Звідти, з Якутії, прийшли і сусіди шумерів - народ Хатти. З берегів річки Колими, прийшли і пращури наших сьогоднішніх сусідів – росіян – лувійці.

Шумери були тюркським племенем. Хатти були арійським племенем.

Про сусідство шумерів з арійськими племенами, в часи “Східно-Сибірського” періоду історії, може свідчити слово з санскриту “ ante-vasa “ (сусід, союзник) // В.А.Кочергина

«Санскритско-русский словарь» - М., 1996, с.48).

Це сусідство було тривалим, адже у санскриті знаходимо значну кількість складних слів, одна з частин яких, утворена від шумерського слова “ ант “ (воїн).

Наприклад: «anta – kara» (1. несущий смерть; 2. разрушительный, смертельный),

«anta – pala» (охранитель границ), «antama» (1. ближайший, соседний; 2. крайний, последний), «antaka» (1. губящий, уничтожающий; 2. причиняющий смерть; 3. смерть, эпитет Ямы), «antah – pura» (1. внутренние покои царского дворца, его женская половина;

2. царский дворец), «anta» (близкий, граница, край, гибель, смерть). //

(В.А. Кочергина «Санскритско-русский словарь» - М., 1996, с.47).

В уйгурській мові «ант» (клятва, присяга) // («Уйгурско-русский словарь» сост. Э.Н. Наджип,

М.,1968,с.53).

 

Після вторгнення аккадських племен в Месопотамію, значна частина шумерів відійшла на північ, вступивши у союз з більш чисельним народом Хатти. По довгому часі, з

середини 4 тис. до н. е. і аж до початку вторгнення “народів моря”, у 1200 р. до н.е.,

тобто на протязі 2200 років,шумери повністю були асимільовані Хаттами, та пізніше,, з

16 ст. до н.е., – Хеттами.

Ще раніше, у другій половині ХІХ ст. до н.е., це “об”єднання” двох народів зазнало

завоювання племен хурито-лувійської мовної групи.

У VII- VI ст. до н. е. “ Хатто-Шумери “ переселяється, через Кавказ, на терени сучасної

України, і заселяють територію від Дону до Карпат...

Англійський вчений, проф.О.Р. Генрі, стосовно шумерської мови, зазначив:

«Это древнейший язык нижней Месопотамии, ставший уже мёртвым, усиленно изучался в Хаттусе, как и в Вавилоне, и там были найдены шумерско-хеттские словари. Большинство шумерских слов – односложные, а многие из слогов, обозначаемых клинописными знаками хеттского периода, в действительности – шумерские слова, значение которых было забыто, когда на этом языке перестали говорить…»

(О.Р.Генри «Хетты» - М.,1987, с.114).

 

Сучасний лінгвістичний словник подає довідку про шумерську мову: «Шумерский язык – язык шумеров (шумерийцев), древнего народа, населявшего Юж. Двуречье (совр. Ирак). Вымер к нач.2-го тыс. до н.э. Родство Ш.я. с др. языками не установлено.

По клинописным текстам (см. Клинопись) известен с 29-28 в.в. по 3-1 в.в. до н.э.

Памятники Ш.я. разделяются на старошумерские (до 25 в. до. н.э.), «классические» (24-22 в.в. до н.э.), новошумерские (21 в. до н.э.), позднешумерские (нач. 2-го тыс. до н.э.;

главным образом литературные, отчасти хозяйственные тексты) и «послешумерские»;

последние составлялись, когда Ш.я. оставался в месопотамии уже только вторым книжным языком наряду с аккадским языком…

(«Лингвистический энциклопедический словарь» М., «Советская Энциклопедия», Гл.

ред. В. Н. Ярцева, 1990, с. 589).

 

Шумерськими словами у сучасній українській мові є:

Уро жай – урук (зерно) + жати (збирати серпом) – загалом “збір зерна”.

Древнє шумерське місто – “ Урук ”, так і називалось - “ Зерно ”.

Наскільки мені відомо, про це не здогадуються історики та

археологи – “ шумерологи “.

Згадайте відому всім переписку верховного жерця Аратти з

правителем міста Урука - Енменкаром, у якій перший

просить прислати до Аратти _- «Зерна»!!!.

В уйгурській мові “ урук “ означає “ зерно “.

У шумерському міфі про Гільгамеша місто Урук згадується, як

«Світла комора»: “ Світлу комору священної Еанни, Урук майданний

обвів стіною...” («На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури

Шумеру, Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.98).

Таким чином, це місто було знане своїми великими запасами зерна,

та як центр його постачання.

