Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Посткласична антична філософія




Давньогрецький скептицизм. У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі.

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. існує скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі.

Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти, коли відчуваєш голод), дотримувати закони та звичаї країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, "розчинення" індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості "відгородитися" від світу зовнішньої необхідності і "втечі" від нього у внутрішній, духовний світ — "атараксія".

В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

Епікурейство. Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість "самочинного відхилення" від "лінії необхідності".

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про "відхилення" від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про "перший двигун" Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

Стоїцизм багато в чому був протилежним епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп — прибл. ІІІ ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу і її процеси. Хоча вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, воно уможливлює, знаючи причини подій, підкорятися їм так, щоб найменше страждати.

"Пневма", "дух", дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь — вже не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь — це і провидіння, фатум, доля. Космос, знов як у перших філософів, розуміється єдиним організмом, єдиним тілом. Це тіло живе, воно побудоване з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Ззовні Космос має форму кулі, в якій все відбувається необхідно і цілеспрямовано, інакше Космос розпадеться і стане мертвим. Відповідно для кожної частинки Космосу є своє місце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено зі вченням про Всесвіт розроблено відповідну етику. В етиці стоїки також протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум — незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому — неможлива. Дії людини різняться лише за тим, яким чином — добровільно чи за примусом — відбувається невідворотна необхідність. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Мудрець (філософ) це той, хто любить свій фатум, а тому справді вільний, бо діє за необхідністю. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термін "логіка", який сьогодні загальновживаний. Вони розуміли за ним словесний вираз чуттєвих данних про зовнішній світ, уявлення та загальні поняття. Логіка стоїків була спрямована на аналіз відношень, які панують у свідомості та мисленні.

Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Александра Македонського.

Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі.

Римський епікуреїзм. Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем — дуже відома персоналія у філософії. Цілий ряд ного праць було відкрито під час розкопок Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувія у 79 p. н.е.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістичну концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика — пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.

Стоїцизм у Стародавньому Римі. Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравали Панецій (прибл. 185-110 pp. до н.е.) та Посідоній (135-51 pp. до н.е.).

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарями, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.

Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.

Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стану істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.

Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.

Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.

Римський еклектизм. Процес розповсюдження філософських знань у Стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських вчень та шкіл. Вони почалися ще у Греції приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.

Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. В Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.

Неоплатонізм. Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне, але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві.

Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

 

Контрольні питання

1. Цивілізація і культура Древньої Греції – основа виникнення філософії.

2. Філософські школи досократиків.

3. Геракліт Ефеський: біля витоків діалектики.

4. Атомістичні ідеї в античній філософії: від Левкіппа до Лукреція.

5. Евдемонізм Демокрита.

6. Життя і філософські погляди Сократа.

7. Філософія Платона як система об’єктивного ідеалізму.

8. Платонівське вчення про суспільство і державу.

9. Вчення Арістотеля про людину і суспільство.

10. Етичне вчення Епікура.

11. Стоїки та їх етична концепція.







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 568. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.004 сек.) русская версия | украинская версия