Є. Ф. Комаровський

У 1796 р. Л. Метцель отримав завдання почати будівництво. Йому в помічники, згідно з повідомленням самого Л. Метцеля генералу Є. Ф. Комаровському (1897) було "виписано найкращого із чужих країв садівника";. Хоча ім'я останнього Є. Комаровський не вказав, але ми знаємо, що це був німець Олива (Groza, 1843; Wojcicki, 1856). Ніяких планів, креслень і розрахунків по будівництву "Софіївки" не збереглося. Нерідко стверджують, що ніби їх у Метцеля не було і навіть кріпаки під час будівництва самі планували пейзажі на свій смак, тобто були будівничими парку. Все це вигадки. Якби це було так, ніякого шедевра з "Софіївки" не вийшло б. Лише будівництво водної системи - дуже важливої складової частини парку - вимагало глибоко продуманого плану. Потрібно було розробити чіткий графік робіт для заготівлі гранітних брил для гротів, постаментів, плит, планування рельєфу з використанням землі, вийнятої при будівництві Верхнього і Нижнього ставів, а також розрахувати оптимальну кількість пішої і кінної робочої сили. Л. Метцель повідомив, що в середньому на будівництві працювало по 800 чоловік (Комаровський, 1897). В маєтках Потоцького можна було набрати і десяток тисяч, але територія саду не така вже велика і створювалась би непотрібна метушня.

Можливо, що вже осінь 1796 р. і наступна після неї зима були використані для початку будівництва. Каменярі могли вирубувати в природних скелях гроти Каліпсо, Локетек, Діани. Оскільки половина ложа для Нижнього ставу опинилась на скелі, тут вже могли почати підривні роботи. Готували і механізми для підняття вантажів. Необхідно було дати заявки в Італію на виготовлення мармурових скульптур.

Не відповідають дійсності твердження багатьох із тих, хто писав про "Софіївку", що на її будівництві застосовувалася безплатна праця кріпаків. Насправді зайняті на будівництві селяни отримували платню: це було продиктовано генеральним чиншем, який був заведений Потоцьким. Правда, відомо, що виплата заробітку довго затримувалася. Про це свідчить вже згадувана супліка трьох селян із Війтівки, подана Потоцькому в 1798 р. Неодноразово на затримку Тульчинською касою виплати заробітків селянам жалівся графу і Л. Метцель. Він щотижня надсилав звіти про виконані роботи і нараховану за них платню, яку повинні були поставляти в Умань. 24 серпня 1798 р. будівничий повідомляв, що належних грошей за весь період від Пасхи (вона того року була 28 березня) не надійшли. У листі від 5 грудня 1799 р. вказувалось, що посилаються звіти за два тижні, але до цього часу за сім попередніх тижнів гроші не надійшли, що підданих утискують за несплату чиншу. Затримки були систематичними, і Л. Метцелю в 1802 р. довелося просто докоряти за семитижневу затримку заробітку: "...Не знаю з якої причини, але Вашій світлості повинно бути відомо, - писав він 9 грудня,- якими суворими екзекуціями мучать підданих за чинш. А хіба з ними поводяться справедливо? Адже зароблені ними гроші затримують. Бажаючи наскільки можливо їх благання задовольнити, прошу наказати видатковій касі прислати належні гроші...".

Одночасно з будівельними роботами велися численні посадки місцевих видів дерев на навколишніх пагорбах, а в окремих місцях - і рідкісних екзотичних рослин. В поемі С. Трембецького "Софіївка" говориться, що територія, на якій створено парк, раніше була безлісою, що у парку росли дві старі груші і десяток верб, які збереглися здавна. З цього не можна робити висновок, що парк збудовано в такому місці, де раніше лісу ніколи не було. У західній частині парку росте дуб, якому понад 300 років,

у підліску насаджень парку зростає багато дібровних трав'яних рослин. Безумовно, що парк збудовано на місці природної діброви, яку на початок будівництва вирубали місцеві жителі.