 

Тагар – (тя гар, то - гар, тобто «то є “ гар ”») - мішок пшениці вагою

більше 100 кг. Це слово знаходимо в українській мові - (тягар),

в уйгурській мові (тагар) // «Уйгурско-русский словарь»

сост. Э. Н. Наджип, М.,1968, с.277), у шумерському міфі (гар)

(«На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.140),

у давній єгипетській легенді “ Два брати ” - (хар) //

А.Г. Овчинникова “ Легенды и мифы Древнего Востока “ –

Санкт – Петербург –2002, с.162). У всіх, згаданих випадках,

“ гар ” (“ хар “) означає вагову одиницю.

Семантично близьким є болгарське слово “ хар ман ” (тік для

зберігання зерна). Знаючи, що в деяких випадках у болгарській

мові, “ х” витісняє українське “ г ” (наприклад, українське слово –

“ гармонія “ і болгарське – “ хармонія “), приходим до

висновку, що первинним є все - таки “ гар “, а не “ хар “.

Щось подібне відбулось і з єгипетським, - “ хар “,

де фонема “ х “ витіснила первісне “ г “.

 

Гарний - гар – ний; В сучасному розумінні – “ красень “, “ вродливий “, у давні

часи – “ фізично - сильний чоловік “;

 

Дім - дім (будинок), лувійське – дом. У німецькій мові – Dom (собор), в

латинській мові – Domus (будинок), Dominatio (господарство),

Dominantis (господар). Слово часто зустрічається у шумерських

логограмах, та хеттських текстах (клинописах).

 

Терези – ваги; В уйгурській, туркменській мовах, як і в українській, пристрій для

зважування називається “ терези “. В інших тюркських мовах: “тарази”

(казахська), “тараза” (киргизька), “тараса” та “вісе” (чуваська)...

 

Люлька Назва походить від слова, яке означає «бузок». Люлька складається з

двох елементів. «Чаша», гніздо для набиття тютюну, виготовлялась з

глини, яку обпікали у печі, а з трубчатої гілки бузку виготовлявся

«мундштук» (губник).

В болгарській мові і сьогодні «люляк» (бузок), а «лула» (трубка

для куріння). Етимологічний словник української мови пояснює, що це

слово запозичене з турецької мови (lule, lula –трубка, трубка для

куріння), а походить від перського слова lule.(«ЕСУМ», К., 1989,

Т.3., с.326). Автор вважає, що це слово у турецьку та перську мови

потрапило з шумерської мови. Так, матеріал, з якого виготовлявся

«губник» - люляк, дав назву трубці для куріння – «люлька».

 

Весен - весна (трава).

Від цього давнього слова походить і тканина, що згадується у Біблії –

вісон: “ І витчеш хітона з вісону, і зробиш завоя з вісону, і зробиш

пояса роботою гаптяра “ (Книга Вихід 28(39) - БІБЛІЯ або Книги

Святого Письма Старого й Нового Заповіту – Українського Біблійного

Товариства – 1991- с.88). Там само читаємо: “ І поробили вони

хітони з вісона, робота ткача, для Аарона та для синів його, і завоя з

вісону, і шапки накриття з вісону, і льняна спідня одіж із суканого

вісону, і пояса з суканого вісону...” (Книга Вихід 39(27-29) –

Біблія...с.101.)

В уйгурській мові слово “ весен “ (трава), “ весеті “ (травяний).

Таким чином, розуміємо, що «пора року, коли починає проростати

трава» і визначається словом «весна» (весен).

Дослідники зазначають: “ Виссон - особо дорогая, очень тонкая ткань,

из которой делались составные элементы царской и жреческой

одежды. В Египте – тончайшее льняное полотно. По Геродоту,

виссон сделан из «древесной шерсти», т.е., возможно из хлопка.

В переводе Библии Лютера – шёлк. В эпоху Римской империи

продавался на вес золота». (Иосиф Флавий. «Иудейские древности»

/ пер. с греч. Г.Г.Генкеля СПБ,1900 /, Т.1,Минск – 1994, с.527)

Більшість етимологічних словників подає це слово, як таке, що

споріднене з литовським vasara «літо», латиським vasara «весна»,

древньоіндійським vasanta «весна».

Розгляд цього слова наштовхнув автора на думку про пряму

залежність слова «весен» (трава) з давнім, застарілим словом «весь»

(село), від якого «весняк» (селянин).

«Поселення серед поля, серед трав» називалось «весь», і похідне

від слова «весен» (трава). Це слово виникає у часи, коли наші

пращури – хатти (венеди) будували будинки в землі (землянки).

