Основні тенденції розвитку зарубіжної культури в умовах завершення промислового перевороту

Буремні роки буржуазно-демократичних і соціальних потрясінь в Європі мали безпосередній вплив на розвиток культури: змінювалися світоглядні основи, стилі, напрями в мистецтві, реформаційних змін також зазнала система освіти, що являла собою ланцюг між різними рівнями духовного життя суспільства.

Освіта і наука. У німецькомовній частині Австро-Угорщини обов'язкова початкова освіта введена ще у XVIII ст., у Швеції — у 1842 p., Швейцарії — в 1848 р. Безплатна, хоч і не обов'язкова, початкова освіта існувала майже в усіх штатах США, де повністю неписьменним залишалися лише "кольорове" населення і значна частина емігрантів. У 1877 р. обов'язкова початкова освіта запроваджується в італії, Бельгії, 1878 р. — в Гол-194

 

ландії, 1881 — у Франції. Якщо у 1872 р. 43 % французів не вміли читати, то у 1911 р. — лише 11%.

Проте середня освіта залишалася недосяжною для основної маси населення. Практично скрізь вона була платною. У1914 р. в Європі середню школу відвідувало лише 3 % підлітків.

Поступово у школах поширювалося викладання дисциплін природничого циклу. У шкільні програми включалися фізика і хімія, скорочувалося викладання класичних мов, гуманітарних дисциплін, хоча вже в ті часи діячі культури попереджували про можливість однобічного розвитку дітей, про небезпеку, що у духовному світі молоді "місце Гомера займе Гекслі" (наступник Дарвіна, ім'я якого для англійців символізувало науку того часу). Внаслідок значного розширення учнівського контингенту на початку XX ст. сформувався значний прошарок гуманітарної інтелігенції—вчителі.

Суспільний розвиток у другій половині XIX — на початку XX ст. характеризувався глибинними змінами у всіх сферах життя; в європейських країнах завершився промисловий переворот, спостерігалося не лише кількісне зростання виробництва продукції та обсягів світової торгівлі, а й якісні зрушення в технології та структурі промисловості. Технічний переворот на межі XIX — XX ст. вплинув на матеріальне середовище, в якому жили люди, і на спосіб їхнього життя. З появою електрики змінився характер освітлення вулиць, приміщень, з'явилися трамвай, метро (Лондон, 1861), приміський електротранспорт. Внаслідок розвитку засобів зв'язку в Західній Європі не залишилося такої "глибинки", звідки не можна було б швидко дістатися до столиці своєї держави. Це забезпечувало мобільність основної частини міського і сільського населення, сприяло активному спілкуванню людей з різних регіонів.

Взагалі технічна революція демонструвала могутність людського розуму, створюючи одне чудо за іншим: електричний струм, телефон, радіозв'язок, кіно, автомобілі та ін. П. Сорокін підкреслював, що у XIX ст. відкриттів і винаходів було більше, ніж за всі попередні століття. Винаходи виникали в різних країнах, але швидко ставали відомими всьому світові, доопрацьовувалися, багато з них входили у побут — спочатку для верхівки суспільства, а потім і для всіх інших.

З історико-культурної точки зору особливе місце належить технічним винаходам, які безпосередньо пов'язані з передаванням інформації. У бО-х роках XIX ст. був прокладений трансатлантичний кабель, постійно вдосконалювалися телеграфні лінії, апаратура і комунікації. Регулярними надходженнями інформації скористалася преса. Розширення і прискорення потоку інформації стало чинником культурного прогресу.

На початку XX ст. перші кроки зробив кінематограф — мистецтво, найбільше пов'язане з технікою. Його винахід був результатом творчого пошуку інженерів, учених, винахідників Франції, СТА, Росії, Англії, Німеччини протягом 80—90-х років. Тому дата, з якої прийнято починати історію кіно — 28 грудня 1895 p., має значною мірою умовний характер. У цей

день брати Луї та Опост Люм'єри провели в одному з паризьких кафе демонстрацію кількох фільмів. Це був скоріше атракціон, ніж мистецтво. Проте важливим стало не те, що відтворювалося на екрані, а сам факт зображення рухомих тіл. Поява кінематографа, створення необхідної апаратури, студій, оволодіння засобами натурних зйомок і відкриття художніх можливостей кіно були значним загальнолюдським культурним досягненням. Кіно мало переваги перед іншими видами мистецтва в тому, що могло досягти найбільш віддалених куточків будь-якої країни, легко знаходило шлях до глядачів інших країн, тим більше, що спочатку воно було німе.

