Методичні рекомендації до теми. На думку більшості українських істориків (О.Апанович, О.Гуржій, В.Смолій, Н.Яковенко, Ю.Мицик, В.Шевчук ) Гетьманщина мала всі ознаки держави: політичну владу

На думку більшості українських істориків (О.Апанович, О.Гуржій, В.Смолій, Н.Яковенко, Ю.Мицик, В.Шевчук…) Гетьманщина мала всі ознаки держави: політичну владу уособлювала козацька старшина, на вершині якої перебував гетьман, вищим законодавчим органом була Загальна Рада, виконавча влада належала кошу.

Створення народної армії.

У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки — на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. — і територіальними одиницями.

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни, — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки: на Лівобережжі — Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський, на Правобережжі — Київський, Уманський, Вінницький. Пізніше виникли й інші полки.

В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці — полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.

Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками, а то й косами, ціпами тощо

Ліквідація польсько-шляхетського режиму і становлення нового державного апарату в Україні.

Протягом 1648 р. в ході визвольної війни було розгромлено збройні сили шляхетської Польщі й ліквідовано польську адміністративно-політичну систему в Україні.

Польські та українські полонізовані магнати і великі шляхтичі були перебиті або втекли в межі корінної Польщі разом з католицькими ксьондзами, уніатським духівництвом і представниками польської влади (воєводами, старостами, каштелянами), земські й городські суди припинили своє існування.

Та немає лучче, та немає краще,

Та немає ляха, немає пана,

Як у нас на Вкраїні.

Немає унії, —

співав народ, висловлюючи радість у зв'язку з поваленням влади шляхетської Польщі.

Український народ не визнавав залежності від Польщі. На визволених землях — від р. Случі на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, на території, що обіймала близько 200 тис. кв. км,— почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава. Очолював новий державний апарат виборний гетьман, яким став на початку 1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища військова, адміністративно-політична й судова влада. Панівною верствою стала козацька старшина, яка й взяла досвоїх рук управління українськими землями.

Адміністративний устрій в Україні складався на зразок устрою Запорізької Січі. Як і в Січі, всі найважливіші військові й політичні справи мала розв'язувати Військова (Генеральна) рада, в якій могла брати участь уся «чернь», тобто все військо. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалі рідше,— і головним органом влади поступово ставала рада старшин, яка й вирішувала всі військові, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньополітичні справи.

Найближчим постійним помічником гетьмана була генеральна, вища військова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До генеральної старшини входили обозний, що керував артилерією, два осавули, які організовували військову раду й були помічниками гетьмана у військових справах, два судді, що відали судом, писар, який очолював військову, гетьманську канцелярію — вищу центральну установу гетьманської адміністрації. З часом до генеральної старшини почали відносити і військового хорунжого, що офіційно вважався охоронцем бойового військового прапора (корогви), та військового бунчужного — носія гетьманського бунчука, а також підскарбія, який керував фінансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське правління, в часи визвольної війни стало м. Чигирин.

Територія України поділялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1648 р. їх налічувалося близько 40, в 1649 р. — 16, в 1650 р. — 20 і т. д. На чолі полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Він і здійснював усі військові й адміністративні функції на території полку. Помічниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий.

Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани. Над селянами часто стояли війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших — ратуші. Магістратам і ратушам підлягали міщани.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суддів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах убивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів.

Економіка. Соціальна політика України.

У процесі визвольної війни відбулися значні зміни в економіці. Під натиском народних повстань і бойових дій Війська Запорізького магнати й великі шляхтичі, католицьке духівництво змушені були залишати свої маєтки і втікати з Лівобережної та Правобережної України. Внаслідок цього велике й середнє феодальне землеволодіння на якийсь час було в основному ліквідовано. Серйозно було підірвано й землеволодіння української шляхти та монастирів. Земельні простори, залишені панами, захопили козаки й селяни, деяка частина перейшла у власність військового скарбу. Через це значно розширилося дрібне селянсько-козацьке землеволодіння. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками, які займалися хліборобством, скотарством, бджільництвом, рибальством, млинарством, виробництвом спиртних напоїв тощо. Свою продукцію вони використовували в основному для власних потреб і лише частково продавали. Козаками вважалися ті, хто служив у війську, а решта — селянами, посполитими.