У літку така будівля заростала травою, яку анти, нащадки шумерів

(тюрки), називали «весен». Скупчення таких будівль, які визначали

поселення серед трав, анти називали «весь».

Отже, в російській мові, слово «весь» є запозиченням з мови антів,

далеких пращурів українського народу. Для української мови це слово

є рідним, адже походить з мови їх далеких попередників- антів.

Литовське визначення слова viskelis («степова дорога»), ми

розуміємо, як «польова дорога», «дорога серед трав». Нагадаємо, що

литовці є нащадками хеттів, які тривалий час проживали з пращурами

українців – хаттами (пізніші - венеди) та шумерами (пізніші - анти).

Готське слово weihs (село), на нашу думку, є запозиченням з мови їх

сусідів – антів.

(Див. «Етимологічний словник української мови», том 1, К., 1982,

с.363 (весна), с.365 (весь)).

 

 

Людина - Англійський дослідник Торнільд Якобсон наводить текст шумерського

міфу про створення людини: «Свяжу я жилы, скреплю я кости.

Создам я LULLU, дам ему имя «человек», сотворю человека –

LULLU. Пусть он несёт труды богов, чтобы они свободно

вздохнули …» (Торнильд Якобсон «Сокровища тьмы – история

месопотамской религии – пер. с англ., М. 1995, с.206).

Подвійне LU вказує на множину, отже мова йде не про “людину”,

а про “людей “.

Згадаємо шумерські логограми: LU. GIS.TUKUL. (чеканщик),

LU.DUB.SAR.GIS. (писар), LU. MUHAL. DIM. (мукомол),

LU.KU.DIM. (коваль) LU. MES. HALIIATTALLAS (дзвонар).

Такі українські слова, як - “ лю дина “, “ лю ди “, “ лю дство “ за своїм

значенням та фонетикою, мають близькі відповідники у польській,

болгарській, чеській, словацькій мовах, що вказує не тільки на

походження цих слів з шумерської мови, але й на хатто-шумерське

коріння цих сучасних народів.

В лувійській мові (праросійській) це слово вживається виключно у

множині – «люди», що свідчить про його запозичення з іншої мови.

Лувійський відповідник – «человек» близький хаттському слову –

«чоловік».

У німецькій мові – Leu te, де німецьке “ Leu “ відповідає шумерському

(або – хатто-шумерському) “ Lu “, а німецьке, попсоване- “ tе ” –

хаттському вказівному займеннику – “ то “. Про те, що німецьке слово

Leu te (люди) є запозиченням з хатто-шумерської мови свідчить інше

німецьке слово – menshen (люди).

 

Іуда (іудей, іудеї, «Український етимологічний словник» виводить: «через

Іудаїзм) церковнослов’янське посередництво запозичено в давньоруську мову

з грецької; гр. Ιουδατος;«належний до Іуди» походить від

арамейського……» («Етимологічний словник української мови», Київ,

1985, с.321).

«Словник іншомовних слів» вказує:

«Іудаїзм –релігія віруючих євреїв. Склався наприкінці 2-го – на

початку 1-го тис.до н.е.. Характерними для «Іудаїзма» є віра в

єдиного бога Ягве (спочатку бог племені Іуди – звідси й назва) і месію

(спасителя), догмат про богообраність євреїв. На ідеологію

«Іудаїзма» спирається сіонізм – одна з найреакційніших форм

буржуазного націоналізму. Нині «Іудаїзм» - державна релігія в Ізраїлі»

(«Словник іншомовних слів», Київ,1974, с.296).

На справді слово«Іуда» хатто-шумерського вжитку. Ми його

помістили в цей «словничок шумерських слів» тому, що воно у своєму

завершеному вигляді має початкову голосну «і», яка долучилась, до

лувійського слова «уда». Це слово згадується у «Велесовій книзі»:

«І се Жаль жаліє над ворогами, і Горинь горює в смерті їхній, що од

рук божих се вержуть. Се Карна плачеться о мертвих тих, що стали

на тропу божеську і померли. І поля ті наповнені суть мертвими

кістками і главами усіченими, й уди од тілес урізані се валялися на

траві». (Б.Яценко “Велесова книга – Легенди. Міти. Думи. ” – Київ –

1995, д.№25, с.97).

Мова йде про чоловічий статевий орган – «уд».

Таким чином слово «Іуда», як ім’я четвертого сина Іакова від Ліі, та

пізніше епонім племені іудеїв, не є єврейським. Це слово, яке

визначає представників єврейського народу, як «тих, що роблять

обрізання чоловічого статевого органу», було надане євреям

лувійцями – далекими пращурами сучасних росіян.