Головна особливість наукових відкриттів другої половини XIX — початку XX ст. полягала в тому, що вони докорінно змінювали уявлення про будову матерії, простір, час, походження життя на Землі і т. ін. У духовному житті панувала думка про величезні можливості техніки, яка породжувала звичку до постійних змін, уявлення про мінливість світу, динамізм навколишньої дійсності. Все це зруйнувало традиційну механістичну картину світу.

Видатним науковим досягненням XIX ст. була еволюційна теорія Ч. Дар-віна. Новітня революція в природознавстві розпочалася з фізики, а період 1895—1916 pp. дістав назву її "героїчної стадії". Результати досліджень І. Пулюя, К. Рентгена, подружжя Кюрі, Н. Бора, Е. Резерфорда, М. Планка, А. Ейнштейна та інших мали величезний вплив на суспільну свідомість, передусім особливою складністю, незбагненністю висновків. Популярний парадокс А. Ейнштейна: "Найбільш незрозуміле у світі — це те, що він зрозумілий" був дійсним лише для обмеженого кола вчених. Одним із наслідків наукової революції було те, що наука в цей період почала окупати себе, це підвищило статус вчених у суспільстві, сприяло формуванню нової верстви — інтелігенції. Науковці, чисельність яких у світі ледве досягла 50 тис., були оточені ореолом загальної уваги та інтересу. Хоча професія вченого не стала масовою, проте його образ з'явився в літературі, а наукова фантастика здобула популярність завдяки романам Ж. Верна і Г. Уелса. Останньому належить відомий вислів: "Історія людства все більше і більше стає змаганням між освітою і катастрофою".

У цей період виникає широка мережа лабораторій та науково-дослідних інститутів: Кавендишська лабораторія у Кембриджі та Пастерівський радієвий інституту Парижі, імперський фізико-технічний інститут у Берліні. Велику комерційну вигоду принесло створення перших науково-дослідних лабораторій у промислових фірмах. Серед перших на потреби холодильної промисловості почала працювати кріогенна лабораторія Лондонського університету, лабораторія американської монополії "Дженерал електрик".

Проблема впливу результатів наукових досліджень на суспільство була провідною у розвитку філософської думки XIX ст. Великий вплив пози-

тивізму з його основним принципом — справжнє знання досягається як результат конкретних наук (О. Конт, 1798—1857) — демонстрував універ-салістьке зазіхання математично-природничого мислення. За цією концепцією суспільні науки мають ґрунтуватися на природничих, про що свідчила така ієрархія (сходження від простого до складного): математика-—астрономія—фізика—хімія—біологія—психологія—соціологія. О. Конт також обстоював думку, що весь рух історії людства спрямований на перемогу промислового ладу, а саме це становить мету історичного розвитку європейських народів. Засновники прагматизму Ч. Пірс (1839— 1914) та У. Джеймс (1842—19Ю) вважали, що будь-який висновок, який претендує на істину, повинен мати практичні наслідки. В "Основах психології" (1890) У. Джеймс зазначав, що його прагматизм не визнає нічого, що практично не стосується людського життя.

Соціальні суперечності, суперечливі наслідки технічного прогресу, злиденне становище робітників сприяли розвитку і досить значній популярності марксистської філософії, за висловом Б. Рассела, — "останньої великої системи XIX століття". К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895) розглядали проблему експлуатації не як особисте питання, а як соціальне значуще, бо виробництво товарів у промислових масштабах потребує великої кількості людей, експлуатації їхньої праці, а відтак закликали боротися з існуючою економічною системою.

Наприкінці XIX ст. філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. Висуваються принципи тісного зв'язку з індивідом, його почуттями, все більше актуалізується проблема людського існування. істину все більше шукають у несвідомому—на цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф. Ніцше (1844— 1900): основа життя — це воля, інстинкт влади, якщо його немає, то істота деградує; А. Бергсона (1859— 1941): життя — це безперервне творче становлення; О. Шпенглера (1880— 1936): про початок "закостеніння" творчих джерел культури, розповсюдження культури "вшир" і появу масової культури. Поступово набуває популярності психоаналіз 3. Фрейда (1856—1939) про творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці психоаналітичного дешифрування художніх образів.

