Сергей Викторович Жадан

 

З усіма поетами і поетесами антології «Метаморфози» в різний час і за різних обставин я познайомився у Львові.

Андрій подзвонив мені на мій домашній телефон, і за годину ми вже смакували каву в Італійському дворику на площі Ринок.

Сергій виник перед моїми очима за столиком відомої колись забігайлівки «Домашня кухня», де, крім напівфабрикатів, можна було придбати дешевого – але живого! – розливного львівського пива. І ми синхронно підняли пінні кухлі за знайомство.

Маріанна відвідувала мій лекційний курс в університеті ім. І. Франка, а згодом я навіть керував її дипломною роботою, в якій вона досліджувала «Рекреації» Андруховича.

Олега я чув і бачив на поетичному вечорі у театрі «Воскресіння» під час одного з львівських форумів книговидавців, і це також можна вважати знайомством.

Галина теж відвідувала мій лекційний курс, хоч і на рік пізніше від Маріанни, та все ж таки разом із Маріанною, бо Маріанна скористалася правом піти в академвідпустку і тому прослухала мій курс двічі.

Дмитро підійшов до мене в конференц‑залі Палацу мистецтв перед презентацією серії книжок «Зона Овідія», авторами якої ми виявилися, і процитував один з моїх давніх віршів (власне, кілька рядків з того вірша). Не критимуся – мені це полестило.

Богдана вела у театрі «Воскресіння» презентацію українсько‑білоруської антології «Зв’язокрозрив» і запросила мене до виступу.

Зі Світланою під час ще якогось форуму книговидавців мене познайомив Ірванець, та я не певен, чи вона про це пам’ятає.

Мар’яна теж прослухала мій лекційний курс зі своєю однокурсницею Маріанною, та без Галини.

Остап в актовому залі університету, де він тепер викладає на кафедрі славістики, дав мені роздруківки своїх ранніх віршів, на яких не було ні імені, ні прізвища юного поета. Це сталося після презентацій альманаху «Пси святого Юра», тобто у квітні 1997 року. Вірші мені сподобалися, та я не знав, як про це сповістити автора.

Чи означає така топонімічна стабільність, що всі поетичні дороги ведуть до Львова? Можливо. Та звісно ж, були потім зустрічі і в Харкові, і в Києві, і в інших містах.

 

Сергій як упорядник «Метаморфоз» вибрав саме таку «харківсько‑київсько‑львівську» дугу. За роки, що пройшли з моментів знайомств, сталося багато перетворень. Та кордони України, на щастя, не змінилися, і відстань між центрами її міст залишилася та сама. З поетами і поетесами відбувалися певні переміщення, починаючи з місць народжень авторів (див. розділ «Про авторів»). Сучасні українські поети подорожують, змінюють міста проживання, а деколи навіть і країни. Сергієва десятка – це ті, хто подорожуючи повертаються. Право упорядника – упорядковувати антологійний простір на свій розсуд, і я не маю тут жодних застережень. Сергій зупинився на числі 10. П’ять українських поетів і п’ять українських поетес першого десятиліття третього тисячоліття. Більшість з них дебютували ще в останньому десятилітті другого тисячоліття. Отже, перекинуто міст. Хтось має інші пропозиції? Чому б і ні? Пропозиції варто втілювати, якщо вони того варті.