Значення цього слова було відоме хатто-шумерам.

Пройшли століття… Загубилось значення слова, хоча

воно і продовжувало вживатись іншими народами, як таке, що

визначає євреїв від інших. У часи написання єврейськими рабінами

Біблії, останні, знаючи це слово, як таке, що визначає саме євреїв,

одне з єврейських племен, та не розуміючи його значення, вживають

його, як єврейське особове ім’я, родоначальника одного з єврейських

племен - «Іуда».

Як похідні від нього, присутні у Біблії і назва племені - «іудеї», та

назва країни - «Іудея».

Таким чином, наше дослідження вказує на помилковість

етимологічних визначень, які подають сучасні енциклопедичні

видання:

«Иуда (евр. jehudah, греч. Ιουδας;), в ветхозаветной традиции

четвёртый сын Иакова от Лии, получивший от отца право

первородства (вместо старшего брата); эпоним племени иудеев.

Имя Иуда трактуется как «хвала господу» (Быт.29,35). ……..»

(«Мифы народов мира - энциклопедия», М.,1991, с.580).

Ми вважаємо, що давнє слово «уд» («удо», «уда», «уди»)

лувійського походження, і цілком зрозуміло розкриває етимологію

таких сучасних слів російської мови:

«удо бный», «удо бство», «удо влетворение», «удо влетворить»,

«удо вольствие», «удо стоить», «удо стоиться», «удо сужиться»,

«уд ручённый», «уд ушить», «уди вление», «уди вить»,

«уди вительный», «уда ль», «уда лец» «уда лой», «уда чливый»,

«уда чный», «уда ча», «уд (д)аваться», «уд (д)авить», «уд (д)ержать»,

«уд (д)остоверить»,«уд (д)остовериться», «уд (д)очерить», «удо чка»,

«уд обрение», «уд обрить»…

(С.И.Ожегов «Словарь русского языка», М.,1988).

Вивчаючи давню мову того чи іншого народу, можна вивчити

його ментальність, характер, звички …

Коли був підготовлений цей розділ, автор вирішивши перевірити свої

висновки, заглянув у словник В.І.Даля, де натрапив на визначення

потрібного нам слова: «Уд – снасть, снаряд, сбруя, сосуд; ЧЛЕН,

ЧАСТЬ ТЕЛА, КАК: НОГА, РУКА, ПАЛЕЦ. Уда, удочка, удка, удца,

удёбка, удица – снаряд, для ручной ловли рыбы на крючок с

наживой; САМЫЙ КРЮЧОК ЭТОТ.

На эту удочку меня не поймаешь. Удильщик, -щица –

кто удит, ловит рыбу на удочку, рыболов. Удильщичьи припасы,

снаряды». (В.И.Даль «Толковый словарь русского языка», Москва,

2006, с.668). Аналіз пропонованого тлумачення впевнив автора у

вірності своїх роздумів. У середині 19 століття Володимир Іванович

Даль не міг не знати, що ще у часи прийняття християнства, це слово

було заборонене церквою, а так, як воно у народній мові

продовжувало інколи вживатись (по необхідності!), то у словник

В.І.Даль записав узагальнене пояснення, яке мало приховати

справжнє значення: «член, часть тела, как: нога, рука, палец…».

 

При цьому наводились і деякі, похідні від нього, слова, які вживались у

народному середовищі: «… Уда, удочка, удка, удца, удёбка, удица

… Удильщик, -щица –…». Безперечно, що у словники, які друкувались

раніше, потрапляли, в першу чергу такі слова, які б мали відвернути

увагу допитливих дослідників мови (та слова!) від справжнього

значення слова «Уд» – «чоловічий статевий орган».

Володимир Іванович знав про справжнє значення слова!!!

Він розумів, що цензура не дозволить надрукувати слова, що з давен

були заборонені російською церквою, тому ховає серед плутаного

тексту слово «Уд» у таких поясненнях, як:

«На эту удочку меня не поймаешь»;

«Уд – …«член»… «удёбка» … «самый крючок этот».

Слово «удёбка» розкладається на дві основи «уд» + «ёбка», які

вказують на статеві зносини, і находять відповідники в сучасній

російській мові, саме в такому значенні…

Народна мудрість говорить:

«Слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш».

Не вдалось служителям російської церкви впіймати цього

«горобця» у свої тенети. Продовжує «літати»…

Як бути з етимологією лувійських, за походженням, слів:

«Удостоить», «Удалец», «Удовольствие», «Удочерить», «Удобрить»,

«Удача» - хай вирішують їх нащадки – росіяни!

