Онто-гносеологічні ідеї Г. С. Сковороди

Пізнання можливо тільки через серце людини. Центральне і істотне в людині, на думку Г. С. Сковороди, – її серце. Єдине істинне життя в людині – це життя серця, людське серце є інструмент пізнання. «Пізнай самого себе» –підстава усієї філософії, яка закладена в естетичній формулі: «Не любить серце, яке не бачить краси»[3]. «Від пізнання себе самого входить в душу світло Боже, а з ним – шлях щастя – мир. Що компас в кораблі, то Бог в людині». Людина повинна знайти останній критерій, підставу пізнання і життя у своєму серці. Більше їх ніде шукати. «Глава в людині всьому – серце людське. Воно-то є найточніша в людині людина, а інше все околиця…». «Або будьте як і раніше у видимій землі вашій, або очищайте серце ваше для прийняття нового духу. Хто старе серце відкинув, той зробився новою людиною». На противагу просвіті і раціоналізму XVII століття Г. С. Сковорода виставляє свій антропологізм, своє вчення про серце. Продовжуючи вчення батьків Церкви, він мріє створити свою особливу, загальну і універсальну науку.

Друга основна ідея системи Г. С. Сковороди – містичний символізм. Це важлива риса і одна з оригінальних особливостей його філософії. Розум створює тільки схеми. Живий зв'язок буття і його приховану суть не можна пізнати за допомогою розумових побудов. Тільки у образах можна досягти істинного пізнання. Г. С. Сковорода засуджує «плотське око», яке бачить в словах тільки барву, а «самих в листі фігур не розрізняє». «Барва, – писав він, – не інше що, як порох і пустинь; малюнок або пропорція і розташування барв – то сила. А якщо її немає, у той час барва – бруд і пустинь одна»[4]. «Барви на картині усяк бачить, але щоб малюнок і живопис угледіти, потрібно інше око, а хто не що має оне, сліпий в живописі»[5]. «Невидимість» першенствує не лише в людині, але і в інших істотах.

Світ сприймався Г. С. Сковородою в категоріях платонівського символізму. Улюблені його образи – тінь і світло. Для Г. С. Сковороди основним було протиставлення видимого чуттєвого і невидимого ідеального, тимчасового і вічного. «Де ж нове небо і земля»? – запитував він. І відповідав: «Там, де старе небо і земля... Як же старий світ поєднаєш з новим? Як тінь з її деревом... Чому тінь є тінь? Тому що проходить і не є постійною. Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло, смерть, а господня – рай, воскресіння... А як світ наш і століття злий, так і людина наша лукава»[6]. Існують три світи. Один – величезний, нескінченний – макрокосмос. Інший – маленький, людський – мікрокосмос. І третій символічний – Біблія. «Священна Біблія є позолочена духом труба і маленький світ». Символи Біблії відкривають в нашому грубому практичному розумі другий розум, тонкий, споглядальний, окрилений, такий, що дивиться чистим і світлим оком голубки. Біблія тому вічно зеленіюче плодоносне дерево. І плоди цього дерева – таємні символи. Мені здається, що і сама Біблія, – писав Г. С. Сковорода, – є Богом створена із священно-таємничих образів»[7].

У своєму вченні про Бога і світ Г. С. Сковорода також стоїть на позиції антропологізму. Він пізнає світ і Бога як людина – за допомогою людей на шляхах самопізнання. Як у людини два серця, так і у світу дві суті – видима і невидима. «Весь світ, – писав він, – складається із двох натур: одна – видима, інша – невидима. Видима натура називається істота, а невидима – Бог. Ця невидима натура, або Бог, усю істоту проникає і містить; скрізь завжди був, є і буде»[8]. «Якщо щось упізнати хочеш в дусі або істині, – читаємо ми у Г. С. Сковороди, – угледь раніше в плоті, тобто в зовнішності, і побачиш на ній сліди Божі, безвісні і таємні премудрощі, що Його викривають, і ніби стежини до неї ведучі»[9]. Бог все містить. «Він в дереві – істинне дерево, в траві – трава, в музиці – музика, у будинку – будинок, в тілі нашому персному нове є тіло і точність або глава його. Він всячина є у всьому»[10]. Цей онтологічний дуалізм, в якому явно відчувається пантеїзм, долається Г. С. Сковородою за допомогою його містичного вчення про загальне воскресіння. Людина воскресне – воскресне і світ. Це не просто воскресіння, це вселенське перетворення. «А що пізнав нетлінну і істинну людину, – писав Г. С. Сковорода, – не помирає, і смерть їм не володіє, але зі своїм паном вірний слуга вічно царює, роздягшись, як із застарілої ризи, із земної плоті, надівши нову, згідну його плоті плоть, і не засне, але змінюється, прийнявши замість земних рук нетлінні, замість скотинячих вух, очей, мови і інших усіх членів істинні»[11]. «Все, що ми досі бачили, що таке є? – запитує він, і сам відповідає: – Земля, плоть, пісок, полин, жовч, смерть, пітьма, злість, пекло... Тепер починає світати ранок воскресіння»[12].

