Культура епохи палеоліту

 

Видатним майстром Раннього Відродження, що продовжили реалістичну традицію, що йде від Джотто, вважається Мазаччо (1401-1428) (слайд 25). Розписи художника (капела Бранкачи у Флоренції) відрізняють енергійне світлотіньове ліплення (слайд 26), пластична тілесність (слайд 27), тривимірність фігур і їхнє композиційне ув'язування з пейзажем. (слайд 28) Мистецтво Мазаччо стало зразком для творчості наступних поколінь художників.

Послідовно втілював антропоцентричні та гуманістичні ідеали Відро­дження в мистецтві скульптури Донателло. (слайд 29) Образи богів і героїв, створені майстром, сповнені енергії і могутності, сили і величі. Такою є бронзові статуї "Давид» (слайд 30), ";Ієремія" (слайд 31), "Святий Георгій "(слайд 30). У 1453 р. майстер створив перший новочасний кінний монумент Європи - пам'ятник кондотьєра Гаттамелата (слайд 32) у Падуї. Скульптура, на думку мистецтвознавців, ні в чому не поступалась кінному монументу Марка Аврелія - вершині античної доби (2 ст. н.е.).

Філіппо Брунеллескі (слайд 33) був не тільки видатним архітектором, скульптором, а й одним з перших вчених інженерів. На будівництві спроектованого ним велетенського купола Флорентійського собору (слайд 33) він застосував сконструйовані власноруч підйомні крани, з математичною точністюрозрахував усі деталі однієї з найбільших у світі архітектурних споруд.

 

Спадщина видатного майстра кисті Раннього Відродження Сандро Боттічеллі (слайд 34) (1445-1510), що працював при дворі Медичі у Флоренції, відрізняють тонкий колорит і настрій суму. Майстер не прагне писати реалістичній манері Джотто і Мазаччо, його зображення площинні і як би безтілесні Серед робіт, створених Боттічеллі, найбільшої популярності придбали картини «Весна» (слайд 35) та "Народження Венери" (слайд 36), що яскраво характеризують особливість його творчості. В його картинах ми бачимо світ мрій, меланхолію, споглядання краси природи та ідеальних людських образів, далеких від реального життя.

 

У період Високого Відродження культура досягла найвищого підйому і блискавичного розквіту, вийшла за межі Італії, розвинулася в Німеччині, Англії, Франції, Нідерландах, вплинула на розвиток країн Центральної і Східної Європи. Для Високого Відродженняхарактернанасамперед велич художніх задумів і масштабність форм. Це була епоха, що потребувала титанів, і породила їх. За потужністю думки, силою характеру, за рівнем вченості й освіченості не було їм рівних. Це Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті, Дюрер, Тіциан, Еразм Роттердамський. Це «люди-універсалії» які сконцентрували в своїй творчості весь культурний потенціал не тільки Ренесансу, а й попередніх епох.

Мистецтво в цей період продовжує утримувати провідні позиції в культурі. Твори видатних митців відзначаються тенденціями до синтезу і узагальнення, прагненням до втілення загальнолюдських ідеалів. Головним художнім центром не лише Італії, а й усієї Європи стае Рим — духовна столиця католицького світу. Не започаткувавши власної художньої школи, Рим збирає кращих художників з інших центрів. Видатні архітектори, скульптори. малярі виконують замовлення папи, кардиналів, працюють над оздобленням їх палаців і резиденцій, а також церков, серед яких перше місце належить собору св. Петра.

Центральною постаттю цього часу вважається Леонардо да Вінчі (слайд 37) (1452- 1519). Коло його інтересів і занять здається безмежним. Залишивши Флоренцію у 40-річному віці, він спочатку пропонує свої послуги міланському герцогу» в листі до якого пише, що може проектувати та будувати мости, фортеці, дальнобійні гармати, бойові кораблі, тунелі, водогони і додає, між іншим, що вміє ваятискульптури і змагатись будь з ким у мистецтві живопису. Віддаючи живопису пальму першості в "змаганні мистецтв", митець визначав його як універсальну мову втілення розумного начала, що панує в природі.

Леонардо не залишив після себе закінчених наукових трактатів, проте його рукописна спадщина налічує близько 7 тисяч аркушів, де представлені його ідеї, начерки технічних проектів, спостереження за природними явищами і людиною, які збагатили практично всі розділи людського знання. Досить назвати анатомічні й ботанічні дослідження, начерки проектів металургійних печей, ткацького верстатх підводного човна, парашута, танка, літального апарата. У відомому творі "Кодекс Леонардо";,що належить одному з приватних зібрань, на вісімнадцяти аркушах» астрономічними, геологічними та гідравлічними студіями міститься 360 малюнків автора. (слайд 38)

Мистецтво і наука нерозривні в творчості Леонардо. Кожна з його картин є співвідношенням художнього образу з тонкими спостереженнями природних явищ, законів перспективи, геометричних і фізичних закономірностей. Очевидно, в цьому полягає один із секретів "загадковості" Леонардових творінь, найвідомішими з яких є фреска "Таємна вечеря"(слайд 39), створена в 1495-1497 рр. на стіні трапезної церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані, картини "Мадонна Літта" (слайд 40) та "Мадонна Бенуа" (слайд 41) (80-ті роки), які є окрасою колекціїС.-Петер-бурзького Ермітажу, " Мадонна в скелях" (слайд 42,43) ( 90-ті роки) - Національна галерея в Лондоні. " Мона Ліза" ("Джоконда") (слайд 44) (1503), що нині прикрашаєодин із залів Лувру (Париж).