Містобудування та архітектура. Друга половина XIX ст. характеризується швидкими темпами урбанізації, змінами у співвідношенні сільського і міського населення на користь останнього. Протягом XIX ст. кількість міст з населенням більше 100 тис. зросла в сім разів. Це призвело до хаотичної їх забудови, зменшення кількості зелених насаджень, зростання вартості земельних ділянок, появи непровітрюваних "дворів-колодців". Складні проблеми розвитку міст активізували наукові розробки в галузі містобудування, у законодавчому регулюванні цих процесів, пошуку нових архітектурних стилів, у появі нової естетики промислових та інженерних споруд, торгових і ділових приміщень, створенні міських ансамблів та

197
магістралей. Провідні столиці світу — Париж і Відень — розпочали великомасштабну реконструкцію центральних районів. Вздовж нових магістралей і вулиць споруджувалися розкішні будинки і палаци. У таких спосіб у 1857 р. у Відні вперше в Європі була споруджена кільцева магістраль Ринга, парадні магістралі були прокладені у 1860— 1870 pp. у Парижі. Згодом така схема реконструкції поширилася на інші стародавні міста.

Міста "нових континентів" у США (Чикаго, Нью-Йорк), Австралії (Сідней, Мельбурн), Канаді (Вінніпег, Ванкувер) набули обов'язкової прямокутної схеми, яка не залежала від конкретного ландшафту. Старий тип житла — садибу і замок — замінює особняк, індивідуальний котедж (Англія), будинок прерій (США), прибуткові будинки (відрізнялись високим рівнем житлового комфорту в багатоквартирних будинках).

У другій половині XIX—на початку XX cm. сформувалися численні напрями в архітектурі: еклектика і стилізація, модерн (національно-романтична і раціоналістична течії, неокласицизм та ін.).

Еклектизм (від гр. — вибирати) — поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів — у середині XIX ст. значно розширив географію архітектурних форм: характерні елементи Сходу використовували в архітектурі Заходу і навпаки. Його поява збігається з посиленням впливу на архітектуру реклами та тенденцій тогочасної моди. Архітектура всіма своїми засобами мала брати участь у боротьбі за клієнта, внаслідок чого з'явилися певні професійні прийоми, які враховували закономірності сприйняття людиною зовнішнього вигляду споруд. При цьому більш респектабельні приміщення (банки, парламенти) продовжували будувати у стилі класицизму.

Поступово етап еклектики змінює модерн (від фр. moderne — сучасний) — узагальнююча назва стилю в європейській і американській архітектурі та мистецтві, поширено в 1886—1914 pp. Його поява пояснювалася намаганням знайти новий великий стиль, подолати еклектизм та історизм. У Франції та Великобританії модерн відомий під назвою "Ар Нуво" (або флоріальний), у Німеччині — "югенд-стиль" (молодий стиль), в Австрії — "сецессіон" (відокремлення).

Часом модерном називають скоріше історичний період ("поворот століття", "стиль життя") у розвитку архітектури і мистецтва, маючи на увазі його особливе значення в продукуванні нових ідей, зближенні різних видів мистецтва, поєднанні традицій античності, середньовіччя, класицизму і романтизму, художніх концепцій Заходу і Сходу. Модерн формувався і розвивався на широкій джерельній базі, намагався використати все, що вже існувало в мистецтві. Саме це докорінним чином відрізняло нову течію від попередніх.

Спочатку характерною особливістю модерну в архітектурі й мистецтві стала так звана вигнута лінія (вигнуті стебла рослин, зображення морської хвилі, лебединої шиї та ін.). Бельгійський живописець А Ван де Вельде

вбачав цей стиль як єдність всіх елементів споруди: в архітектурних особливостях будинку, в оформленні інтер'єру, меблів, віконних ґрат, навіть у вбранні своєї дружини.

Для модерну були характерними такі особливості, як захоплення національно-романтичними мотивами, використання декоративних елементів, демонстрація нових можливостей металу та скла в архітектурі, створення нового інтер'єру приміщень.

Поступово тема "вигнутої лінії" поступилася прямому куту, квадрату і кругу. Особливо помітні раціональний і конструктивний напрями у діяльності художників Школи Глазго (Ч. Макінтош).

