Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

 

Унаслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні, -- Річ Посполита та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між державами, до яких належали українські землі.

 

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього (1795 р.) -- західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768--1774 й 1783--1791 pp. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

 

Від часу поділів Польщі до Першої світової війни політичне влаштування українських земель лишалося незмінним. Однак сильних змін зазнала сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 наприкінці XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст.

 

Підросійські землі становили близько 80 % української етнічної території і тут проживало майже 85 % її населення. Ці території називають Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною. Найвища частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобережжі (88 %), Слобожанщині (86 %), дещо меншою -- у Східній Галичині (74,3%), Буковині (73,7 %), Степовій (Південній) Україні (71,5 %), Закарпатті (61,9 %). Протягом XIX ст. у більшості регіонів частка українців зменшилась на 5--10 %, на півдні -- на 15 %. Це відбулося внаслідок асиміляції (змішування українців з іншими націями, прийняття ними культури пануючої нації і втрати національної самосвідомості), масової міграції поза етнічні українські території, швидких темпів зростання неукраїнського населення. Але кількість українців в абсолютних цифрах збільшувалась: від 8,7 млн -- 1795 р. до 20, 9 млн -- 1897--1900 pp. і 27 млн -- 1914 p. Ще на межі XIX--XX ст. 93 % українців у Російській імперії і 91 % в Австро-Угорщині були селянами.

 

Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження національної свідомості українців розпочалося на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили.

 

Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, усіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.

 

У Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкувати і викладати українською мовою, цинічно заперечивши право українців на окрему мову взагалі. Продовженням такої політики став Емський указ (1876 р.) Олександра II, який заборонив увезення літератури українською мовою, українські п'єси та пісні, використання української мови в початкових школах, державних закладах. Сама назва «Україна» була заборонена.

 

Австро-Угорщина, після 1848 р. була конституційною монархією, тому там існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині та Буковині), вибори до яких відчувалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися. Тому в другій половині XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

 

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р. було відкрито перший на українських землях університет), Харків (1805 р. було відкрито перший університет у Наддніпрянщині), Київ (з 1834 p.), Одеса (з 1865 р.). У Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство, у той час як православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму.

 

Також важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р. та зарубіжні походи 1813 p., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

 

Хоча за кількісним складом вже на рубежі XVIII--XIX ст. український народ був одним з найчисленніших в Європі, він майже повністю втратив ознаки державності. Колонізаторська та асиміляторська політика імперій загрожувала самому існуванню українців як народу.