Введение. Потреба Піпіна дістати схвалення своєму акту усу­нення від влади династії Меровінгів знайшла відгук у бажанні папи Захарія знайти захист проти ланго-бардів

Потреба Піпіна дістати схвалення своєму акту усу­нення від влади династії Меровінгів знайшла відгук у бажанні папи Захарія знайти захист проти ланго-бардів. За два останні покоління англосакські місіоне­ри зміцнили пошану у франків до св. Петра та до його представника і привчили франків визнавати за папою найвищий церковний авторитет. У 749 p. Піпін послав делегацію до Захарія «спитатися його думки про коро­лів Франкландії [тобто про Меровінзького короля Хільдеріка], чи то добре, чи недобре, що вони правлять, але не мають влади. Пала Захарій повідомив Піпіна, що ліпше називати королем того, хто має владу, аніж того, хто її не має. І щоб не порушувався плин речей, Заха­рій своїм апостольським авторитетом повелів франкам настановити королем Піпіна». ⁶

Отже, папа легітимізував Піпінову революцію, про­голосивши принцип, за яким королем має називатися тільки той, хто держить у своїх руках королівську владу. Після цього франки обрали Піпіна королем і помазали його на царствування, як помазували старо­давніх царів зі Старого Заповіту. Замість священної династичної крові нова династія на престолі Франксь­кого королівства знайшла легітимне підтвердження у священній оливі церкви.

Піпін завдячував папі велику ласку, і взаємини між ними протягом цих переговорів зміцніли. Папа Стефан II, який прийшов на зміну Захарію, власною персоною прибув до Галлії і особисто помазав на царство Піпіна та його династію в особах його синів Карла (768— 814 pp.) та Карломана (768—771 pp.). Стефан попросив Піпіна захистити Святого Петра та Римську церкву від лангобардів. Після деякого дипломатичного маневру­вання та військових приготувань Піпін вторгся в Іта­лію, завдав поразки королю лангобардів Айстульфові й віддав престолу Святого Петра територію, що її він відвоював у лангобардів у Центральній Італії, ту саму територію, яку візантійські імператори вважали своєю власною. Цей «Дарунок Піпіна» започаткував Папську державу, яка проіснувала аж до об'єднання Італії в 1870 p. і релікт якої існує досі на 109 акрах Міста-Ватикану.

Папсько-франкський союз, укладений завдяки зусил­лям англосакських місіонерів, дав початок подіям, які змінили обличчя західного християнства. Замість того, щоб і далі перебувати в ролі західного форпосту Ві­зантії, папський престол увійшов у зону впливу за­хідного світу, де панували франки. Франкська церква свідомо наблизилася до Риму і стала римською за своїм церковним каноном, літургічною обрядовістю та пра­вилами монастирського життя. Каролінги, віднині свя-щеннопомазані королі франків, усерйоз поставилися до своєї нової ролі захисників церкви Святого Петра та західного християнства в цілому. Але й королі династії Каролінгів, як і їхні попередники, не бажали втрачати свою владу над церквою. Як незабаром зрозуміли папи, вимушена королівська протекція теж може пригнічу­вати.

Введение

Человечество препятствует самооценке всеми средствами, и поистине уместно призвать его к смирению — и всерьез попытаться взорвать эти завалы чванства на пути самопознания.

К. Лоренц

Действительно ли человек УЖЕ произошел от обезьяны? Он до сих пор обезьяна без истинного разума. Утешает то, что среди обезьяно-людей есть все же и разумные люди.

А.А. Любищев

Естествознание до сих пор не вмешивалось в проблемы этики и морали. Между тем этика и альтруизм человека являются столь же несомненным продуктом естественного отбора, как и его нервная или эндокринная системы. Потому, что само существование человечества ныне повсеместно стоит под угрозой, необходим новый общественный договор, который возведет требования этики, требования гуманизма в категорический императив, нарушение которого при всех обстоятельствах явится преступлением по отношению и к обществу.

В.П. Эфроимсон

Беспредельная жестокость, столь ярко и щедро демонстрируемая человечеством, не имеет аналогий в мире высших животных. Но в тоже время она странным, парадоксальным образом сопоставима — вплоть до буквальных совпадений — с нравами, царящими в жизни существ, весьма далеких от рассудочных форм поведения: насекомых, рыб, и даже примитивных организмов, типа бактерий, вирусов. "Человек разумный" ведет себя нисколько не "умнее" пауков в банке. По отношению же к среде своего обитания — Земле — "цивилизованное" человечество ничем не лучше канцера "метастазийного" типа. Что же кроется за этим невероятным, но очевидным совпадением?! Еще один эффектный образчик того, что крайности сходятся?! Или это все же не что иное, как вопиющее и знаменательное свидетельство того, что человек и его разумность не совсем естественно совмещаются и далеко не идеально подходят друг другу? Уж не взвалил ли человек на себя непосильную ношу? И не раздавит ли его бремя разума?! И в чем причина патологической жестокости "царя природы" в отношении к себе подобным?

Более 14,5 тысяч войн при четырех миллиардах убитых. За все историческое время в общей сложности насчитывается всего лишь несколько "безвоенных" лет. Люди практикуют 9 видов насилия при 45 их разновидностях — и эти цифры, судя по всему, устаревают, точно так же, как и "набранное" количество войн. Всю эту чудовищность существования и "сосуществования" человеческих популяций невозможно понять без выяснения причин ее возникновения. Идея отчуждения человека от Природы, провозглашение его "венцом творения" с передачей в его ведение и безраздельное пользование всего доступного ему мира живой природы и ресурсов Земли — все это явилось, наверное, первым в истории "идеологическим заблуждением" человечества. И сейчас пришло время расплачиваться за эту совершенно необоснованную идею верховенства человека с одновременным провозглашением себя "царем природы" со всеми полномочиями наглого и жестокого самозванца.

Именно из-за таких высокомерных представлений о человеке, как об особом разумном сверх-существе Земли, которому подвластна вся Природа, и прозябали все науки о человеке. Не отрицая уникальности и специфичности человека (труд, абстрактное мышление, использование орудий и т. п.), все же нельзя оставить без ответа основной вопрос: почему человек стал трудиться, изготовлять орудия, мыслить?!! Зачем ему все это хозяйство?! Чего ему не жилось в животных?! Дальнейший уровень всей совокупности гуманитарных наук будет зависеть от существенного сдвига в познании начала человеческой истории. Загадка человека и состоит в загадке начала человеческой истории. Что началось? Когда началось? Почему и как началось? И вот, наконец, профессору Борису Федоровичу Поршневу (1905–1972 гг.) удалось ответить на этот вековечный "важнейший вопрос всех вопросов" — о том, как же на самом деле обстоит все с происхождением "человека разумного". Монография "О начале человеческой истории" явилась последней работой ученого и вышла в свет уже посмертно. Она задумывалась автором как центральная часть более обширного произведения — "Критика человеческой истории". Трагическая смерть прервала работу великого ученого, но все же он успел сказать свое последнее — вещее — слово. С момента выхода в свет (1974 г.) этого эпохального труда прошло уже более чем два десятилетия, но в трудах исследователей, занимающихся вопросом происхождения человека, гениальные прозрения Поршнева даже не упоминаются. Удивляться этому не приходится, наоборот, это даже знаменательно: перед нами традиционный, уже классический — несущий истину — глас вопиющего в пустыне. Так прислушаемся же к этому голосу.