Особливу роль у розвитку архітектури, її раціоналістичних тенденцій відіграли промислові та інженерні споруди (мости, портові споруди), при будівництві яких використовувалися нові конструкції, нові системи, форми, матеріали (металевий каркас, підвісні системи, залізобетон та ін.). інженерні споруди (Ейфелева башта, Кришталевий палац (1855), Галерея машин (1878), Палац машин (1889), приміщення біржі в Амстердамі (1897—1907), Верхні торговельні ряди в Москві (1889—1893)) демонстрували надзвичайні можливості металевих конструкцій, сприяли посиленню раціональних підходів до функціонально-конструктивної основи будинків. У 50-х роках XIX ст. у Сполучених Штатах вперше був споруджений ліфт, поява якого дала можливість пізніше будувати багатоповерхові ділові приміщення. Одним із перших хмарочосів стало приміщення страхового товариства "Манхеттен" висотою 106 м, споруджене у 1893— 1894 pp. в Нью-Йорку (арх. Ф. Кімбел і Томпсон, інженер Ч. Браун). Використання досягнень у будівництві, раціональні тенденції були характерними для майстрів Чиказької школи (Беренса, А. Лооса, Саллівена,). Модерн не став новим великим стилем, але відмова від його принципів на початку XX ст. була водночас і відмовою від ідей художності взагалі.

Літературно-мистецькі течії. На засадах романтизму і реалізму, характерних для попереднього періоду, формуються нові художньо-естетичні теорії, що мали більшу чи меншу популярність. У другій половині XIX ст. у літературі з'являється новий тип реалізму — критичний,у полі зору представників якого були звичайні, типові персонажі. До представників цієї течії належали Г. Флобер (1821—1880) ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"), Гі де Мопассан (1850—1893) ("Життя", "Милий друг"), Ч. Диккенс (1812—1870) ("Записки Пікквікського клубу"), Д. Голсуорсі (1867—1933) ("Сага про Форсайтів"). Російський реалізм цього періоду відрізнявся найбільш гострим аналізом моральних проблем у творчості письменників світового рівня Л. Толстого ("Війна і мир", "Анна Кареніна") і Ф. Достоєвського ("Злочин і покарання").

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У1870 р. у Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870— 192 2) (І. Крамськой, В. Пєров, І. Рєпін, В. Суріков, та ін.). Своєю творчістю "передвижники" започаткували нову естетичну програму, в ос-

199
нову якої було покладено психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи ("Христос в пустелі" І. Крамського, "Бурлаки на Волзі" І. Рєпіна, "Ранок стрілецької страти" В. Сурікова). У1878 та в 1889 pp. Товариство демонструвало свої роботи на Всесвітній виставці в Парижі. Художники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. Завдяки 48 виставкам, проведеним на території Росії, з творчістю "передвижників" ознайомилися широкі кола російського суспільства. Своєю діяльністю Товариство завоювало позиції найбільш авторитетної мистецької організації Росії. У другій половині 1880-х та 1890-х роках, унаслідок кризи соціально-побутового жанру, став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровій, І. Левітан, В. Поленов).

Реалістична тенденція в літературі та мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм, прихильники якого покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої обумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був французський письменник Е.Золя ("Гроші", "Жерміналь"). Художня концепція натуралізму полягала в тому, що людина сама по собі заслуговує на увагу в кожному конкретному прояві, всі подробиці про неї мають велике значення. Ледь не з науковою ретельністю натуралісти намагалися "спіймати" дійсність у тенета мистецтва, перетворюючись у регістраторів мільйонів даних.

Історія імпресіонізму в мистецтві пов'язана з вісьмома виставками картин його представників у 1874—1886 pp. (К. Моне, П. Ренуар, Е. Дега, Κ Піссаро). Блискучим попередником цієї течії, неперевершеним колористом вважається Е. Мане (1832—1883). Одним із перших він почав працювати в пленері — відтворенні змін повітряного середовища, зумовленого станом атмосфери і сонячним світлом ("Сніданок в майстерні", "На човні", "Пана").

Імпресіонізм (від фр. impressionisme — враження) свою назву отримав після першої виставки картин, на якій демонструвалася картина К. Моне "Враження. Схід сонця". імпресіоністи надавали першочергового значення показу унікальності моменту, неповторній миттєвості в буденних, звичайних речах. Це була унікальна спроба розчинити колір у світлі, передати рух повітря, насиченість сонячних променів. Для імпресіоністів не існувало другорядних речей, звичайне побутове життя в їхній творчості набувало святкових рис і було об'єктом особливого інтересу.