Слово «удочерить», вказує на те, що дівчину, чи жінку, не просто,

приймаючи до племені чи роду, визнавали «своєю», з нею мали

вступити у статеві відносини. Тільки після цього, її вважали членом

роду, чи племені. Етимологія інших слів теж є досить прозорою.

Про «горобця», точніше, про російського «воробья», та його

етимологію, ми розповімо далі. Що спільного у етимології українського

слова «горобець» та російського слова – «воробей»?

Семантика цих слів однакова, хоча фонетично вони оформлені по

різному. Можна сказати, що за фонетичною структурою слова,

російському слову «воробей» ближче російське слово «ворон»,

«ворона». Ворон означає, «Вор – он». Самиця птаха називалась

«Вор – она». Тобто цих птахів визначали, як таких, що крадуть…

Слово «воробей» визначало не тільки назву птаха, як крадія, але й

містило заклик до його побиття: «вора бей».

Очевидно ці птахи отримали свої ймення від того, що крали посіяне на

полях зерно… Читач може сказати, що це пояснення не є науковим, не

є обґрунтованим.

Таким скептикам хочу задати питання: «Яким чином Ви поясните,

«побиття горобців» у 60-х роках у Китаї?.

Українське слово «горобець» цілком відповідає, за своїм значенням,

російському побратиму. Давнє хатто-шумерське слово «грабець», яке

визначало птаха, який «грабує» (краде), з плином довгого часу,

трансформувалось у малозрозумілу сьогодні назву - «горобець».

Закінчення «ць» є попсованим залишком шумерського вказівного

займенника «це». У словнику В.І.Даля згадується «полевой ворон, в

восточн. Руси и Сиб.» (В.И.Даль «Толковый словарь русского языка»,

Москва, 2006, с.143). Слово «грабець» знаходить свій відповідник у

сучасній болгарській мові.

Подібним чином, у сиву давнину, виникають у лувійській мові слова, які

і зараз широко використовуються у російській мові – «район» (рай он),

«дьякон» (дьяк он), «антон» (ант он), «барон» (бар он).

У лувійській мові подібним чином утворені особисті власні імена, які

були запозичені грецькими та єврейськими племенами.

Треба відзначити, що грецька та єврейська мова зазнали певного

впливу лувійської мови, про що свідчить закінчення «он», «она»,

в іменах: «Тихон» (тих он), «Мирон» (мир он), «Антон» (ант он),

«Ворон» (вор он), «Милон» (мил он), «Андрон», «Андрона», «Зенон»,

«Зенона», «Симон», «Соломон», «Соломона», «Агафон», «Антион»

(анти он), «Антиона», «Арон», «Аарон», «Аскалон», «Дион», «Ларион»,

«Илларион», «Марон», «Мелитон», «Орион», «Пеон», «Родион»,

«Родон», «Софрон», «Трифон», «Тимон», «Филон», «Харитон»,

«Минеон», «Виссарион», «Аполлон», «Серапион», «Ион», «Кион»,

«Пеон», «Капитон», «Филимон», «Никон», «Парамон», «Самсон»,

«Софон», «Платон», «Гедеон», «Артемон», «Конон», «Стратон»,

«Софон», «Манон», «Горгон», «Анион», «Фараон» (фара он) …

Ці грецькі імена формуються під впливом лувійської мови, в часи

перебування лувійців на теренах Малої Азії.

Ім'я «Антон», яким лувійці називали шумерів, потрапляє до греків, а від

останніх, до італиків. Так, це шумерське слово почало блукати в мовах

різних народів Європи у формі імен: Антон, Антип, Гейант, Антоніус,

Антоніан, Антей, Ейант…

Так само, з закінченням «er», побудована більшість іменників у

німецькій мові, з закінченням «ар» - у шумерській мові.

Це запозичення відбулось за довго до написання Біблії, не пізніше,

середини другого тисячоліття до нашої ери, в часи «малоазійської»

історії цих народів. Сучасні російські мовознавці, помилково,

вважають ці імена – пізніми запозиченнями з грецької та єврейської

мов. Можна достеменно сказати, що давня грецька мова зазнала

суттєвого впливу хаттської, хеттської, шумерської, лувійської мов.

Слово «воробей» знаходить свого тезку на землі сивих пірамід – у

Древньому Єгипті.

«Скарабей» - священний жук у єгиптян.

Амулети, з його зображенням, оздоблювали вбрання фараонів.