Сергій поєднав брендовість з новизною. Припускаю, що його умова кожному(‑ій) з десяти була такою: надішли вірші, бажано найновіші, а краще – напиши їх навмисне для антології, або врешті дай такі, які не публікувалися раніше. Оте «або…» в мене виникло як припущення завдяки віршам Маріанни, суціль датованим 2002 роком. Та я не застосовуватиму тут свої герменевтично‑пошукові вміння і не буду оприлюднювати версії того, чим був знаменний для ліричної героїні паліндромний 2002 рік. Як для читача поезії для мене найцікавішим є саме снування версій. Версії споріднено з віршами. Занадто багато годин свого життя я присвятив читанню віршів. І прийшов до не надто оригінального переконання: поет пише про те, про що звичайна людина воліє мовчати, і навіть про те, про що він сам, поет, воліє мовчати, але не може, бо поет – це, як не крути, шаленець. Шаленство поезії – споконвічна і субстанційна її риса. Ідеальна держава, як відомо, не має потреби в поетах. І корупційній, далекій від ідеальної, державі теж поети ні до чого. Чому? – Не лише тому, що вони сплачують не бозна‑які податки до державної скарбниці і не мають змоги давати і брати хабарі. І не тому, що вони можуть у риму і без рим дошкульно висміяти зловживання чиновників. Поета неможливо перетворити у прогнозоване «щось», а це чинять зі своїми підданцями всі царства світу. Неможливо створити йому (їй) стерпні або й розкішні умови існування і таким чином запрограмувати його (її) поетизування. Поет поза програмуванням, виламується з програм, руйнує програми, а тому й шаленець. Суспільство так‑сяк дало собі раду з класиками, приручивши їх шкільними і університетськими методиками викладання. Та невблаганне прибуття щоразу нових роїв і сотень ословлювачів нестандартних поглядів на світ, які не лише віршують собі у шухляду, а й вимагають уваги до себе, мало б українське заполітизоване суспільство принаймні бентежити. Коштовну увагу громадян за безцінь приватизували політики і рекламодавці. І якщо частина загальної уваги перетікає в напрямку, де шаманять поети, для власників увагопроводів мало б засвітитися червоне світло. Поки люд занурює довбешки в ток‑шоу, можна спокійно жирувати. Та коли піпл починає слухати поезію, ситуація вислизає з‑під контролю. Час репресій за вірші, сподіваюся, безповоротно минув. Потрібні витонченіші методи. Та, наскільки мені відомо, жодна з впливових українських політично‑бізнесових структур не створила аналітичних груп з дослідження стану сучасної української поезії і її явного і прихованого впливів на можливі метаморфози українського суспільства в найближчій перспективі. Так наче українська поезія з часу появи «Енеїди» і «Кобзаря» не має анінайменшого відношення до великої геополітичної метаморфози, ім’я якій – Україна.

Що ж, вважатимемо здобутком двох десятиліть Незалежності відокремлення українського політикування від українського поетизування. Після фальшувань у царині всіляких служінь і поклонінь стала ясно: заримовувати партійні гасла – непристойно, кадити віршованими строфами партійним вождям – непристойно, гатити з поетичних гармат по супротивниках – непристойно. То що ж робити новому поколінню пристойних поетів і поетес? – Творити якнайвільніше, незважаючи на мовчання чи гудіння забронзовілих ідолів. Слухати час, пропускати його крізь голос і видобувати адекватне звучання. Хоча хто, крім автора, може відрізнити адекватне від неадекватного?

Андрій вирішив бути якнайвідвертішим. І для цього йому не потрібні надмірності поетичної техніки.

Сергій, здається, не проти, щоб пісні на його слова співали в приміських електричках, і тому вкотре реанімував силаботоніку.

Маріанна бачить майбутнє, та не може змінити його, і її строфи котяться, як Сізіфове каміння.

Олег бачить красу повсякденного так, як багатьом уже не вдається, а тому й може собі дозволити заримувати «думки» з «роками».

Галина переповнена тривогою і надає неспростовні докази того, що у світі запустилися незворотні руйнівні процеси.

Дмитро усе ще заведений на звитяги, та ліризму і ностальгії і в нього прибуває.

Богдана безмежно довірлива, безмежно відкрита, аж лячно, що її зізнання прочитає не те око і почує не те вухо.

Світлана знає ціну альтернативності, та навіть альтернативність міняє свій курс, як валюта в обмінниках.

Мар’яна згадує про Пако, з яким багато хто з нас був знайомий, і багато хто з нас вважав, що Пако – це і є українська альтернатива. Та Пако, на жаль, вже по той бік земних речей.

Остап вловлює невловлюване, записує голос пробудженого прабатька Адама і десятки інших не менш химерних голосів, які долітають з міфічних вимірів…

Як би я хотів, щоб ця поезія, як і поезія інших поетичних роїв і сотень, перетворювала самим фактом свого існування примітивне мовлення штатних балакунів у фонові шуми, в безсенсовне бубоніння і врешті‑решт у тишу. Від Києва до Харкова майже така ж відстань, як від Києва до Львова. Ця поетична дуга здатна освітити всі українські землі, включно з таврійськими степами і півостровом Крим. Вона сама себе живить і незалежна від ТЕС, ГЕС, АЕС, постанов Кабінету міністрів і Національної Спілки письменників України.

Поезія сама себе живить, бо вона – свавільна і вільна.

 

Віктор Неборак,

27 жовтня 2010 р.,

Львів

 

Сергей Викторович Жадан