В. Кожелянко 11 страница

 

— Я без пива не можу розмовляти, — героїчно вимовив Автовізій.

 

— Старий, — наливав йому склянку мінералки Семен, — ти спочатку послухай, у чому справа, і не вимахуйся, пан Чортенко, — він кивнув на Воланда, — людина ділова, зайнята. — Під час цих слів Воланд криво, як йому й належить, посміхнувся. — Він не має часу чекати, поки ти знову нап’єшся, — молов далі Черевичник, — він має до тебе пропозицію цілком пристойну…

 

— В сенсі капусти? — несподівано спитав Автовізій.

 

— Капусти, капусти, в долярах, — ще більш криво посміхнувся Воланд.

 

— Пива хочу-у-у, — заскавчав Автовізій.

 

— Не буде пива! — гаркнув Семен. — Випий води і спробуй втямити, що пан Чортенко тобі пропонує… А якщо ні, то ми підемо до Онученка.

 

— Та нє… якщо ви вже тут, говоріть. — Автовізій випив дві пляшки мінеральної води, побіг у лазничку, там трохи поблював і повернувся геть заплаканий і нещасний.

 

— Слухай, хлопче, — урочисто почав промовляти головний редактор ніби незалежної газети «Ніч» Семен Семенович Черевичник, — пан Чортенко, — він надзвичайно ввічливо тицьнув долонею у бік Воланда, — наш, як би це висловитись, — наш добродій — спонсор — меценат…

 

— Та що там гратись в ейфоризми, — перебив його чорт, — я власник цієї газети.

 

— Так, так, — спантеличився Семен, — не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, — ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…

 

— Скільки, — трохи протверезів Автовізій.

 

— Стільки, — втрутився чорт, — що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.

 

— Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю! — сказав мляво Автовізій Семенові.

 

— Та нє, — засміявся Семен, — пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.

 

— І це не псевдонім, — кинув Чортенко.

 

— То це жарт? — розчаровано протягнув Автовізій.

 

— Щодо чорта — жарт, а пропозиція цілком реальна.

 

— А гроші? — пожвавився Автовізій.

 

— Гроші — не жарт, — твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».

 

— Тоді я згоден, — байдуже сказав Автовізій.

 

— Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, — стурбовано промовив Семен.

 

— Як ЩО, — писати, — відповів Автовізій, — я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку? — діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.

 

— Писати будеш репортажі з місця бойових дій, — поважно промовив Семен.

 

— На війні — подвійний гонорар! — поспіхом сказав Автовізій.

 

— Звичайно, — кинув чорт Воланд-Басаврюк.

 

— На яку війну я маю поїхати? — професійно розпитував Автовізій. — На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?

 

— На україно-російську! — відповів чорт.

 

— На цукрову, автомобільну чи соняшникову? — допитувався Автовізій.

 

— На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, — повідомив Семен.

 

— Але ж така ще не почалась.

 

— Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, — сказав Семен.

 

— На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.

 

— Рівно 340 років тому, — додав Воланд.

 

— Ви що, купили машину часу? То це — сенсація! — пожвавився Автовізій. — Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я — згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби. — Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.

 

— Ні, пане Самійленку, — сказав чорт, — ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, — Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, — нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.

 

— Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, — перебив свого шефа Семен.

 

— Дякую, друже, але ти забув додати — талановитий, — образився Автовізій.

 

— Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, — поблажливо сказав Чортенко, — вибір впав на тебе — цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?

 

— Великі гроші! — уточнив Автовізій.

 

— Що? — спитав Семен.

 

— Гроші, кажу, великі, — сказав Автовізій. — Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

 

— Цілком законна цікавість, — сказав пан Басаврюк, — поясни йому, Шімоне.

 

— Охоче, — почав Семен Черевичник. — Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…

 

— Хоми Брута чи Тіберія Горобця? — перебив Семена Автовізій.

 

— Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…

 

…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», — бо скільки можна бути битим? — студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, — капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки — з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, — отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу — добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування — дуже гарним письмом — якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба, бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!

