкових шкіл, ні до народних читалень та культурно-просвітніх установ. Директори та інспектори шкіл, земські начальники, пристави та урядники - переслідували українську літературу.

Серед популярних видань з минулого України Біднов називає книжечку Б. Грінченка «Як жив український народ» (1906), яка дуже потрібна для учнів початкових шкіл і для народу, серед якого вона мала «великий успіх», бо сприя­ла «пробудженню національної свідомості». Книга іншого популя­ризатора Г. Коваленка «Українська історія» (1907) - дуже цікава і приступна «для людей невисокої освіти» та дітей. Коли в Україні ви­никли власні школи (протягом 1917-1918 рр.), книжка Коваленка стала підручником в початкових школах та молодших класах гімназії. Проте, застерігав Біднов, цю книжку треба обов'язково доповнюва­ти, бо написана вона дуже схематично. «Ілюстрована історія України» М. Грушевського можна рекомендувати як підручник для старших класів середніх шкіл(рекомендував Біднов).

Загалом авторитет Грушевського був для автора історіогра­фічного нарису незаперечним. Багатотомну «Історію України - Руси» порівнює з «Историей России» С. Соловйова. Як книга Соловйова «повинна бути настільною книгою для кожного, хто цікавиться минулим бувшої Російсь кої імперії, настільки важна і потрібна для свідомого українця праця професора Грушевського. Разом з тим Біднов застерігає, що сер­йозна наукова праця Грушевського приступна і зрозуміла не для кожного читача, «бо поважні наукові речі завжди вимага­ють серйозної підготовки» і тому рекомендувати її можна «тільки тим, хто має більш-менш солідну підготовку». Ши­рокі кола українського громадянства наприкінці XIX ст. відчу­вали справжню потребу в популярній історії України. Біднов наводить такий факт, як швидке поширення книги М. Аркаса серед робітників та селян Катеринославщини, яка справляла велике враження на читачів.

Наддніпрянської України, а нази­ває твори вчених Галичини, де україномовні видання з'явилися значно раніше, ніж у Російській Україні. На перше місце він ста­вить праці О. Барвінського «Історія Руси» (1884) та «Ілюстрована історія України» (1890), які мали «виховуюче значення, бо напи­сані просто й уміло, відповідно до потреб малосвідомого читача». Наступні роботи О. Барвінського «Історія України-Руси» та «Істо­рія України -Руси з образками» (1904) - це здебільшого популярні видання, призначені для тих, хто не має змоги і часу читати «вели­ких наукових книжок про минувшину». Втім, Біднов підкреслює тенденційність автора цих книжок, його «прихильність до унії та уніатських духовних осіб», через що книжки багато чого втрачають.

«Українську історію» С. Томашівського(1919)Біднов репрезентує як першу частину загальної історичної праці, що обіймала лише ста­ровину та середні віки, в якій у «стислій формідаєтьсябагатийзміст».

З науково-популярних видань Біднов називає ще книгу профе­сора М. Ростовцева «Давнє минуле нашого півдня» (переклад з ро­сійської Л. Чикаленка), написану на підставі багатого археоло­гічного матеріалу.

Закінчує свій коротенький історіографічний огляд Біднов довідкою про книгу першого ректора Кам'янець-Подільського Українського університету І. Огієнка «Українська культура. Коротенька історія культурного життя українського народу» (1918). Відкидаючи докори рецензентів щодо «агітаційного» характеру цієї книги, він вважає, що чиста українська мова, простий виклад, уривки зі стародруків та малюнки предметів старовини роблять цю працю цікавою. Таким чином, популярний нарис української історіогра­фії В. Біднова разом з історіографічними розвідками М. та О. Грушевських сприяли поширенню багатої наукової спадщини української історичної науки, популяризації історич­них та історіографічних ідей серед широкого загалу в умовах формування нової історичної свідомості українського народу.

20. Діяльність НТШ у Львові. історико-філологічна секція (кін 19-поч. 20 ст)

НТШ – науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського. Період найбільшого розвитку НТШ розпочався з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ» і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок». М. Грушевський зініціював низку інших періодичних видань: «Хроніка НТШ» (тт. 1 -74,1900-39), «Збірник філологічної секції» (тт. 1-23, 1898-1937), «Збірник математично-природничо-лікарської секції» (тт. 1-32,1897-1939), «Жерела до історії України-Руси» (тт. 1-22, 1895-1924), «Українсько-руський архів» (тт. 1-15, 1906-21), «Етнографічний збірник» (тт. 1-40, 1895-1929), «Студії з поля суспільних наук і статистики» (тт. 1-5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 «Літературно-Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету, збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання, тощо.

Історично-філософічна секція НТШ з 1895 р. вона почала видавати "Джерела до історії України-Руси", з 1899 р. – "Збірник історично-філософічної секції НТШ" (вийшло 16 томів, в їх числі 8 томів "Історії України-Руси" М. Грушевського"), "Збірка актів до історії суспільно-політичних і господарських відносин в Західній Україні" та багато інших. При секції працювали правнича і статистична комісії, кожна із своїм друкованим органом.