Хоча польсько-шляхетський режим було знищено «козацькою шаблею», феодальні відносини не були ліквідовані, а тільки підірвані. Збереглося значною мірою землеволодіння православних монастирів, частково — української шляхти. Хмельницький видавав монастирям (Густинському, київським та ін.), а також деяким українським шляхтичам охоронні універсали, що захищали їхні володіння. Захопленням пустищ, купівлею і завдяки гетьманським наданням розширювала землеволодіння й козацька старшина, яка разом з українськими шляхтичами прагнула стати великими землевласниками. Хмельницький, як представник козацької старшини, сприяв збереженню й розширенню земельних володінь старшини, монастирів і української шляхти. Проте, «розуміючи, що головне завдання українського народу — це визволення України з-під влади Польщі і забезпечення її незалежності, а найбільш масовою Рушійною силою цієї боротьби є селянство, Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння.

Унаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни, міста України також звільнилися від польсько-шляхетської влади й національно-релігійних утисків. Частина міщан вступила до Війська Запорізького й стала козаками, які підлягали владі полковників і сотників, а міщани підпорядкувались магістратам або ратушам. Міщани тепер більш вільно займалися ремеслом, різними промислами (млинарством, виробництвом спиртних напоїв, воску тощо), торгівлею, а частина з них — і сільським господарством.

Продовжувала розвиватися внутрішня й зовнішня торгівля. Хоч через війну з Польщею торговельні зв'язки із західними країнами, зокрема через Гданськ, припинилися, зате налагодився більш тісний торговельний обмін з Росією. В зв'язку з неврожаєм вивіз хліба й худоби з України в цей час скоротився. З України вивозили тютюн, продукти лісового господарства, насамперед поташ і дьоготь. З Росії довозили хліб і сіль. Україна вела торгівлю також з Молдовою, Валахією, Угорщиною, Кримом, Туреччиною.

Для організації та утримання адміністративного апарату й війська, проведення дипломатичної діяльності потрібні були значні фінансові й матеріальні ресурси. З огляду на це Хмельницький приділяв велику увагу налагодженню господарсько-фінансової справи, стану військового скарбу. Головне джерело прибутків військового скарбу становили загальні податки, якими обкладалося населення, і передусім селяни й міщани. Зокрема стягувалися: побір, або подимне, — постійний податок від хат, дворів, землі, стація — надзвичайний податок, який ішов переважно на утримання війська, оренди — податок, що накладався на млини, ґуральні, шинки й різні промисли. Частину коштів військовий скарб діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духівництва, які перейшли у його власність, від різних підприємств і промислів, що були в цих володіннях (млини, винокурні, корчми, броварні та ін.), а також від торгівлі (внутрішні торгові збори за торгівлю на торгах і ярмарках, за ввіз і вивіз товарів тощо).

Зовнішня політика гетьманського уряду.

Богдан Хмельницький, очолюючи процес становлення нового адміністративного апарату в Україні, правильно розумів його завдання і перспективи, всю політику, як внутрішню, так і зовнішню, підпорядкував здійсненню головної мети — визволенню України з-під гніту шляхетської Польщі і створенню Української держави.

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночасно з організацією армії і налагодженням економічного життя, проводило активну зовнішню політику. Розгортаючи широку дипломатичну діяльність, Хмельницький і старшина ставили за мету забезпечити найкращі зовнішньополітичні умови для дальшої боротьби з шляхетською Польщею і побудови Української незалежної держави. Для забезпечення тилу своєї армії у боях із шляхетською Польщею та посилення її татарською кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Він вів з нею переговори, прагнучи зберігати добросусідські відносини. Хмельницький намагався досягти ізоляції шляхетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Венецією, вживав заходів для налагодження мирних відносин з Швецією та іншими державами.

Визвольна війна українського народу, його успіхи у боротьбі проти шляхетської Польщі знаходили широкий розголос на міжнародній арені. Правлячі кола Франції, Англії та інших європейських країн уважно стежили за подіями в Україні.

Зав'язуючи дипломатичні відносини з багатьма країнами, гетьманський уряд, проте, одним із головних напрямків зовнішньополітичної діяльності вважав зміцнення зв'язків з Росією. Саме тому Хмельницький, повернувшись у грудні 1648 р. до Києва, наступного року в січні послав до Москви своє перше посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським, який супроводив єрусалимського патріарха Паїсія. І Мужиловський, і Паїсій мали від Хмельницького доручення вести з царським урядом переговори про відносини України з Росією. У квітні 1649 р. разом з Мужиловським, що повертався з Москви, в Чигирин прибув посол російського уряду Григорій Унковський. Як сповіщав Унковський, під час переговорів із ним Хмельницький заявив, що він і «все військо запорізьке» писали цареві, щоб «он, великий государь, за благословением божиим был над нами государем». Царський уряд співчутливо ставився до визвольної боротьби українського народу, але тоді ще не наважувався розірвати з Польщею дипломатичні відносини і розпочати з нею нову війну.

