Література. 1. Гарнцев М.А. Проблема самосознания в западноевропейской философии (от Аристотеля до Декарта)

1. Гарнцев М.А. Проблема самосознания в западноевропейской философии (от Аристотеля до Декарта). – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 216 с.

2. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу ХVІІ – ХVІІІ ст.: Підручник для студентів філософських факультетів ВУЗів. – 2-ге вид., стереотипне. – К.: Либідь, 2000. – 368 с.

3. Соколов В.В. Европейская философия ХV – ХVІІІ веков. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Высш. школа, 1996. – 400 с.

 

Основні поняття:

Агностицизм — вчення про принципову непізнаваність світу.

Гносеологія — вчення про пізнання буття у світі.

Дедукція — виведення часткового із загального, рух думки від загального до часткового, від загального положення до особливого.

Деїзм — спроба компромісу між філософією і релігією. Суть якого полягає в тому, що філософія (наука) приймає ідею Бога як першопричину світу, однак розглядає розвиток світу виключаючи участь Бога у світовому розвитку.

Дуалізм — вчення про два різні, незвідні один до іншого, але взаємообумовлюючі принципи. У Декарта — це вчення про дві субстанції: Бог і світ, дух і матерія, душа і тіло.

Індукція — наведення, нарощування знання в напрямку від частини до цілого, від одиничного до загального, закономірного.

Матерія — об'єктивна реальність, що розвивається в часі й просторі, що не залежить від свідомості людей (визначення в межах філософії Нового часу).

Модус — другорядна властивість буття, що проявляється лише в певних станах. Тоді як атрибут є основною, невід'ємною властивістю субстанції буття.

Монада — проста субстанція, елемент структурно-організованого буття.

Раціоналізм — філософський напрямок, абсолютизуючий можливості розуму й ігноруючий можливості чуттєвого пізнання світу.

Сенсуалізм — вчення, що розглядає почуття людини як єдине джерело знання. Світ сприймається як сукупність відчуттів, причиною яких є внутрішні або зовнішні подразнення.

Субстанція — щось незмінне; те, що існує завдяки самому собі й у самому собі; те, що виступає достатньою підставою реальності світу.

Емпіризм — філософський напрямок, орієнтований на одержання знання тільки з чуттєвого досвіду й ігноруючий можливості теоретичного (раціонального) пізнання.

 

1. Характерні риси епохи Нового часу. Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

У цілому, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики.

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження.

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу.

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права.

6. Просвітництво.

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.