 

Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…

 

— Герцелю! Герцелю! Враже іудейський! — загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.

 

— Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі — горівчини, пива, чи, може, вина грецького?

 

— Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, — Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.

 

— Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!

 

— Бий тебе кара єгипетська, — сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін. — Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом — голоден єсмь.

 

Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.

 

— Гершку! — крикнув люто, — неси, що треба, спраглий з дороги!

 

Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.

 

— Отче, — гукнув запорожець до Самійла після того, як одну за одною випив дві чарки горілки, — сідай біля мене, співати будемо!

 

Далі вже з розповіді корчмаря Герцеля можна було дізнатись, що спудей і запорожець всього випили п’ять штофів горілки і штирнадцять жбанів пива, вони спочатку співали тужливих пісень про татарський плін і Марусю Богуславку, потім — про Сагайдачного, потім ще пили, за тим вони плакали, обнявши один одного за шиї, потім поклали прегарну чарку на шинквас і стріляли в неї з пістолів, причому ніхто з них не поцілив, ще пили, нарешті взялися битись навкулачки, спудей розбив запорожцеві ніс, а запорожець гупнув філозофа в груди, той впав і донині до тями не приходить…

 

Я поклав його в коморі, панове, бо він не дихає, але серце б’ється ледь-ледь, тому не знати, чи живий, чи вже вмер, тож я поклав його на холодне, — якщо живий, то оклигає та й заплатить мені, ось у нього, будете свідками, панове, що я не вкрав, бо всі в Конотопі знають Герцеля за чесного чоловіка, у нього в капшуці вісімнадцять срібних цехінів, а якщо помер, то буде за що поховати, а на холодному аби не зачутнів…

 

…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, — розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, — ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.

 

— Ні, — заперечив Автовізій, — спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще — вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, — він сказав на себе, — звичного і не байдужого мені тіла.

 

Семен перезирнувся з паном Чортенком.

 

— Згода! — сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: — Хай іде ієрофант Чорноконський.

 

Майже відразу в кімнату зайшов високий худий чолов’яга з довгим чорним з сивиною волоссям і такими ж звислими вусами. Одягнутий він був у дорогий модний костюм, білу сорочку з вишуканою краваткою, черевики зі зміїної шкіри, але ансамбль псував простий гуцульський киптар замість жилета. А може, не псував? …

 

— Знайомтесь, — сказав чорт, — ієрофант Вищої Магії, його знанність, маг і мольфар пан Юрій Чорноконський з Карпат.

 

— Ніколи не мав чести бути Юрієм, — приємним баритоном промовив маг, — Юра, Юра і лише так! Або Юр! А це наш мандрівник, — глянув на Автовізія. — Не бійся, хлопче. Він вже з’їв гриби? — спитав Семена.

 

— Ні, — відовів Семен, — без вас не наважувались.

 

— О’кей, — весело сказав Юр. — З’їж, хлопче, оці гриби, — він показав на гриби, які приніс був Семен, — лягай на диванчик і чекай, поки вони прийдуть.

 

— Хто вони? — трохи злякано спитав Автовізій.

 

— Гриби, гриби прийдуть, — заспокоїв його Юр. — А потім роби усе, що я скажу, якщо хочеш повернутися назад у плоть Автовізія, що веде тяжко грішне існування в 1999 році.

 

— І запам’ятай, Візі, всі репортажі пишеш винятково для газети «Ніч»! — примовляв Семен.

 

— Ага, — подумав Автовізій, — так і зроблю — золоту жилу не розгребу до кінця, усе лише задля твоєї жовтої рептильки.

 

…Потім Автовізій побачив себе, вірніше він себе не побачив, але зрозумів, що це він у якомусь незрозумілому просторі… Гриби прийшли!