Заклик «атлантів» (хатто-шумерів) до побиття цього жука –

«скоро бий», трансформувався у єгипетське власне слово - назву

жука – «скарабей».

Чому ми утворення цього слова повязуємо з хаттами (венедами)?

Шумер сказав би «швидко бий» («швид кий» - слово шумерське),

лувієць – «быстро бей», а хатт – «скоро бий».

При вивченні етимології сучасних слів, виникають інколи кумедні

асоціації, при тому, що значення давнього слова вдається зрозуміти

вірно. Як приклад, згадаємо лувійське (праросійське) слово «посол».

Людина, яку направляли у подорож, отримувала інструкцію – завдання

свого відрядження. Після отримання інструкції, володар казав:

«пос(ш)ол …». Це слово було останнім, і вказувало, що посланець

може йти.

Таким чином, той, кого «посилали», став називатись «посол».

Звернемось до словника відомого російського мовознавця В.І. Даля

, та ознайомимось з його поясненням цього слова:

«Посол – посланный, присланный от кого-либо нарочний; посланник,

но числится степеню выше; он же министр при иноземном дворе,

представитель свого государя. Есть послы чрезвычайные,

полномочные и пр.

«Апостола Павла глаголят послом Божиим». «Посол, что мех, что в

него вложишь, то и несёт». «Посла не куют, не вяжут, не рубят, а

только жалуют». Посольник стар. – посол, посланный.

Посольский приказ заведовал у нас, при царях, делами

министерства иностранных дел.

Посольство – званье, должность посла. «Он назначен в посольство

послом». Весь состав лиц при после. «По посольству и ответ

держат». (В.И. Даль «Толковый словарь русского языка», М., 2006,

«ЭКСМО», с.512)

 

Україна - країна, вкраїна (держава), край (певна територія, певний природній

ландшафт), краяни (мешканці країни).

Завдячуючи шумерам, українці отримали у сучасній назві держави

літеру “ у “, інакше б ми називали сьогодні свою державу –

“ Країною ”, а себе – «країнцями». Зважимо, що такі держави зараз

існують в Європі.

Це югославська історична область – “ Країна “, польська

“ Крайна “, або колишня Закарпатська (Руська) Україна (Крайна).

Хатти називали свою державу словом – “ країна ”.

Це слово хаттського вжитку. Шумери, що проживали з хаттами в

одній державі, вимовляючи це слово, долучали до нього голосну

літеру “у”. Коли це слово могло виникнути?.

Тоді, коли ці два етноси почали проживати спільно. А це було у часи

їх малоазійської історії. Отже, ще в ті давні часи можна було почути

у вжитку слова: “ країна ”, “ оукраїна ” та “ україна ”, які не несли у

собі значення назви держави. Ці слова означали певну територію

заселення, і не більше!

Держава у той час називалась “ країна (міста) Хатти ”, “ україна

(міста) Хатти ”.

Щоб це підтвердити, з лінгвістичного боку, потрібен тільки час, коли

археолог знайде, десь у Туреччині, чи північній Сірії, чергову глиняну

табличку з написом...

Можливо такі написи знайдені, та мовознавці, чи археологи

(як правило – іноземці), на них не звернули уваги?.

Цей висновок автор зробив після ознайомлення з працею відомого

сходознавця А.Ю. Кримського “Тюрки, їх мови та література”.

Процитуємо дослідника: «Ще риса з тюркської (та й загалом

алтайської) фонетики: слово на своєму початку не терпить збігу двох,

а тим паче трьох приголосних. Через те, позичаючи чужі слова, що

починаються двома приголосними, тюрк намагається перед тими

приголосними ставити звук «і» чи «ы»; приміром, імя Степан тюрк

вимовляє як «Істепан», слово «statistigue» обертає в «ыстатистык».

Знов же, тюркські мови не люблять починати слово з протяжно-

дзвінкого (сонорного) звука, навіть без збігу з іншим якимсь

приголосним, і через те в чужих запозиченнях вони до протяжно-

сонорного початкового звука теж охоче додають призвук «і» чи «ы»

(варіанти - «у», «у»). Приміром, русів татари звуть «урус»; позичене

з російської мови слово «лавка» вимовляють «улавка»; перське слово

«руза» (піст) обертається в «уруза»; імя іранського витязя Рустама

(Ростема) переробили вони в «Уруслан» і т.д.».

(”А.Ю.Кримський –Твори в п’яти томах – Т.4 “Сходознавство” – Київ –

1974, с.458.).