Переговори з польськими комісарами.

У травні 1649 р. Богдан Хмельницький послав до Москви посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вешняком. У лютому 1649 р. призначена польським королем комісія на чолі в Переяславі з православним українським магнатом Адамом Киселем прибула до Переяслава, де й почала переговори з Хмельницьким та старшинами. Польські посланці намагалися відірвати Хмельницького й козаків від селянства, «аби хлопи орали, а козаки воювали», обіцяли козакам збільшити реєстр, а ті, що не потраплять до реєстру, мусили повернутися в підданство до панів. Однак Хмельницький заявив, що він не відступиться від селян, черні і домагатиметься визволення всіх українських земель. «..- Я показав те, про що ніколи не думав, — говорив він, — а тепер докажу, що надумав. Визволю з ляцької неволі народ руський... Допоможе мені в тому вся чернь по Люблін, по Краків; вона мене не відступить і я її не відступлю, бо то права рука наша, аби ви, знищивши хлопів, не вдарили на козаків».

І далі, відкинувши пропозицію польських послів почати війну проти Туреччини, Хмельницький сказав: «За границю на війну не піду, шаблі на турків і татар не підійму;...досить маю вчасу і достатку в землі й князівстві моєму по Львів, Холм і Галич. Ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: «Сидіть, мовчіть, ляхи!» Дуків і князів туди зажену, а будуть за Віслою брикатися, знайду їх певно й там. Не залишиться в мене й нога жодного князя і шляхтича тут на Україні». Отже, уже в той час Хмельницький чітко сформулював свою мету — забезпечити існування свого князівства «по Львів, Холм і Галич», тобто витворити незалежну Українську державу з включенням до її складу всіх українських земель.

Переговори закінчилися тим, що перемир'я було продовжено до весни, коли воєнні дії мали відновитися. «Стіна із стіною вдариться, одна впаде, друга зостанеться»,— заявив Хмельницький польським комісарам на останньому побаченні.

Похід Хмельницького в Молдову (1650 р.) та його дипломатичні заходи.

Відносини між українським народом та польською шляхтою загострювались, і Хмельницький у ході підготовки до дальшої боротьби готував військові сили і вживав дипломатичних заходів до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Зокрема в ході підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з кримським ханом та забезпечити свій фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини, водночас підтримував союз із польськими магнатами. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід татар і козаків проти Росії. Хмельницький запропонував ханові послати свої загони на Молдову. У серпні 1650 р. татари й частина українських військ вступили до Молдови і захопили її столицю Ясси. Лупул змушений був укласти угоду, за якою відмовлявся від союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і, щоб зміцнити політичні зв'язки з Україною, пообіцяв віддати свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимора.

У 1649-1651 pp. дипломатичні зносини Хмельницького з Туреччиною помітно пожвавішали. Козацькі посольства бували в Константинополі, турецькі — в Чигирині. Хмельницький прагнув укласти союз з султаном про участь турецьких військ у війні проти шляхетської Польщі. Султан не заперечував подати допомогу Хмельницькому, але вимагав, щоб Україна визнала себе васалом Туреччини на таких умовах, на яких перебували Молдова, Валахія (Мунтенія), Семигород (Трансільванія). У своїй грамоті турецький султан писав до Хмельницького (грудень 1650 p.), що «поки ви твердо стоятимете на шляху покори і щирості... ви перебуватимете під захистом моєї державної опіки». Але подальші події свідчать, що Хмельницький не став васалом турецького султана. Хмельницький продовжував зносини з Росією, вів переговори з семигородським князем Юрієм Ракоцієм, валаським (мунтянським) воєводою Матвієм Бесарабом, шукав контактів із Швецією.

Україна на роздоріжжі.

За шість років війни у численних кривавих битвах український народ величезним напруженням своїх сил здобув багато перемог над польсько-шляхетськими військами. Але завдаючи відчутних ударів Речі Посполитій, Хмельницький у перший час ще не мав наміру відривати Україну від Польської держави. Він стояв, як про це говорить ряд істориків (В. К. Липинський, Д. I. Дорошенко та ін.), на позиції козацького автономізму, тобто прагнув перетворити козацтво на рівноправний з шляхтою стан, а Україну урівноправити в межах Речі Посполитої з Польщею і Литвою.