 

Він йшов з Юром по сірій тверді. Неба не було, згори сіялось якесь зеленкувате світло, простір справляв враження безкінечного. Збоку височіло — щось, коли Автовізій придивився, то побачив, що це безкінечний ряд підвішених до світляної рейки тіл. Людські тіла висіли, як костюми в магазині. І не було цьому рядові ні початку, ні кінця. Раптом Автовізій побачив СВОЄ тіло, воно висіло, як усі, — підвішене за карк до світляної рейки. Його бельгійська шкірянка, ось його джинси, заляпані вчорашнім коньяком.

 

— Ходімо, ходімо, хлопче, — вів його далі Юр.

 

Вони зупинились біля середнього росту тіла, одягнутого в заляпану воском і чорнилом бурсацьку рясу і чоботи, намащені дьогтем.

 

— Вдягай, — сказав мольфар Юр.

 

…- Тателе, бурсак ожив! — сказав 2 травня 1659 року корчмарський малий синок Хаїмко батькові, коли повернувся з комори, куди він ходив собі за чесно заробленим півником з паленого цукру.

 

— Це добре, синку, — сказав Герцель, власник корчми у місті Конотопі…

 

— Пішли, Шімоне, — сказав пан Чортенко головному редакторові газети «Ніч» Семенови Черевичнику. — Здається, все в порядку.

 

Семен накрив шотландським пледом непорушне тіло Автовізія Самійленка, яке лежало на тахті, і вони пішли собі геть…

 

Повернувшись з 1659 року, вільний журналіст Автовізій Самійленко відразу ж сів за написання репортажів. Але він би не був справжнім заробітчанином, якби послухав Семена і писав лише для його газети «Ніч». Ні, Автовізій писав для всіх видань, які лише брали його репортажі. Писав він для газет різних політичних орієнтацій, а згодом і для закордонних видань. З часом Автовізій став дуже популярним, багатим, а надто тоді, коли виграв судовий процес у газети «Ніч». Вони звинуватили цього чесного чоловіка у невиконанні угоди, а хто її бачив, ту угоду?

 

Найцікавіші репортажі з місця бойових дій, написані Автовізієм для різних газет, ми пропонуємо увазі читачів. Писав ж бо самовидець!

 

Газета «Ніч» До 340-річчя Великої Конотопської Битви

 

За кілька тижнів уся Ненька — Славна Україна буде відзначати знаменну річницю Великої Конотопської битви, яка отримала неоднозначну оцінку сучасної історичної науки. Аби з’ясувати в деталях, ЩО саме відбулось у ті весняно-літні дні 340 років тому, редакція газети «Ніч» відрядила свого спеціального кореспондента Автовізія Самійленка у… минуле (так, так, шановні читачі, ми зробили ЦЕ, методом найновішої езотерично-окультної технології, що називається кармопортація). Успішно повернувшись з цієї не зовсім безпечної мандрівки, пан Автовізій розпочинає друкувати у вашій улюбленій газеті серію репортажів з театру бойових дій.

 

Автовізій САМІЙЛЕНКО Спрага подорожнього в пустелі або пошук в стозі сіна

 

… Вранці спраглий і замучений недосконалістю земного буття, а ще більше відсталістю цієї історичної епохи, я вийшов з… гм… ну, скажімо, готелю і вирішив пройтись славним містечком Конотопом. Вже давались взнаки наслідки кількатижневої облоги цього міста московським військом.

 

Дефіцитом стало пиво, подорожчав хліб, а оселедця взагалі годі було дістати. Сьогодні я вирішив обійти українські позиції, розпитати козаків про патріотизм, бойовий дух та священну ненависть до московських окупантів, а згодом, якщо буде нагода, взяти інтерв’ю у коменданта Конотопа полковника Козацьких військ України Григорія Гуляницького. Але перед тим, як піднятись на оборонні вали, я мусів зайти до корчми, ні, ні, шановні читачі, не те, що ви подумали — на роботі не п’ю, — просто треба було поповнити мою похідну баклажку чистою водицею. У корчмі було темняво і безлюдно — кому хочеться пити-гуляти, коли супостат — під стінами рідного міста?