У сучасній українській мові продовжують співіснувати хаттські слова, та

їх шумерські відповідники: щелина – у щелина, хвала – у хвала,

творення – утворення, весь – у весь, ввібрати – у вібрати, ввійти –

у війти, згода – у года, звар – у звар, знавати – у знавати, лов – у лов,

минати – у минати, мова – у мова, сміх – у сміх, ступати – у ступати,

спадкований – у спадкований, тиск – у тиск, ткнути – у ткнути, вверх –

у верх, ввести – у вести, ввігнутий – у вігнутий, ввечері – у вечері,

вгамувати – у гамувати, вглиб – у глиб, вгноєний – у гноєний, вдень –

у день, вночі – у ночі, впень – у пень, вмерти – у мерти, вдарити -

у дарити, вбити – у бити, вміння – у міння, впертий – у пертий,

вмиватись – у миватись, втрачати – у трачати, стрій – у стрій, рвати –

у рвати, кріпити – у кріпити, класти – у класти, рвати – у рвати, пливти –

у пливти, мліти – у мліти, вбогий – у богий, втекти – у текти, втім – у тім,

втома – у тома, втретє – у третє, вчення – у чення, вхопити – у хопити,

втримувати – у тримувати, вчитель – у читель, встигати – у стигати,

врочистий – у рочистий, все – у се, врожайний – у рожайний, вуста –

у ста, вправо – у право, впертий – у пертий, вперед – у перед, всюди –

у сюди, вранці – у ранці, вкусити – у кусити, втім – у тім, ява – у ява,

красти - у красти, кріплення – у кріплення, класти – у класти, спіх – у спіх,

скочити – у скочити, ступати – у ступати, спити – і спити, спитати –

і спитати, схопити – у хопити, хрестити – о хрестити, ржа – і ржа, мліти –

у мліти, крім – о крім, крик – о крик, краса – о краса, горці – у горці

(самоназва – мадяри), вкраїна – у країна, країна – у країна

(У країна)...

Найперша літописна згадка про Україну відмічена двічі, у 1187 році, у

Київському літописі. Там само, у 1189 році, датована друга згадка.

Галицько-Волинський літопис згадує Україну наприкінці зими 1217 -

1218 рр. Відсутність раніших літописних згадок, не означає, що цієї

назви не було раніше, наприклад, у перших століттях нашої доби.

На перших картах України (сер. 17 ст.- поч..18 ст.), саме на сході, де

переважно проживали далекі нащадки шумерів, де виникає козацький

рух, де відзнакою воїнів був тюркський (шумерський!!!) оселедець, і

фіксується назва: “Окраїна”,”Оукраїна”, “Україна”.

 

У той час, як населення західної та центральної частини держави,

нащадки хаттів(венедів), казали «країна», населення східної, та

північно-східної частини, нащадки шумерів(антів), казали «україна».

Сусіди шумерів(антів) - лувійці запозичили слово «україна» (країна),

як «порубіжжя, окраїна», так, як анти проживали на кордоні лувійського

розселення. Хаттські слова, шумерського вжитку, «край», «україна»,

«окраїна», «окрай», «окраєць» почали у лувійській мові означати

«межу, кордон, порубіжжя певної території», «кавалок від цілого».

Визвольна війна українського козацтва у 14-17 ст.

, героїзм українських козаків (антів), надала розвій саме цій - тюркській

(шумерській) назві – «Україна» (Оукраїна) по всіх теренах держави –

“ Від Сяну до Дону! ”.

Спочатку ця назва сприймалась, як назва «території» козацького

розселення - «україна», пізніше, як назва козацької держави –

«Україна».

Зазначимо, що мова шумерів, які, по Дону, межували з пращурами

росіян – лувійцями, залишила свій слід і в сучасній російській мові:

бить – убить, быть – убыть, ведомить – уведомить, верить – уверить,

венчать – увенчать, вековечить – увековечить, вещать – увещать,

влечь-увлечь, волить – уволить, вядать – увядать, гадать- угадать,

влечь – увлечь, гнездиться – угнездиться, годить – угодить, гомонить –

угомонить, гостить – угостить, гроза – угроза, давить – удавить, зреть –

узреть, знать – узнать, казать – указать, корить – укорить, клониться –

уклониться, крепить – укрепить, ложить – уложить, мора – умора,

мыкать – умыкать, местить – уместить, мудрить – умудрить, мыть –

умыть, падать – упадать, поминать – упоминать, потребить –

употребить, править – управить, пряжка – упряжка, прямый – упрямый,

пускать – упускать, слада – услада, слуга – услуга, ставить – уставить,

ступить – уступить, стать – устать, строить – устроить, твердить –

утвердить, томить – утомить, тратить – утратить, хватка – ухватка,

ходить – уходить, щемить – ущемить…

Ці слова можна поділити на дві групи:

1. Слова лувійські, які були змінені шумерами, шляхом доручення

голосної «у», перед приголосними.