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (слайд 45) (1483-1520). Вже в ранніх його творахми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є "Мадонна Конестабіле " (слайд 46) (1502), " Заручини Марії " (слайд 47), (1504). Однією з вершин творчості майстра є " Сікстинська мадонна " (слайд 48), написана в 1515-1519 рр. для церкви св. Сікста в м. П’яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Зворушливий образ мадонни із немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ свою дитину, щоб дарувати людству надію на щастя.

Видатними творіннямиРафаеля є розписи ватіканського палацу, серед них - фрески: " Диспут"(слайд 49), " Афінська школа"(слайд 50), (слайд 51), (слайд 51), " Парнас " (слайд 52). Художник постає тут не лише як майстер композиції і колориту, як монументаліст, а й як справжній знавець історії світової культури. У фресках він зумівдостовірно, на основі іконографічних і документальних джерел відтворити образи видатних людей минулих епох - Платона, Аристотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Данте та ін. Своїми шедеврами Рафаель стверджує нерозривність епох в історії та культурі людства.

Героїкою боротьбиза утвердження нового, вірою в безмежні можливості людинипройнята творчістьіншоготитана Відродження - Мікеланджело Буонарроті (слайд 53) (1475-1564) - видатногоскульптора, архітектора, художника І поета. У 1501-1504 рр., перебуваючи на службі у Флорентійській республіці, майстерстворив один з найкращих своїх шедеврів - велетенську (заввишки 5,5 м) статую біблійного героя Давида. (слайд 54) Мабуть, у жоден з періодів свого життя Мікеланджелоне перебував у такій природній згоді із суспільним устроєм рідного міста,тому не дивно, що образ Давида став символом захисника свободи свого народу, символом вільнолюбних, демократичних ідей флорентійців.

У 1508-1512 рр. Мікеланджело за наказом папи Юлія II розписав стіну і стелю Сікстинської капели у Ватиканському палаці(слайд 55). Сікстинські фрески, безумовно, основа творчого доробку майстра, один з найвищих мистецьких творів в історії світової культури. Площа розписів, виконаних без сторонньої допомоги, становить близько 600 кв. м. композиція об'єднує триста фігур. Мікеланджело сміливо трактує біблійний сюжет про створення світу як героїчну поему, присвячену творчій могутності людини, героїзму і силі духу тих, хто стояв біля першовитоків людства. Останнім великим шедевром майстра стала мармурова усипальниця герцогів Медичі у Флоренції (слайд 56) (1524-1534)

 

У період Високого Відродження продовжує розвиватись гуманістична думка. її найвищим досягненням була філософія і практична діяльність видатного нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського Дезідерія (слайд 57) (1469-1536), якого без перебільшення можна назвати "громадянином світу". Він жив і працював в Італії, Нідерландах, Франції, Англії, Швейцарії, підтримував тісні наукові стосунки та листувався з представниками тогочасної європейської інтелектуальної еліти. З творами Е. Роттердамського, що витримали багато видань різними мовами, були знайомі вчені, філософи і політики в усіх країнах континенту. Серед найвідоміших праць - " Апофтегмата " – збірник, у якому містяться вислови античних класиків, морально-етичні,філософські, педагогічні, богословські твори, переклади з давньогрецької та давньоримської.

Сатира " Похвала Глупоті» (1509), найвідоміша з робіт Еразма, - яскравий памфлет, написаний у формі пародії, де викриваються вади схоластики, феодального суспільства, церковників. Істинне християнське благочестя, на думку автора, не у формальному виконанні обрядів, а в дотриманні законів любові й милосердя. Е. Роттердамського називають останнім великим гуманістом, оскільки суспільні й політичні умови розвитку Європи не сприяли поширенню його ідей.

До найвизначніших художніх здобутків Відродження слід віднести творчість Тіциана (слайд 58), (слайд 59,60)

 

 

Період Пізнього Відродження був відзначений настанням католицької реакції. Церква небезуспішно намагалася відновити частково втрачену безроздільну владу над умами, заохочуючи діячів культури, з одного боку, і використовуючи репресивні міри у відношенні непокірливих - з іншої. Так, багато живописців, поети, скульптори, архітектори відмовилися від ідей гуманізму, успадкувавши лише манеру, техніку великих майстрів Відродження. Найбільш наочно виявилась криза ренесансного ідеалу в мистецтві. У ЗО-40-х роках XVI ст. в італійському, а згодом і у всьому західноєвропейському мистецтві починають панувати принципи маньєризму (від лат.— прийом). Для нього характерні перевага форми над ідейним змістом твору, естетична вишуканість, розраховані на зовнішній ефект прийоми, за якими приховується бідність або взагалі відсутність творчої ідеї. На зміну простоті і ясності приходить складність, загадковість, гуманістичний пафос, героїку і демократизм підмінюють міфологізм, гіпертрофована чуттєвість, релігійна екзальтація образів. Маньєризм був першою стадією переходу до естетики нового художнього стилю бароко

Серед найбільш великих основоположників маньєризму Якопо Понтормо ( (1494-1557) слайд 61),.і Анджело Бронзино (1503-1572). (слайд 62), (слайд 63), що працювали в основному в жанрі портрета.