 

— Гершку, — кажу, — негайно дай мені… — і так далі, шановні читачі…

 

Жидовин-корчмар (по-теперішньому: єврей-бармен) швидко, як на стан облоги, дав мені що треба, наповнив баклажку чистою миргородською мінеральною водою, і я пішов на позиції.

 

Москалі якраз наступали з північно-східного боку. Вони йшли юрбою на приступ зі списами, алебардами, протазанами, а командири — з оголеними шаблями в руках. На що вони розраховували? Без належної артилерійської підготовки, без продуманого плану дій, без спеціальних знарядь для взяття фортець, без обложних машин, без… словом, без царя в голові, московити йшли на приступ. Йшли стрільці його царського величества. Наші Чернігівського та Ніжинського полків козаки спокійно чекали нападників з наладованими мушкетами і гарматами.

 

— Відіб’ємо атаку? — стурбовано запитую сотника Ніжинського полку Степана Непийводу.

 

— Йди, попе, звідси, не духовна це справа по позиціях швендяти, — з добродушним козацьким гумором, посміхаючись у розкішні вуса, каже сотник. Його вводить в оману моє вбрання: ряса спудея Києво-Могилянської академії.

 

Стрільці московські лише те, що називались стрільцями, а насправді були банальною піхотою, що орудувала холодною зброєю, бо стріляти як слід не вміла. Взагалі на той час у Східній Европі стріляти прицільно вміли лише українські козаки. Всі інші вояки тішились лише з того, що їм взагалі вдається вистрілити з мушкета чи аркебузи, а вже куди поцілить куля, то на те воля Божа. Українські же козаки, городові та запорожці, у вільний від бойових дій час не стільки сиділи по корчмах і вихвалялись мілітарними подвигами, скільки практикувались влучно стріляти.

 

Московські стрільці йшли на приступ якось неохоче, очевидно, були майже тверезими, час від часу озирались у бік табора: чи не поступає сиґнал від командуючого князя Трубецкого повернути назад. Не було такого сиґналу, тому москалі йшли, йшли приречено і понуро. Ось вони підійшли до рову, лаштують переправу з плетених тинів, які позбирали в довколишніх селах. А тепер ти знаєш, московський зайдо, звідки у простого українського селянина така ненависть до окупанта, — за той паркан з лози плетений, за витоптане жито, за порізаних курей і поросят, за випиту воду з колодязів, за зіпсований, зрештою, криничний журавель, який ти, дикуне золотоординський, побачив вперше у житті, — ось за це і ненавидить український простий громадянин російських загарбників… Ділюсь цими своїми міркуваннями з паном сотником Непийводою. Чи не так, пане офіцере?

 

— Годі тобі, дяку, демагогіон розводити, — каже мені пан сотник, демонструючи таким чином свою непересічну, як на той час, освіченість. — Не до риторики зараз, pro publіco bono треба дбати! — вигукує хоробрий і вчений сотник Непийвода.

 

Спостерігаю за ним із захопленням, до якого поволі домішується тривога: московити вже перебираються через рів, починають дряпатись на вали, а козацькі командири мовчать.

 

— Командире, — кричу сотникові, — чи не час вже стріляти, ворог лізе!

 

— Пильнуй своєї реляції, писаре, — каже сотник (ба, він вирахував мене, впізнав, що я — журналіст), — а вже іnstructіon mіlіtarec залиш мені!

 

І сотник Непийвода, вставши на повний зріст на самому гребні валу, рвучко змахує червоною китайкою.

 

Залпом гримнуло тисячі козацьких мушкетів і для москалів настав dіes іrae et calamіtatіs. Кров і мозок бризнули з їх невеликодушних грудей і дурних голів. Вони заверещали і до моїх вух долинули популярні в їхньому середовищі вигуки на означення великого занепокоєння «Йоп твайу мать, бля». Вода в рову зачервонілась від московської крови і в їх рядах сталось замішання. Чути було, як сотники їх стрілецькі почали вмовляти стрільців: «Впєрьод, пока ані пєрєзарядят руж’я, ми їх порубаєм!» Стрільці знову посунули лавою на вали. Але козаки на вогневих позиціях вже помінялись зі своїми товаришами — на місце тих, що вистрілили, заступила нова шеренга із наладованими мушкетами.

