Наслідки безвладдя Директорії

Безперервні наскоки українських селян на українське військо Петра Болбочана, яке під натиском Красної армії з боями відступало з Лівобережжя — одна з трагічних сторінок української історії.

10 січня 1919 р. полк.Болбочан у звіті Головному Отаманові Симонові Петлюрі зазначав: “Окрім російських більшовиків, куди не повернись, у мене скрізь фронт — то свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я всього святого знищити (українські більшовики, українські анархісти, авантюристи...). Таким є Махно на Катеринославщині, котрий примушує мене виділяти міцний загін для боротьби з ним.., у Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Чимало таких працюють ”героїв” по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються. Багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К0”.

Оці махни, ковтуни, шинкарі, хименки стали закладниками і, врешті, жертвами російської політичної культури — комуно-соціалізму. Головною причиною їхньої залежності від чужих авторитетів була відсутність у Києві авторитетного політичного українського центру — з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами. Іншими словами: головною причиною катастрофи стала відсутність довершеної політичної української еліти, відсутність верстви українських панів-державників.

Не дивно, що оці “радянські” горе-отамани звіряли свої думки з новими “петроградськими цінностями”: комуно-со­ціалізмом, ненавистю до багатих та освічених, ставали “хатніми ворогами” — більш небезпечними, ніж чужинці.

Якби впливи російської культури не були такими ядучими, якби з-під давуна російської культури могли піднятися, випростатися українські ідеологи, українські військові орга­нізатори... Якби ж то...

Ісаак Мазепа називає 1919 р. — рік, що наступив відразу по зреченню Гетьмана — “роком найглибшого роз’єднання та розпорошення українських сил”. Мазепа з гіркотою говорить про дезорієнтованість — під впливом більшовицької пропаганди — “малосвідомих українських мас”. Зроблю суттєве уточнення: під впливом більшовицької пропаганди Винниченка, Грушевського, Порша, Мартоса та інших доконаних політичних русофілів. Адже українська маса насамперед хотіла слухати “своїх”, українців. І якби оці, “свої” говорили своє, а не чуже, говорили б те, що необхідне українській державі, а не т.зв. “російській демократії”: не повернулась би зброя синів проти матері-України.