К. Моне (1840—1926) автор чудових пейзажів, наповнених повітрям і світлом. У серії полотен "Стіг сіна", "Руанський собор" намагався показати миттєвий стан сонячного світла в різний час доби. Е. Дега (1834—1917) найбільш досконало з імпресіоністів володів мистецтвом відтворення міміки, постави і жесту людей різних професій ("Відпочинок танцівниці"). П. Ренуар (1841 — 1919) винайшов свій власний художній стиль — "райдужний стиль Ренуара". Захоплювався дитячими та юнацькими образами.

 

Йому належить думка: "Протягом сорока років я йшов до відкриття того, що королем всіх кольорів є чорний колір".

Імпресіоністів критикували за поверхове бачення предмета, тому К. Моне іноді називали "тільки оком". О.Шпенглер зазначав щодо його творчості: "Пейзаж Рембранта лежить десь у безмежних просторах світу, тоді як пейзаж Клода Моне — поблизу від залізничної станції"".

Імпресіонізм у музиці найбільш яскраво представлений у творчості К Дебюссі (1862—1918) і М. Равеля (1875—1937). КДебюссі є автором прелюдії до "Полуденного відпочинку фавна" — своєрідного маніфесту імпресіонізму та трьох симфонічних ескізів "Море". Музика М. Равеля характеризується різноманітними оркестровими ефектами (балет "Дафніс і Хлоя").

Основні здобутки імпресіонізму були продовжені в постімпресіонізмі (від фр. — postimpressionisme — після імпресіонізму) у творах П.Сезанна(1839—1906),В. Ван Гога (1853—1890), П.Гогена (1848—1903), яких більше цікавили закономірності, сталі зв'язки, гармонія в природі.

П. Сезанн ("Персик і груша", "П'єро і Арлекін") використовував переважно різноманітні градації трьох кольорів — зеленого, блакитного і жовтого. Головною темою творчості П. Гогена були побут і легенди народів Океанії. Його картинам притаманний символізм, декоративність, певна примітивізація форм, яка мала підкреслити традиції туземного мистецтва. Картини яскраві, з плоскими формами. Шедевром вважається "Звідки ми? Хто ми? Куди ми йдемо?". Звернення П. Гогена до первісного життя було першим проявом суспільного розчарування в індустріальній цівілізації.

Творчість В. Ван Гога є найбільшим досягненням постімпресіонізму Завдяки неповторному, експресійному характеру творів. Його картини вирізняються особливим сприйняттям природи ("Овер після дощу", "Червоні виноградники в Арлє"). Він володів своєрідним прийомом накладання фарби паралельними і зигзагоподібними мазками.

Найбільш стійкою літературно-мистецькою течією цієї епохи, що виникла наприкінці XIX ст., був символізм (від фр. symbolisme — спільне кидання), характерний для творчості П. Верлена (1844— 1896), С. Малларме (1842—1898), А. Рембо (1854—1891). Хвиля символізму охопила всю Європу, досягла Американського континенту; його характерні особливості спостерігаються у творах мистецтва, філософії, літератури і поезії. Одним із головних завдань цієї течії було надання пріоритету духовного над матеріальним. Символ — це концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об'єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. У символістській поезії домінували містичні мотиви, пошук істини за межами "земного кола". Характерними є мелодійні вірші, дуже суб'єктивні й почасти незрозумілі. Це світ сумних ангелів, напівтемряви, покинутої людини у великому місті:

 

Взгрустнулось месяцу. В дымящихся цветах Мечтая, ангелы на мертвенных альтах Играли, а в перстах и взмах, и вскрик

смычковый

Скользил, как блеклый плач, по сини лепестковой

С. Малларме. Видение

Символізм приваблював митців пошуками витончених засобів передавання складних почуттів. Якщо імпресіоністи намагалися створити загальну картину з множини окремих вражень, то символісти через загальне оцінювали суть конкретного. Найбільш завершеної форми в мистецтві Франції цей метод набув у творчості О. Редона і П. Фора. Постімпресіонізм сприяв розвитку аналітичних тенденцій у художній творчості, завдяки яким цілісний художній образ набував вторинного значення, а першочергову увагу приділяли формі, кольору, конструкції чи композиції.