2. Слова хатто-шумерські, що були запозичені лувійцями (напр. «прямый» – «упрямый», яке відповідає хаттському слову

«прямий» та різниться з лувійським відповідником - «прямой»).

 

Шумери, для полегшення вимови запозичених слів, які починались з приголосного, використовували і інші голосні, наприклад, «гра» - «ігра», «гла» - «ігла», «Гор» - «Ігор»…

Видозмінювали вони і лувійські слова, наприклад, «збавить» - «избавить», «зволить» - «изволить», «зверь» - «изувер», «волга» - «иволга», «так» - «итак»…

 

Кувадло – ковадло (знаряддя праці коваля), ковалювати, коваль.

На “ кувадлі “ підковували коня. Слово складне:

” кув ” (кувати, підковувати) + “ адл(о) “ (шумерське «кінь» -

«аtl–(о)»).

Таким чином, «знаряддя для підковування коня» стало називатись

«кувадло».

Це слово від хаттів (етрусків), у трохи зіпсованому вигляді, і в новому

значенні - «кінь», було запозичене італійськими племенами.

Хатти, вказуючи, що «кінь підкований», казали «куватло».

Італики запозичили це слово у простому визначенні - «кінь».

Так, сучасне італійське слово cavallo [кавалло ] означає «кінь»,

від нього похідним є інше слово - «кавалерія» (кінний загін),

«кавалер» (кіннотник, вершник).

Італійське слово cavallo [кавалло ] є складним словом, де «cav» є

зіпсованим «кув» («підкований», від кувати), а «a(t)llo» - зіпсованим

«атло» (кінь).

В сучасній грецькій мові, шумерське слово «атл» (кінь) заховалось у

таких грецьких словах, як: «атлет», «атлетика», «атлетичні

змагання».

Первісне значення цих слів у давніх греків було: «спортсмен, що

приймав участь у кінних змаганнях», «кінні змагання».

Через тисячоліття значення цих слів стало узагальненим і

прихованним: «фізично розвинутий спортсмен», «спортивні

змагання»: «атьлітис» (спортсмен), «атьлітріа» (спортсменка),

«атьлітизмос» (спорт), «атьлітика нєа» (спортивні новини),

«модерно пендатьло» (сучасне п’ятиборство).

Поняття «кінний спорт» у сучасній грецькій мові передається власним,

грецьким словом – «іпасіа». Від якого «вершник» (іпеас), «вершниця»

(іпефтріа). «Кінь» визначається іншим грецьким словом «алого».

Слово «наїзник», у сучасній грецькій мові, передається латинським

запозиченням – «каваларіс», а «наїзниця» - малоазійським

запозиченням – «амазона».

Чому, саме шумерське слово кінь («атл») стало визначати, у пізнішій

грецькій мові, слово «спортсмен, учасник змагань»?

Вважаємо, що саме кінні змагання були найпрестижніші серед греків

тої давньої доби. Коні, як і колісниці, коштували дуже дорого, тому

власниками коней, колісниць, візничого реманенту, могли бути

виключно заможні греки. На той час, цей вид змагань був досить

небезпечним. Управляти кіньми могли підлеглі воїни, та прислуга

(вільні греки), заможних власників коней. Рабам заборонялось

приймати участь у спортивних змаганнях.

Виключенням з правил була участь у кінних змаганнях можновладців

– заможніх греків. Але, грецька історія знала такі випадки, і таких

сміливців!

Незважаючи на те, хто керував кіньми, переможцем змагань

вважався власник коней.

Серед грецької еліти цей вид змагань був дуже популярним і

престижним. Враховуючи факт того, що греки користувались,

запозиченим у атлантів (шумерів- антів) словом «атл» (кінь), та

престижність цих змагань у заможніх греків, саме шумерське слово

«атлет» почало визначати у древніх греків поняття: «спортсмен»,

«учасник спортивних змагань», «фізично сильний спортсмен».

В таких змаганнях приймали участь і представники сусідніх народів –

хеттів, хаттів, шумерів, лувійців, які залишились проживати в оточенні

греків, після «Атлантичної катастрофи».

На зображенні з барельєфу «Перегони на колісницях», який

датується кінцем 4 ст. до н.е., або пізніше