27 листопада 1799 р. Л. Метцель попросив С. Щ. Потоцького доставити з Тульчина багато ліціума (дерези), якої майже немає у "Софіївці", бо ці кущі необхідно було посадити біля греблі Верхнього ставу та в інших місцях, а також привезти із Дашівського саду (нині Гайсинський район Вінницької області) вавілонські верби для посадки на березі острова Анти-Цирцеї. Він повідомив графа, що весною 1799 р. було закінчено висаджування місцевих дерев. Висаджування ж екзотичних рослин продовжувалось. Як зазначив С. Трембецький, тут поруч з відомими усім деревами є гості з Антиподів, Атласа і Лівану, їх привезли за великі гроші через Одесу із Азії, Італії, Криму і висаджували головним чином в Темпейській долині, на Єлисейських полях і біля грота Фетіди. У той самий час в "Софіївці" було посаджено велику кількість пірамідальних італійських тополь, завезених із Тульчина і поширених звідси по всій Україні (Themery, 1846). В листі Л. Метцеля від 30 травня 1801 р. повідомлялось, що тоді ще сорок грабарок продовжували насипати землю на греблю Софіївського ставу (Верхній став); будівничий обіцяв найближчим часом закінчити спорудження Німфея (грота Фетіди). Отже, будівництво центральної частини парку до травня 1802 р. повинно бути закінченим.

14 березня 1805 р. С. Щ. Потоцький передчасно помер. І початковий план будівництва грандіозної "Софіївки" уже ніхто не реалізував, але те, що створено кріпаками Уманщини під керівництвом талановитого будівничого Л. Метцеля і його помічника садівника Оліви, отримало загальне визнання як шедевр садово-паркового мистецтва.

 

Т. Темері у "Путівнику" вказав загальну суму витрат на будівництво у розмірі 2 000 250 крб. сріблом. Це відповідає 15 млн. польських злотих, які звичайно вказуються у літературі, але з доповненням "не рахуючи дармової праці кріпосних селян". Оскільки у маєтках С. Щ. Потоцького існував генеральний чинш і кріпакам платили на роботах в маєтку поміщика, у згадану вище суму ввійшла і оплата селянської праці під час спорудження "Софіївки". Це в основному та частина парку, яку тепер екскурсоводи показують відвідувачам.

Вхід, а вірніше в'їзд до "Софіївки" до 1836 р. був тільки з боку оранжереї. Ґрунтову дорогу в цьому місці по зрізаному косогору було прокладено лише в 1833 р. У листі до С. Костки Потоцького - двоюрідного брата Щенсного - Софія 16 березня 1816р. писала, що обеліск з викарбуваним на ньому надписом грецькою і латинською мовами "Любов - Софії" був виготовлений ще її покійним чоловіком. Обеліск заплановано було встановити у дворі "Софіївки" перед палацом, який планувалось збудувати. Це хотів реалізувати їх син Олександр. Де Лагард, який бачив обеліск у 1811 р., зазначав, що він заввишки 60 футів, виготовлений з одного блоку граніту, на ньому є напис "Любов - Софії". Де він стояв, - невідомо.

Як згадувалося, на місці павільйону Флори до 1820 р. ніякої "Хатини" не було. Відразу перед відвідувачами відкривалася панорама всього Нижнього ставу. Змії на Великому фонтані також не було.

Вода била угору просто із щілини в камені. Підводилася вода з Верхнього ставу до фонтану по тимчасових (можливо, дерев'яних) трубах, оскільки чавунні труби, виготовлені Тульським заводом, були встановлені лише у 1808 р. На скелі східного берега ставу (нині Кавказька гірка або символічний острів Ітака) була встановлена статуя Купідона (Амура),

 

а у восьмикутній балюстраді на гранітному постаменті на Левкадській скелі збудована Пастуша хатина.

На західному березі Нижнього ставу до алеї підходила суцільна стіна дерев Дубинки, бо тераси Бельв'ю тоді не було і алеї до Китайської альтанки також. На терасі Муз не було ні терас, ні обеліска. На гранітному джерелі Гіппокрени, прикрашеному позолоченими вужами, стояла алебастрова ваза з квітами.