 

Останнім з найбільш великих скульпторів і ювелірів Італії був Бенвенуто Челліні (слайд 64) (1500-1571), у творчості якого чітко проявилися як реалістичні канони Відродження (наприклад, бронзова статуя " Персей ") (слайд 64), так і маньєризму («Сальера» (слайд 65)) Челліни залишився в історії культури не тільки як ювелір, що дав своє ім'я цілому періоду в розвитку прикладного мистецтва, але і як неабиякий мемуарист, що талановито відтворив портрети своїх сучасників у книзі "Життя Бенввенуто Челлини".

 

 

Однак маньеризм, незважаючи на могутнє заступництво церкви, не став ведучим напрямком у період Пізнього Відродження

Пізній Ренесанс Термін " Пізній Ренесанс " досить умовний. Він одночасно говорить про розвиток культури і про початок кризових явищ у ній, що призвело до розпаду ренесансної культури. Знецінення попередніх ідеалів у другій половині XVI ст. не дає можливості говорити про культурні "досягнення" чи "відкриття" цього часу. Творчі здобутки окремих, навіть геніальних майстрів являють собою або ностальгію за попередніми цінностями, або ж є предтечею новочасної культури.

В історії світового мистецтва одне з найпочесніших місць належить нідерландцю ПітеруБрейгелю (слайд 66) (між 1525 і 1530-1569). Роки творчого злету майстра припадають на початок Пізнього Ренесансу, але тематикою, глибоким філософсько-гуманістичним злетом своїх творів Брейгель належить до Високого Відродження. Одним з перших у європейському мистецтві художник у своїх картинах почав зображувати життя простого люду, селян, за що отримав прізвище - Мужицький. Брейгель - перший пейзажист, у картинах якого природа виступає не в ролі фону до основного сюжету, а відіграє філософську роль (" Мисливці на снігу " (слайд 66), " Зимовий пейзаж з тими, хто катається на ковзанах та птахами " (слайд 67), «Сліпі» (слайд 68), «Тріумф смерті» (слайд 69),

Цей час був відзначений реалістичною, гуманістичною творчістю живописців, що відносяться до венеціанської школи: Паоло Веронезе (1528 - 1588). (слайд 70,71), Якопо Тінторетто (1518 - 1594) (слайд 72,73,74,75,76), Мікеланджело да Караваджо (1573-1610) (слайд 77) і ін.

Караваджо першим протиставив наслідувальному напрямку в живописі (маньеризму) реалістичні сюжети народного побуту – караваджизм. Караваджо є основоположником реалістичного напрямку в європейському живописі XVІІ в. Полотнини майстра відрізняються простотою композиції, емоційною напругою, демократизмом.. Він створив могутній стиль, використовуючи контрасти світла й тіні і точно фокусуючись на предметах, іноді використовував драматичне наближення Він писав з моделей, часто в якості святих І мадонн зображуючи простих римлян, людей з вулиць і ринків. Прикладами можуть слугувати «Покликання апостола Матвія» (слайд 78), «Вакх» (слайд 79), «Навернення Савла в апостола Павла» (слайд 80), персонажі «Відсічі голови Івана Хрестителя»., та інші (слайд 81,82,83,84,85) Караваджо стоїть у витоків стилю бароко, який панує у VII ст..

 

 

Гуманізм та Реформація.

 

Реформация При аналізі подій духовного життя та художньої культури Європи XVI ст. неможливо обійти проблему взаємодії Ренесансу та Реформації. Реформація (в перекладі з латини — перетворення, виправлен­ня ) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху спрямованого проти католицької церкви, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу., він спричи­нив створення кількох церков, так званих протестан­тських.

Вже в першій половині XVI ст. сформувалися чотири напрями європейської Реформації, або протестантизму – лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм і англіканство.

Реформісти використовували в своїй боротьбі проти церковно-феодальної ієрархії широкі народні верстви, в тому числі ремісників і селян, невдоволених своїм становищем.

Реформація почалася в Німеччині і пов'язана з ім'ям Мартіна Лютера (слайд 86), (1483 – 1546 рр.). Першим актом реформування церкви стали його знамениті 95 тез проти індульгенцій, які, згідно переказу, були прибиті 31 жовтня 1517 р. на дверях Віттенбергської церкви. Основною ідеєю вчення Лютера була ідея виправдання вірою (sola fide). Головною проблемою людського існування є невідомість про своє призначення до спасіння або покарання. Показником передобраності до спасіння, гадає реформатор, є лише віра, наявність совісті, судячої здатності серця; та людина, яка сподівається на формальні обрядові дії, придбання індульгенцій, опиняється позбавленою віри, совісті і, отже, приреченою на покарання; і навпаки, та людина, яка страждаємуками совісті, володіє неформальною, істинною вірою, знаходить спасіння.

 

Ще більш радикальним реформаторським напрямом стало цвінгліанство. Його Фундатор був Ульріх Цвінглі(слайд 87) (1481 – 1531 рр.).Він більш рішуче виступав за право народу самостійно міняти церковний устрій, не чекаючи санкцій властей. Він вимагав закриття монастирів, знищення ікон, всіляких святинь, вилучення власності католицької церкви і її розпродажу серед реформаторів.