Найзначнішим після французького був російський символізм, який вирізнявся апокаліпсичним відчуттям історії. Філософ В. Соловйов (1853— 1910) — теоретик ортодоксального натхнення, який вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим. Одним із головних завдань російські філософи (М. Бердяев, П. Флоренський) вважали створення нової релігійної свідомості на основі синтезу християнської ідеї та філософії. ідея переосмислення долі людини на зламі століть представлена в поезіях представників російського символізму А. Белого ("Петербург"), О. Блока ("Троянда і хрест"). "Ніколи ще люди не відчували так серцем необхідності вірити і так не розуміли розумом неможливості вірити" — писав поет Д Мережковський. ідею "чистого мистецтва", незалежного від політики, моралі, практичних цілей, сповідував С. Дягілєв (1872—1929) — театральний діяч, організатор об'єднання "Світ мистецтва". За його ініціативою 1906 р. у Парижі була організована виставка "Два століття російського живопису і культури", а в 1909—1911 pp. — сезони російської культури, в яких брали участь С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков та ін.

Від 1910р. поруч із символізмом в Росії з'являється акмеїзм (від гр. акте — вищий ступінь розквіту, зрілості), певною мірою характерний для творчості А. Ахматової, М. Гумільова, О. Мандельштама. Поети намагалися повернутися від ідеального до матеріального світу, до звичайних, побутових відчуттів; а звільнення від символізму розцінювали як свободу поезії. "Срібне століття російської літератури" — так узагальнююче оцінюється високий рівень літературно-поетичної творчості в Росії в передреволюційні часи.

Футуризм (від іт. futurum — майбутнє) як авангардистська течія початку XX ст. зародився в італії. Від 1909 р. він виразно окреслюється у творчості Маринетті. У Росії його представляли В. Хлєбніков, В. Каменський та ін. (альманахи "Садок судій", "Зневага громадських смаків"). Для поезії характерним було використання "телеграфної мови", математичних і музич-

 

них знаків. Вважалося, що мистецтво авангарду було покликане вражати, викликати активну реакцію глядача, передбачало повне або часткове не-сприйняття або нерозуміння з його боку. Авангард — це незвичний взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта: або не естетичний об'єкт виступає в естетичній функції, або естетичний об'єкт — у неестетичній функції. Часом публіку вражала сама відсутність мистецтва.

Технократичний характер суспільства кінця XIX — початку XX ст. знайшов відбиття у розвитку такої течії, як кубізм (від фр. cubisme, cube — куб) — авангардистського напряму, представники якого намагалися виявити геометричну структуру об'єму, наближаючи предмет до найпростіших тіл — конуса, куба, кулі та ін. Кубізм з'явився близько 1910 р. у ранніх працях Ж Брака і П. Пікассо. Багатоманітність життя зводилася до елементарних тригонометричних і геометричних моделей. Прикладом цього може слугувати робота П. Пікассо "Авіньйонські дівчата", де жіночі образи настільки загеометризовані, що перетворилися у схеми. Мистецькі засоби кубізму були настільки несподіваними, що М. Бердяев оцінив цей напрям як найбільш повну і радикальну художню революція з часів Ренесансу, наголошуючи на тому, що кубізм змінив характер і сутність образотворчого мистецтва.

Технократичні принципи кубізму були притаманні й іншим мистецьким напрямам, передусім конструктивізму (від лат. constructus — необхідний для побудови, доцільний). Саме в ньому найбільш повно ідеалізувалися ідеї техніцизму, що підносило техніку на більш високий щабель, ніж особистість. Одним з найбільш яскравих представників цього напряму був французький архітектор Л. Корбюзье, який мріяв створити принципово іншу природу зі сталі й бетону. Старовинну формулу архітектури "користь — міцність — краса" він перетворив у тріаду "конструкція — функція — форма", новому змісту якої відповідали не лише нові будівельні форми, а й нові риси особистості — урбанізованої, динамічної, діяльної¹.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки склалася своєрідна, неповторна ситуація в культурному процесі. Протягом життя одного покоління сформувалися не тільки нові галузі науки й виробництва, а й нові соціальні верстви населення, значно збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Нові можливості для культурного піднесення утворилися внаслідок удосконалення матеріальної бази культури. Епоха породила оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум'яття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства. У суперництві й співпраці митці шукали істину та високе призначення людини, створюючи підвалини для культури XX ст.

¹ Борее Ю. Б. Художественные направления в искусстве. — К., 1986. — С. 58.