На тому місці Площі зборів, де тепер стоїть статуя Паріса, за "Описом Софіївки" С. Грози, в липовому гаю знаходився храм Венери. По боках кам'яної плити (лежить вона і нині) було встановлено чотири гранітних стовпчики трохи вище 0,5 м, на яких стояли мармурові вази з квітами.

У Темпейській долині, неподалік від лівого берега струмка, стояла на гранітному постаменті біла мармурова ваза, оповита гірляндою троянд; за твердженням С. Грози, це був храм богині Флори. Неподалік від Афінської школи у сосновому гаю, посадженому у вигляді серця, на гранітній плиті було встановлено гранітний п'єдестал, на якому знаходилась мармурова ваза з барельєфними зображеннями бога Гіменея.

Над берегом Кам'янки і нині стоїть чотиригранний п'єдестал із сірого граніту. При Л. Метцелі його оточували пірамідальні тополі. На п'єдесталі стояла ваза з квітами, а на прикріпленій до нього дошці з чорного мармуру викарбувано восьмивірш, автор якого, звертаючись до швидкоплинного струмка, що прощається з квітучим берегом, нарікав: "Так само швидко минає кожен радісний день кожної людини". Автор цього "звернення" - сам С. Щ. Потоцький. Йому належать і вибиті всередині гроту Каліпсо два рядки.

Над водоспадом і храмом Фетіди (на краю греблі) по боках огорожі було встановлено чотири морських чудовиська; в самому гроті стояв бюст Пелея. У "Пташнику", що знаходився на правому березі струмка, утримувалися горлиці. Острів Анти-Цирцеї на "Солодкому", або "Чарівному" морі не був з'єднаний мостом з берегом; на нього можна було потрапити тільки на човні; на греблі та острові були пристані. Згадуючи про "Пташник", де Легард пише, що з нього чути "щебетання багатьох птахів, яке зливається з шумом водоспаду".

За ствердженням С. Грози, роботи з вдосконалення "Софіївки" не припинялися до від'їзду Л. Метцеля до Варшави. "Кожен день, - пише він, - майже декілька десятків чоловік були зайняті вибуховими роботами і шліфуванням граніту, посадками дерев і удосконаленням водної системи". Софія Потоцька "не шкодувала коштів для примноження краси "Софіївки"... Багато величезних скель, долини і пагорби..., - все це було б напівмертвим, якби не смак і майстерність Л. Метцеля... Велична завжди природа, але якою вона стає величною в руках досвідченого майстра".

Цікавий й інший бік діяльності Метцеля у "Софіївці". З його листів відомо, що коли парк ще тільки будувався, із Умані в Тульчин вже 16 червня 1799 р. відправляли цвітну капусту, а у 1800-1803 рр. - дині та їх насіння, цвітну капусту, особливого сорту вишні. Восени 1803 р. вислано понад З0 тис. коконів шовкопряда. Відсутні відомості, чи продовжувалась ця діяльність після смерті магната.

У 1813 р. Л. Метцеля було призначено начальником управління сухопутних і водних шляхів сполучення Польського королівства і він виїхав до Варшави.

Після смерті С. Щ. Потоцького управління маєтком перейшло до рук його старшого сина Юрія Фелікса, картяра і марнотрата. Він зразу ж скасував генеральний чинш і поновив панщину. Повинності селян збільшились. Окрім батьківського боргу в розмірі близько 7,5 млн. польських злотих, Юрій програв близько 30 млн., тобто весь свій маєток. У Петербурзі він оформив передачу своїй мачусі Софії права розпоряджатися тією частиною маєтку, яка була часткою її та її дітей. Софія у 1808 р. намагалася продати царському уряду Умань, що стала центром повіту, а також "Софіївку". Влада не поспішала з покупкою, і Софія 10 вересня 1810 р. звернулася до Олександра І з проханням прискорити це рішення. Але покупка не відбулася. Парк в той час утримувався у зразковому порядку.