Найвпливовішим серед реформаторських рухів стає кальвінізм. Його Фундатор був Жан Кальвін (слайд 88) (1509 – 1564 рр.). Принципи свого вчення він виклав в трактаті «Повчання в істинній вірі». Головним принципом кальвінізму стає поняття абсолютного визначення. Людина, вважав Кальвін, приречена до спасіння або покарання ще до народження; вона не силах змінити цього визначення; дізнатися про свою долю людина може по успіху, оскільки успіх є результатом Бога, а Бог допомагає лише тому, кого він обрав до спасіння. Ця ідея стала найсильнішим обґрунтовуванням підприємницької діяльності, дала моральну санкцію успіху в комерції, банківських операціях, індустрії.

Крім цього Кальвін висунув принцип мирського аскетизму, згідно якому власність стала розглядатися як дар божий, подібно таланту, винятковим здібностям; тому власність не можна безумно марнувати, її потрібно берегти, примножувати, щоб примноженої передати нащадкам; звідси – засудження гурманства, пияцтва, розкоші, роздачі милостині.

Своїми витоками Реформація та Протестантизм завдячують тій новій духовній атмосфері, яка панувала в Європі як наслідок розвитку ідей ренесансного гуманізму. Крім того, ідеологія Реформації деякий час йшла поруч з гуманізмом, сприяючи руйнуванню схоластичної середньовічної системи цінностей,феодально-церковної ієрархії.

И гуманісти і реформатори по-своєму готували Європу до нового повороту в культурі, ними ж і були знайдені слова, що позначають і понині епоху, що почалася з XVII сторіччя - епоху Нового часу. І ті і інші передбачали і прагнули по-своєму здійснити ідею єдності людської культури в її історії.

 

Втім Відродження і Реформація досить швидко визначили свої розбіжності. Лідери Реформації здебільшого опікувались питаннями віри. Їм була чужою універсальність гуманістичних поглядів на природу і людину, багатьох гуманістів вважали просто безбожниками. Кальвін, зокрема, з підозрою ставився до світської вченості, визнаючи, що здатний був би знищити всі науки, якби вони стали причиною охолодження християнського благочестя, відвернення від Бога.

Не знайшли порозуміння і видатні лідери цієї доби - Еразм Роттердамський та МартінЛютер. В "Еразмі людське переважає божественне", - говорив останній. І все ж ідеї Реформації і гуманізму пройшли через серця багатьох митців Німеччини, Франції, Нідерландів, пізніше - Польщі та України, знайшовши своєрідне переплетення в Їх творчих здобутках.

 

 

Північне відродження

 

Північного Ренесансу. Останній термін, введений у науковий обіг порівняно недавно, стосується головним чином досягнень мистецтва Німеччини, Нідерландів, Франції, Великобританії. Важливою ідеологічною складової Північного Відродження з'явилася Реформація. Крім того простежується великий вплив готичного мистецтва, менша увага до вивчення анатомії і античної спадщини, ретельна і деталізована техніка письма. Процес духовного пробудження йшов двома шляхами (через соціально-економічні, національні і культурні особливості) Основні відзнаки: 1.розвиток елементів світського гуманістичного світогляду; 2. розвиток ідей релігійного «оновлення». Для північних майстрів характерний вплив готичних стильових прийомів, ідей середньовічного містицизму і спіритуалізму. Їхні образи сповнені експресивності, написані в манері жорсткого дослідницького реалізму і натуралізму.

 

Однією з найвизначніших постатей усієї ренесансної культури був німецький художник, гравер, теоретик мистецтва Альбрехт Дюрер (слайд 89) (1471-1528). У творчості Дюрера звучать ідеї італійського гуманізму і німецької. Реформації. В одних своїх творах він виступає як релігійний містик (гравюра "Вершники апокаліпсису "» (слайд 90) 1498), в інших - як натураліст-дослідник (акварелі " Трава " (слайд 91), " Заєць " (слайд 91), 1502-1505). філософ-гуманіст (картина "Чотири апостоли"(слайд 90),1526) (іл. 43).

 

Тривожна і трагічна атмосфера Німеччини часів Реформації знаходить яскравий вияв у творчості Матіса Нітхардта, якого з XVIIст. називають Грюневальдом(слайд 2) (1473-1528). Центральним твором художника є Ізенгеймський вівтар (слайд 92) із сценами розп'яття та воскресіння. Подібного за експресією і містикою твору немає у всьому мистецтві Відродження. Обличчя розп'ятого на хресті Ісуса спотворено страшними муками, його тіло понівечене тортурами. незвичним і страшним явищем називають дослідники цей твір художника

 

Найвидатніші взірці мистецтва Північного Відродження —

В Німеччині — ( вище названі Альбрехт Дюрер, Матіас Грюнвальд), Лукас Кранах Старший (слайд 93), Альбрехт Альтдорфер (слайд 94),Ганс Гольбейн,, (слайд 95,) нідерландський живопис ( Ейк Ван Ян,(слайд 96) Кампен Робер(слайд 97), Гус Хуго ван дер(слайд 98), Вейден Рогір ван дер, (слайд 99) Ганс Мемлінг (слайд 100), Ієронім Босх. (слайд 101,102,103), У Франції — Жан Фуке (слайд 104), Франсуа Клуе (слайд 105)

 

В літературіПізнього Відродження з найбільшою силою про­звучали трагічні мотиви ренесансного гуманізму, немовби на завершення довгої історії розвитку гуманістичної думки. Найвищі досягнення літератури усього Відродження пов'язують з іменами французького письменника-гуманіста ФрансуаРабле ( 1494-1553), іспанця СааведроМігельдеСервантеса (1547-1616) та англійського поета і драматурга Уільяма Шекспіра (1564-1616).