Уже в перші роки війни в Україні, та і в Польщі, поширювалися чутки, що Хмельницький хоче відновити «давньоруське» або створити нове князівство, що він титулує себе «князем Русі», що козаки хочуть заснувати незалежну державу. Але тоді для унезалежнення України ще не склалися необхідні передумови. Як відзначав В. К- Липинський, головні учасники війни — неграмотна козаччина і таке ж неграмотне селянство не могли витворити своєї власної державної ідеології, керівна верства — козацькі старшини і шляхта не мали належної ваги, щоб провести в життя свої сепаратистичні плани. Та й гетьман Хмельницький не набув тоді ще всенародної довіри. Лише в ході війни в процесі формування Української козацької держави дедалі більше поширювалася й утверджувалася ідея незалежності цієї держави.

Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшини і народні маси переконувалися, що лише своїми силами без чужої допомоги Україна в той час визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла. Одним із претендентів на роль покровителя України міг бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб протистояти зазіханням Польщі на Україну. Між Хмельницьким і султанським урядом велися переговори. В 1651 р. Оттоманська Порта навіть оголосила про прийняття у васальну залежність гетьмана і Військо Запорізьке. Але реально допомога турецького султана обмежувалася тільки тим, що у бої включалися лише татари, які були дуже ненадійними союзниками і своєю зрадницькою поведінкою, грабунками й забиранням людей у неволю завдавали великого горя населенню України. До того ж не могла зникнути релігійна несумісність православних і мусульман, ненависть до «бусурманів».

Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись включення Російської держави у війну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами підкреслював необхідність спільного захисту єдиної для російського і українського народів православної віри, розвінчував перебільшені уявлення про силу шляхетської Польщі, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росія в разі переходу України під владу царя.

У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але тривалий час, через складні внутрішні й зовнішні умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін — Польщі й України, царський уряд займав вичікувальну позицію, обмежуючись відправленням в Україну хліба й солі, дозволом українцям переселятися на окраїнні землі, обміном посольствами.

Особливо пожвавилися зв'язки між Богданом Хмельницьким і російським урядом у 1652—1653 pp.— останні роки визвольної війни. Майже безперервно йшли посольства з України в Москву і з Москви в Україну. У січні 1652 р. Хмельницький послав до Москви свого посланця Івана Іскру. Іскра у посольському приказі заявив, що гетьман і «все військо запорізьке» бажають, щоб «...царськое величество пожаловал велел их принять в свою царского величества сторону...». У грудні 1652 — січні 1653 pp. у Москві провадили переговори Самійло Зарудний з товаришами. Зарудний говорив, щоб цар «...велел их приняти под свою государеву высокую руку...»

6 січня 1653 p. Хмельницький скликав у Чигирині раду старшин, яка вирішила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України під високу руку московського царя. У квітні — травні 1653 р. переговори в Москві провадило посольство, очолюване Кіндратом Бурляєм і Силуяном Мужиловським. У розмові з представниками царського уряду 22 квітня посли заявили, що українці з поляками миритися не хочуть і просять царя їх «...принять под свою государеву высокую руку и учинил бы им на неприятелей их на поляков помочь думою и своими государевыми ратными людьми». В свою чергу царський уряд виряджав своїх послів до Богдана Хмельницького, зокрема наприкінці травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвеев та І. Фомін.

Ускладнення становища в Україні змусило царський уряд прискорити вирішення питання про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір Ладижинський з грамотою царя Олексія Михайловича, в якій давалася згода на перехід України під високу царську руку. Про це в грамоті говорилося так: «И мы, великий государь, возревновав о бозе благою ревностию и возжелев по вас... изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку... А ратные наши люди по нашему царского величества указу збираютца и ко ополчению строятца».

Рішення Земського собору 1 жовтня 1653 р.

Для остаточного розв'язання питання про відносини України з Росією і початок війни з Польщею. 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського собору, який зібрався у Грановитій палаті Кремля. В рішенні Земського собору вказується, що «бояре и думные люди», а також кстолники и стряпчие, и дворяне московские, и дьяки, и жильцы, и дворяне ж и дети боярские из городов, и головы стрелецкие, и гости, и гостиные и суконные сотни и черных сотен и дворцовых слобод тяглые люди, и стрельцы» «приговорили», щоб царю «... гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и землями принять под свою государскую руку».

Земський собор вирішив почати з Польщею війну, «стояти и против польского короля война весть». Для дальшої долі України важливим було визнання Росією України як вільної, незалежної країни. Про це у рішенні Земського собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в подданство турському султану или крымскому хану, потому что они стали присягою королевскою вольные люди».