В усіх діалогах Г. С. Сковороди помітна низька оцінка емпіричної реальності, яка представляється йому тільки як «тінь» істинного буття. Але разом з цим наполегливо проводиться думка про присутність і дію Бога у світі. «Та буде Бог усіляка в усьому твоєму, – вигукує він, – а не мертва земля і тлін»[13]. Думка Г. С. Сковороди спрямовується в пантеїзм, в логічне завершення філософського світовідчуття. «А як у Бозі розділення немає, – писав він, – але Він простягає по усіх повіках, місцях і істотах єдність. Бог і світ Його, і людина Його є то єдине»[14]. У іншому діалозі він стверджує: «З природою жити і з Богом бути є те ж»[15]. Г. С. Сковорода підходить до важкої проблеми в антропології і метафізиці – до співвідношення індивідуального і універсального моменту у бутті, хоча цієї проблеми він і не вирішує. «А я тобі кажу, – писав Г. С. Сковорода, – що не тисячі, але всі наші, усіх віків люди, в єдиній господній людині так перебувають, як незлічений всіх наших світів хор ховається у Божому світі і в раї первородного оного світу»[16]. На думку Г. С. Сковороди, Богопізнання зв'язує усе людство з Богом, і тому після Богопізнаня «істинна людина» «єдина в усіх і ціла в кожному». Господь не розділяється, хоча Він в усіх. Він залишається «цілим» в кожному, і в той же час Він і в усіх.

Другим після природи наставником людини є наука. Відкриваючи істину, наука озброює людину знанням справи, виступає керівницею практичних інтересів людей. Наука і просвіта, вважав філософ, повинні стояти на службі людини, множити реальні блага людей, сприяючи їх звільненню від пут забобонів і шкідливих пристрастей. Знання залежать від людини, нелегкі зусилля якої приносять багаті плоди. Пропагуючи ідею про земний, природний характер людських знань, Г. Сковорода вигукував: «Істина від землі возсіяє»!

Він підкреслював, що наука відкриває людству широкі простори пізнання земних і небесних явищ: М. Коперник, Р. Декарт, І Ньютон були великими шукачами істини, і їм зобов'язано людство грандіозними відкриттями таємниць Землі і Всесвіту. У одному зі своїх віршів «у дусі Овідія» – «Похвала астрономії» – філософ-поет оспівав тих, хто вторгнувся в «Зоряних перегонів чини», зійшов «серцем в небесні гори», «піддав розум свій течії зорянії». Г. С. Сковорода зараховував астрономів-першовідкривачів до розряду людей великого подвигу. Він і в гносеології продовжив традиції деїстів-раціоналістів Ф. Прокоповича, А. Кантемира та інших: за допомогою розуму, а не віри, людина завойовує собі земні блага. У творчих шуканнях розуму він бачив справжній прояв життя людини, його призначення і високе соціальне покликання.

Логічне мислення, вважав Г. С. Сковорода, є вища здатність людини, що дозволяє проникати в суть натури, Бога. Український філософ вимагав доказовості висновків, строгої логічної послідовності з'ясування істини. Людський розум, доводив він, завжди стоїть перед вибором: брехня або істина, добро або зло. Цей вибір пропонує людині, з одного боку, сам предмет пізнання: їжа явно існує не лише для тіла, але і для душі, пісня для вух і розуму, на зміну зими приходить літо, холоднеча змінюється теплом і тому подібне. З іншого боку, в силу своїх практичних потреб людина і духовні свої прагнення вдягає в творчу форму пошуків істини, якої в готовому виді немає: вона не дана богом разом з народженням людини і не з’являється йому сама собою, або шляхом одкровення, натхнення божого. Знаннями природної історії, механіки, фізики, права, медицини і тому подібне, вважав філософ, сучасники зобов'язані спадщині багатьох попередніх поколінь людей. Так, Г. С. Сковорода підходить до глибокої діалектичної здогадки про пізнання як про складний історичний процес.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Незайве вказати, який сенс вкладав філософ в поняття «практика». Раціоналістичне, суб'єктивно-ідеалістичне і сенсуалістичне тлумачення досвіду не задовольняли вже його попередників деїстів-раціоналістів – Ф. Прокоповича та А. Кантемира. Розвиток промислового виробництва, досвідчених знань, теоретичне обґрунтування їх в Росії вимагали нового підходу до трактування поняття досвіду. Тому свій погляд на досвід, практику Г. С. Сковорода підводить до включення в це поняття не лише спостереження, «спілкування з природою», але також «відтворення, «праці». Це являло собою новий погляд на досвідну сферу пізнавального процесу. Теорія, наука, мораль, вважав він, – «виток благих справ» в ім'я людини і суспільства.