У відомому романі Ф. Рабле (слайд 106) «Гаргантюа та Пантагрюель» (слайд 106) (слайд 2) вже викриваються очевидні і трагічні суперечності гуманізму. Рабле - видатний європейський сатирик, який найбільше пов'язаний з народного культурою. Всесвітньовідомий роман Мігеля де Сервантеса (слайд 107) " Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський " (1605), не стільки сатира на суспільні ідеали попередніх епох в історії Іспанії, скільки трагічне усвідомлення їх розходження із реальним життям. Особиста героїка, благородство, безкорисне служіння добру, характерні для Середньовіччя і Відродження, стали зайвими.

Ідеї гуманізму найпослідовніше втілені у драматургічних творах У.Шекспіра (слайд 108). Гуманістична ідеологія втілюється спочатку в ключовій ідеї історичних хронік (" Ричард ІІІ ", " Приборкання норовливої ") - правомірності перемоги централізованої влади над анархічним свавіллям. Пізніше в трагедіях " Юлій Цезар ", " Гамлет " соціальні суперечності сприймаються як трагічна невідповідність гуманістичним ідеалам усього минулого, сучасного і майбутнього людства. Суть трагічного гуманізму Шекспіра розкрита в особі головного героя, який, подібно до Гамлета та Короля Ліра. спроможний в особистих бідах бачити лихо Всесвіту, сміливо вступити в боротьбу з ним і |перемогти, навіть ціною власного життя.

 

Криза гуманістичних ідеалів. Закінчення епохи Ренесансу

Аби зберегти духовну монополію католицької церкви у 1559 році з’являються індекси заборонених книг, що їх видавали церковні й світські власті в першій половині XVI ст. Це трактати засновника середньовічного раціоналізму П'єра Абеляра, «Захисник миру» Марсилія Падуанського, «Монархія» Данте Аліг'єрі, майже всі твори Лоренцо Валлі, «Історія Базельського собору» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав нео­бачність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Миколи Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роттердамського — найпопулярнішого в XVI ст. автора, «Декамерон» Джованні Боккаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо,всі твори П'єтро Аретіно та багатьох інших.

Запалали вогнища з вилучених книг. Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби — інквізицією. Інквізиція виник­ла ще в XIII ст., але саме на сторіччя великих відкриттів припадає її найактивніша діяльність. Полювання на відьом ми звикли пов'язувати з реаліями середньовіччя, та насправді воно поширилося в Західній Європі часів Відродження, особливо активізувавшися після видання «Молота відьом» Інстіторіса та Шпренгера та булли «З найбільшою ретельністю» папи Інокентія VIII. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само незаперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослів'ям християнських чудес. Сумніви в дійсності угод із дияволом, нічних шабашів, польотів у повітрі, причини та навороту прирівнювалися до самого чаклунства і вважалися ворожими церкві.

До тортур і страту ті часи вдавалася не тільки інквізиція: на ешафот можна було потрапити й за дрібний злочин. Але між світським судочинством та інквізицією була істотна відмінність. У світському суді донощик мусив першим у випитуванні на муках підтвердити істинність своїх свідчень: інквізиція цього не потребувала. Імена донощиків і свідків залишалися невідомими підсудному, священний трибунал ста­вав захисником і покровителем цих людей. Звинувачений не мав права на захист і, якщо виникала хоч найменша підозра в єресі, йому не залишалося нічого іншого, як тільки визнати провину, покаятися й зректися. Якщо після суду цю людину вдруге звинувачували, вона закінчувала життя у вогні. Світський суд обмежував застосування тортур з огляду на хворобу звинуваченого, його вік і стать; інквізиція цих обме­жень не знала.

Звинувачених звичайно засуджували до публічних спалень — вони почалися ще в XIII ст. й тривали аж до XIX — останнє відбулося 1826 р. у Валенсії (Іспанія).а після засну­вання 1542 р. римської інквізиції АУТОДАФЕ (від порт. — акт віри) стали звичними подіями. Скоро римляни так зненавиділи «святий трибунал», так. що після смерті папи Павла IV пограбували й спалили приміщення римської інквізиції, побили її служителів, розбили монументи, споруд­жені папі ще за його життя, і, як у добрі старі часи, вчинили наругу над відбитими головами статуй — волочили їх вулицями. В 60- роки XV1 церква в Італії початку широко застосовувати репресії до інакомислячого. У 1542 р. була реорганізована інквізиція і створений її трибунал у Римі. Багато передових вчених і мислителі, що продовжували дотримувати традицій Ренесансу, були репресовані, загинули на багаттях інквізиції (серед них великий італійський астроном Джордано Бруно, 1548-1600). У 1540 р. був затверджений орден єзуїтів, що власне кажучи перетворився в репресивний орган Ватикану. У 1559 р. папа Павло ІV уперше видає "Список заборонених книг " (Іndex lіbrorum prohіbіtorum), що згодом неодноразово доповнювався. Названі в "Списку" твори літератури заборонялося читати віруючим під страхом відлучення від церкви. У числі підлягаючих знищенню книг було чимало творів гуманістичної літератури Відродження (наприклад, твори Боккаччо). Таким чином, епоха Відродження на початку 40-х років XVІІ в. в Італії закінчилася.