Присутні на Соборі висловлювали бажання брати участь у війні, говорили, що вони будуть за честь пам'яті батька царя і самого царя Олексія Михайловича «стояти и против литовского короля война весть», служилі люди «за их государскую честь учнут с литовским королём битися, не щадя голов своих и ради помереть за их государскую честь». «А торговые всяких чинов люди вспоможеньем и за их государскую честь головами ж зоими ради помереть...».

Посольство В. Бутурліна. Переяславська рада.

Після ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для її здійснення з Москви в Україну було виряджено посольство на чолі з ближнім боярином Василем Бутурліним. Крім Бутурліна, в складі посольства були окольничий І. Алферов і думний дяк Л. Лопухін. А всього в посольстві їхало понад 40 різних сановників і службовців: дев'ять стольників, три стряпчі, сім дворян, 13 піддячих і перекладачів. Посольство супроводжували 200 стрільців з трьома офіцерами.

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було урочисто зустрінуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кілька днів до цього повернувся з-під Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 січня 1654 р. і 7 січня відвідав Бутурліна.

Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду і оформлення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для російського уряду світлі. У цьому списку говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада з генеральними старшинами й полковниками, на якій, мабуть, обговорювалися умови («статті») переходу України під владу російського царя.

Того ж дня, 8 січня, як говориться далі у списку, о другій годині дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду «... слышати совет о деле хотящем совершитися». За короткий час на майдані зібралося «великое множество народу всяких чинов» — козацькі старшини, козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхтичі, тих, хто присягали в Переяславі цього дня цареві, перелічуються 284 чол.

Коли народ зібрався, говорилося далі в Статейному списку В. Бутурліна,— в коло вийшли старшини й гетьман. Ставши посередині, Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну проти шляхетської Польщі, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі «...государя из четырех, кого вы хощете»: турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. Він сказав, що турецький цар це бусурман: всім вам відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів,— нікому з вас розповідати не треба. Цей великий християнський государ змилувався над нестерпним пригніченням православної церкви в нашій Малій Росії, не знехтував наших шестирічних безперестанних благань, тепер прихилив до нас милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх великих ближніх людей з своєю царською ласкою, — «... которого естьли со усердием возлюбим, кроме его царския высокия руки, благотишнейшаго пристанища не обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды хочет вольная дорога. К сим словам весь народ возопил: волим под царя восточного, православного...» Після цього переяславський полковник Павло Тетеря ходив йо колу і запитував, чи всі так бажають. «Рекли весь народ: вси единодушно. Потом гетман молыл: буди тако. Да господь бог наш сукрепит под его царскою крепкою рукою. А народ по нем вси единогласно возопил: боже, утверди, боже, укрепи, чтоб есми во веки, вси едино были».

Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до «заїзжого» двору, де розміщалося російське посольство. Бутурлін урочисто передав Хмельницькому царську грамоту, яку зачитав присутнім військовий писар. Бутурлін у своїй промові розповів про хід переговорів з Польщею, про попередні зносини Війська Запорізького з Москвою і про рішення царя прийняти під свою руку гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями, а також-допомогти їм «государевими ратними людьми» у боротьбі проти Польщі.

По закінченні цієї зустрічі Хмельницький з старшинами й послами «в кареті» поїхали до соборної Успенської церкви, де місцеве українське духівництво, а також духівництво московське, що прибуло разом з послами, уже підготувалося до прийняття від гетьмана і старшин присяги цареві.

Але прибувши до Успенської церкви, Хмельницький зажадав від російських послів учинити «веру», тобто присягу, від імені царя, що «ему, государю, их, гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское, польскому королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему быть попрежнему». Бутурлін став доводити, що в Московській державі тільки піддані самодержцю «веру чинят», а того, що «за великого государя веру учинити, николи не бывало и впредь не. будет». Гетьман же і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягти цареві, а «великий государь учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, и от недругов их во оборони и в защищенье, и вольностей у них не отымает, и…

Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшин характер «чолобитної», а від царя — «жалування», «милості», за змістом вони є договором двох самостійних держав. Про те, що Україна переходила під високу руку московського царя як самостійна держава, свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як і інші держави, через Посольський приказ, нарешті, добровільність приєднання України до Москви. Про договірний характер акту 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається «трактатом», «договором», «договірними статтями» (1659 p., 1663 p., 1669 p., 1687 p., 1722 p. та ін.). Але укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царський уряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину (трибут). Що це так, засвідчує дальша діяльність Хмельницького: до смерті він вів свою і внутрішню, і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.