 

 

Культура епохи палеоліту

У науці про будову й розвиток Всесвіту – космології існує теорія, що світ виник близько 15 мільярдів років тому, і з того часу безперервно розширюється й ускладнюється. П’ять мільярдів років тому сформувалась Сонячна система й планета Земля. 4 млрд. років тому з’являється жива матерія, яка, невпинно еволюціонуючи, «породила» понад два мільйони біологічних видів. Процес становлення виду homo sapiens (людина розумна) розпочався 4-5 млн. років тому з появою австралопітеків – викопних вищих людиноподібних мавп, які пересувались на задніх кінцівках, займались збиральництвом й полюванням, застосовуючи палиці й камені. 2,5 млн. років тому виникає перший тип людини – пітекантроп, який, зовні мало відрізняючись від мавпи, був, однак, двоногою істотою із більшим об’ємом мозку, володів елементарною членороздільною мовою, умів користуватись вогнем і виготовляв найпростіші знаряддя праці з каменю. З появи пітекантропа й перших створених ним предметів (артефактів) починається найдовший період історії – кам’яний вік. Він поділяється на палеоліт (давньокам’яний вік), мезоліт (середньокам'яний вік) і неоліт (новокам’яний вік).

Близько 200 тис. років тому заявляється неандерталець (назва походить від долини Неандерталь в Німеччині, де вперше були знайдені його останки). Він був кремезним, з могутніми м’язами, масивним скелетом й об’ємом мозку, що наближався до об’єму мозку сучасної людини. Його тулуб був коротким, вигини хребта слабко вираженими, тому він ходив згорбившись, а бігав злегка нахиляючись вперед. Про високий розвиток неандертальця свідчить той факт, що він зумів пристосуватись до найсуворішого похолодання, яке тривало від 100 тис. років тому до 40 тис. років тому і навіть розселитися на значній території: його рештки виявлені на території Іспанії, Бельгії, Югославії, Франції, Італії. Палестини, Іраку, Південної Африки, Індонезії, Цей етап розвитку культури людства прийнято називати Мустьєрською культурою (від назви печери Ле Мустьє у Франції, де були знайдені найбільш характерні пам’ятки).

Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці стає кремінь, який характеризується твердістю, а заразом здатністю розколюватись на тонкі відщепи (платівки) з гострими ріжучими краями. Також широко застосовується обсидіан (вулканічне скло) з подібними властивостями. Основні види знарядь – гостроконечники й скребачки; також з’являється спис. Втім, неандерталець ще не навчився змінювати природної форми матеріалу, тому зроблені ним знаряддя праці – це відретушовані по робочому краю уламки каменя.

Неандертальці ховали своїх покійників – як правило, у печерах, в яких мешкали (втім, знайдені й захоронення поза печерами). Померлих клали до могили з підібганими ногами, у трохи скорченому положенні. У ряді випадків обидві руки або одна із них були зігнуті у лікті, а кисті рук знаходились біля обличчя. Ця поза нагадує положення людини, що спить. У печері Киїк-Коба (Україна) знайдено захоронення жінки й дитини, а печера Тешик-Таш (Узбекистан) містить поховання хлопчика, оточеного десятьма попарно встромленими у землю цапиними рогами. Неандертальці також мали мистецтво: у печері Ля Феррасі (Франція) виявлено кам’яні плитки із досить широкими смугами червоної фарби, нанесеними впоперек, плитки з барвними плямами, а також з видовбаними заглибленнями-чашечками, розташованими у строгому порядку.

Дослідники справедливо вбачають у цих спробах початки художньої діяльності. Мешканець печери Ля Феррасі, писав російський археолог Олексій Окладников, «здійснив щось цілковито до цього небачене й немислиме: навмисне розмазав фарбу на плитці дикого каменя…Навіть не просто “розмазав” фарбу, а зафарбував нею плитку, провів на ній симетрично й сумірно ряд поперечних смуг…Тисячоліття трудової діяльності первісної людини, у процесі якої розвивалось її мислення, збагачувалася психіка, призвели врешті до того, що став можливим вихід за межі практично корисного, необхідного. З’явився вироблений людиною предмет, який не був призначений ні для копання землі, ні для умертвіння звіра або для оброблення мисливської здобичі. Єдиною реальною потребою, яку він задовольняв, була потреба у матеріалізованому вираженні внутрішніх переживань людини, її почуттів та ідей, її творчої фантазії – образів, що виникали у її мозку».

40 тис. років тому з’являється останній тип людини – кроманьйонець (від назви грота Кроманьйон у Франції). За своїм зовнішній виглядом і будовою тіла він принципово нічим не відрізнявся від людей нашого часу. На цій основі кроманьйонця відносять до типу homo sapiens sapiens – «людини двічі розумної», на відміну від неандертальця – «Людини просто розумної». Біологічний розвиток людини завершився і головну роль в історії людства починають відігравати соціальні й культурні фактори.

Так у загальних рисах виглядав антропогенез – процес становлення людини, її поступового виділення із тваринного світу. Однак, у ширшому розумінні, людина – це одна із ланок еволюції Всесвіту, тому вона усіма своїми характеристиками й рисами нерозривно з ним пов’язана. Про це чудово сказав вітчизняний вчений Володимир Вернадський (1863-1945): «Людина не є випадковим, незалежним від довкілля – біосфери чи ноосфери – вільно діючим природним явищем. Вона – неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває щонайменше два мільярди років».

Суспільна організація первісної людини. Кроманьйонець значно вдосконалює знаряддя праці: з’явились різці й скребачки. Перші використовувались для виготовлення знарядь із твердих матеріалів – кістки, рогу, а скребачками обробляли м’які матеріали – шкіру, дерево. Деякі знаряддя споряджались руків’ями й оправами. Так з’явились складені знаряддя, перехід до яких став важливим етапом у розвитку технології знарядь праці. Також були винайдені перший механічний пристрій – списомет, рибальський гачок, гарпун, голка, ніж і жировий світильник із ґнотом. Люди навчились споруджувати складні житла – обтягувати шкірами тварин дерев’яний каркас, в якості будівельного матеріалу використовували також кістки великих тварин – мамонтів, бізонів. носорогів та ін. Шили хутряний одяг типу комбінезону.

Прийнято вважати, що в основі суспільної організації первісної людини був рід – колектив родичів, що мали спільне майно, спільно працювали і спільно споживали вироблене й здобуте; декілька родів утворювали плем’я, для якого була характерна спільність мови, культу, традицій тощо. Завдяки успішному полюванню й відносній осілості людини житла у ті часи служили не тільки для захисту від несприятливих зовнішніх умов, але й були господарською базою. Підвищення ролі полювання у пізньому палеоліті сприяло ще більш чіткому розподілу праці між чоловіками й жінками: перші були зайняті полюванням, другі все більше часу проводили на стоянках. Ведучи домашнє господарство, доглядаючи житло, вогнище, займаючись зберіганням продуктів, готуванням їжі, шиттям одягу тощо. Розповсюдження скульптурних зображень жінок у пізньому палеоліті свідчить про домінування материнського начала у сімейно-родових стосунках і в обліку спорідненості. За існуючого у ті часи групового шлюбу батьківство не було відомим, і воно ще не усвідомлювалось в суспільному сенсі. Прародителькою вважалась жінка-матір, навколо якої групувались діти. Подібний суспільний устрій називають матріархатом.

Специфічною й важливою ознакою роду є екзогамія – заборона шлюбів між кревними родичами по жіночій лінії. Внаслідок цього на зміну стаду прийшла дуальна організація за якої шлюби здійснювались між певними двома екзогамними родами. Шлюб був груповим: жінки усіх поколінь одного роду являлись реальними й потенційними дружинами чоловіків усіх поколінь іншого ряду. Екзогамія усунула кровозмішення між родичами усіх поколінь по жіночій лінії. Однак, залишилось місце для кровозмішення по чоловічій лінії – діти залишались у роді матері, тому шлюб був можливим між двоюрідними братами й сестрами й навіть між батьком і дочкою.

З часом дуально-родовий шлюб обмежився до кросскузенного (перехресно-двоюрідно-троюрідного) шлюбу, – коли шлюби укладались між особами одного покоління. Потім були заборонені шлюби між двоюрідними, а пізніше – троюрідними братами й сестрами; із впорядкуванням цього груповий шлюб став неможливим і встановлювалась парна або сіндіасмічна (від грец. «сіндіасмос» – поєднання разом) його форма. Як правило, такий шлюб був недовговічним й легко скасовувався; крім того, поряд з ним продовжували зберігатись пережитки групового шлюбу, наприклад, у вигляді дошлюбної та позашлюбної сексуальної свободи. Також існував так званий викупний (спокутний) звичай, за якого дівчина перед вступом до парного шлюбу повинна була по черзі віддатись своїм потенційним чоловікам. Мав місце і так званий гостинний звичай, за якого чоловік, відвідуючи інший рід, мав право на всіх жінок як на своїх колишніх потенційних дружин.

Мистецтво пізнього палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL-ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам’ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).

Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV-ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини – з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.

У цей же період створюються пам’ятки круглої скульптури з м’яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів – 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.

З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З’являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об’ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).

Період Мадлен охоплює ХХ-Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об’єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.

Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об’ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м’язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров’ю.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом, Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини – мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов’язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з’являються спроби згрупувати фігури тварин, об’єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об’ємності.

Вірування первісного суспільства. Згідно сучасних наукових даних, релігія виникла у період пізнього палеоліту, на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Виникнення релігії пов'язане з таким рівнем розвитку людського інтелекту, коли з’являються початки теоретичного мислення і можливість відриву думки від дійсності: загальне поняття відокремлюється від означуваного ним предмета, перетворюється в особливу «істоту». Ці можливості реалізовуються лише у зв’язку із сукупністю практичної діяльності людини, її суспільних стосунків. На початкових стадіях людської історії релігія є продуктом обмеженості практичного й духовного оволодіння світом. Ранні вірування у фантастичній формі відобразили усвідомлення людиною своєї залежності від природних сил. Не відокремлюючи себе від природи, людина переносить на неї стосунки, що складаються у первісній громаді. Об’єктом релігійного сприйняття стають ті природні явища, з якими людина була пов’язана у своїй повсякденній практичній діяльності і які мали для неї життєво важливе значення.

У науці існує досить чітка і розроблена класифікація ранніх форм вірувань. Слід, однак, зазначити, що вони рідко або й зовсім не зустрічаються у дійсності в чистому вигляді. Фетишизм, анімізм і т.д. – все це, швидше, форми мислення, в яких осягається дійсність і які служать основою для її зрозуміння. Тим не менше, всі ці первісні вірування обов’язково присутні не тільки в історії культури, але й складають суттєвий елемент розвинених релігій.

Дуже рано у первісному суспільстві виник фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам-фетишам, яким приписуються надприродні властивості. Фетишами могли бути будь-які предмети: шкаралупа горіха, хвіст тварини, її зуби й кістки, а також певне знаряддя праці, дерево, камінь або спеціально виготовлений культовий предмет. До системи фетишистських вірувань входить звичай носіння амулетів (оберегів), які відіграють роль особистих надприродних захисників, а також віра у талісмани – предмети, що приносять щастя, удачу.

Іншою формою первісних вірувань є анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). В основі анімізму є усвідомлення людиною специфіки свого внутрішнього духовного світу, який і дістав назву «душа», «дух». Виникають ідеї безсмертя душі й можливості її існування окремо від тіла, звідки випливає уявлення про потойбічне життя – у країні мертвих. Найчастіше посмертне життя душ розумілось як продовження земного існування. В окремих народів замість уявлення про країну мертвих з’явились теорії переселення душ у нові тіла (метемпсихоз). Для розвиненого родоплемінного ладу характерний культ предків — вшановування духів померлих предків (особливо вождів, патріархів), які впливають на життя нащадків.

Тотемізм (від тотем) — одна з первісних форм вірувань, для якої характерна віра у спільне походження і кревну спорідненість між даною групою людей (родом, кланом) і певним видом тварин, рослин, рідше тим чи іншим предметом або явищем природи. Тотемами називали тварин, рослин, предмети, що їх люди вважали своїми родичами і в яких вбачали покровителів роду і племені, захисників й заступників, помічників у розв’язанні всіх конфліктів. Поклоніння, вшановування стосувалось не стільки тварин, рослин і предметів, скільки їх тотемних духів, і проявлялось через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображення тотемів, свята. Одним з проявів культу було уподібнення тотемові (одягання шкіри, пір’я, іклів тотемів, фізичне скалічення і т. д.). Убивство і споживання тотемів дозволялось тільки за певними правилами, так, щоб не зашкодити тотемному духові (виконання ритуалів, прохання вибачити, побажання щастя у країні мертвих тощо). Тотемізм найтіснішим чином пов’язаний із родоплемінним устроєм; існує думка, що ця форма вірувань виникла як фантастичне відображення у свідомості людей родоплемінних стосунків, котрі ще перебувають у стані формування.

Дуже поширеною серед первісних людей була віра у магію. Магія (чаклунство) – це обряди, покликані надприродним шляхом впливати на світ (явища і об’єкти природи, людей, духів). В основі магії лежить віра у взаємопов’язаність істот, предметів і стихій Всесвіту й переконання у здатності людини (чаклуна, мага) включати людські дії у природні процеси (натуралізація) і таким чином впливати на них. За кінцевою метою магія поділяється на продуктивну (господарську), охоронну (лікувальну) і деструктивну (шкідливу). За методом здійснення магія є гомеопатична (наслідувальна, за схожістю; знищення зображення – загибель ворога і т.д.) й контагіозна (заразна, за суміжністю: використання волосся, одягу жертви для завдання шкоди і т.д.). Пов’язані з магією уявлення про світ, а саме про взаємодію всіх речей лягли в основу найдавніших філософських вчень і різного і роду «таємних наук», що розповсюдились у пізній Античності й Середньовіччі.

Важливим елементом первісних вірувань є антропоморфізм (від грец. anthropos – людина і morphe – форма, вид), уподібнення людині, перенесення людських властивостей на предмети і явища неживої природи, небесні тіла, тварини й рослини. Наприклад, чукотський шаман твердить: «Все, що існує на світі, живе: лампа може ходити, стіни житла мають свою мову, хутра у мішках розмовляють вночі між собою, дерево тремтить і плаче під ударами сокири». Слід вважати, що із розвитком господарства, ускладненням соціальної структури, розширенням світогляду, появою нових форм життєдіяльності антропоморфізація природних й надприродних об’єктів поглиблюється: душі, духи, тотемні предки починають уявлятись у вигляді людей, їм приписуються людські пристрасті й душевні стани – гнів, підступність, жадібність, байдужість, прихильність і т.д., а їх діяльність і стосунки між ними моделюються за зразком пануючих у даному суспільстві відносин і соціокультурних особливостей. Так виникають уявлення про богів – клас надприродних істот, які персоніфікували найважливіші стихії (землю, небо, вогонь, воду, грім, дощ і т.п.) або соціальні функції (боги – покровителі жерців, воїнів, громадян, міст тощо), були творцями й володарями світу й людей. Як правило, навіть вигляд богів залежав від антропологічних особливостей людей, які у них вірили. Це помітив ще давньогрецький філософ Ксенофан (VI ст. до н.е.): «Ефіопи кажуть, що їхні боги є кирпатими й чорними; фракійці ж уявляють своїх богів синьоокими й рудоволосими».

Література:

1. Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ в. – М.,1954.

2. Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961

3. Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. - М., 1975.

4. История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. - М.,1986.

5. История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского - М., 1959-1962.

6. Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5 Т. - М., 1962-1980.

7. Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М., 1987.

8. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

9. Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. - М., 1953.

10. Модернизм: Анализ и критика основных направлений. - М.,1987.

11. Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. - М., 1962.

12. Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.

13. Самарин Р. Зарубежная литература. - М., 1987.

14. Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. - К., 1978.

1. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.

 

Шукаю:

Яртися «Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)» Предмет «Релігія та культура»

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт)

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).
Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.
Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.
Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.
Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.
Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.
В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.
У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.
Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.
Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".
Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.
На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).
В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

«Попередня публікація | Наступна публікація»

 

> Версія для друку