 

— Ба-бах!!! Тепер уже ці, що стрельнули, швидко відійшли з позиції, а на їх місці вже стояла нова шеренга з наладованими мушкетами.

 

— Ба-бах!!! Знову міняються козаки місцями… Я спостерігаю, як вміло керує їх діями мій друг сотник Непийвода. Це справжній командир, офіцер з блискучим вишколом, якби не XVІІ століття, я би сказав, що це абсольвент-відмінник Академії Генерального штабу, і бути йому років за п’ять-сім генерал-майором, а ще за три — генерал-лейтенантом, і так аж до генерал-полковника.

 

… А тим часом на підступах суцільне іnferno, пекло, словом: нападники під шаленим вогнем роблять спробу відповісти вогнем. Московські стрільці вбивають у землю свої бердиші і прилаштовують на них важкі рушниці. Зброя у них стара, не оснащена кремнієвими замками, ще ґнотова. Стрільці роздмухують ґноти, підносять їх до рушниць — грим! На валу впав один український козак: московська куля грудь його пробила о пів до другої години!

 

Бігме, шановні читачі, я чув, як свиснула ворожа куля і біля мого вуха, на кілька сантиметрів лівіше, і вже не було би кому писати для вас ці звитяжні рядки.

 

На більше московські стрільці вже не спромоглися — ще кілька козацьких залпів і атаку московитів геть відбито. Залишаючи на валах, в рову та на підступах до нього багато вбитих, стрільці відступають. Дехто несе поранених, дехто біжить, не озираючись, а дехто зготовлюється до ще одного вистрілу. Бачу одного дуже в’їдливого стрільця, який не хоче відступати, а щось кричить до своїх соратників, розмахуючи алебардою. Потім він досягає з-за спини важку пищаль і квапливо ладує її, ось він засипав у люфу порох з порохівниці, ось заладовує кулю…

 

І тут, шановні читачі, я мушу зізнатись, що зробив вчинок, який виношу на ваш поблажливий, сподіваюсь, суд. Я глипнув на мушкет вбитого московською кулею козака, потім перевів погляд на пана сотника, він підбадьорливо посміхнувся… Тоді, любі мої читачі, я взяв до рук зброю! Так, я порушив кодекс журналіста в умовах бойових дій, панове, я не дотримався статусу безпристрасного та об’єктивного спостерігача. З одного боку — ганьба мені і міжнародний суд! Але з іншого — чи зрозуміє сутяга-чиновник з Гааги мою священну ненависть до загарбників? … За наругу, за спалені села, за поґвалтованих молодиць, за спаплюжені святині, за зневажену українську мову, за зруйновані хати, за зарізаних поросят, за зіпсований журавель колодязний, я вбив його, шановні мої співвітчизники! Хай тепер мене судять черстві судді в Гаазі, хай колесують-четвертують, але я виконав свій громадянський обов’язок перед Ненькою-Україною, — я вбив ворога, який ступив — оружно — на її святу землю! Я взяв мушкет вбитого московською кулею козака, оглянув зброю, вона виявилась заладованою, треба було лише пороху підсипати на поличку. Я зняв порохівницю з пояса вбитого козака, підсипав пороху на поличку, поправив кремінь і тоді побачив того активного москаля, що розмахував своєю московською сокирою. Він хотів організувати нову атаку на наші позиції, він був загрозою обложному Конотопу і в мене сумнівів більше не залишилось.

 

Я прицілився і вказівним пальцем, який звик був останнім часом лише до дорогої авторучки «Senator», смикнув за пусковий гачок. Гримнув постріл, і неспокійний стрілець на полі впав. Щоправда, шановні мої читачі, він не відразу помер, він ще з добрих півгодини корчився, спливав кров’ю, бо моя куля втрапила йому в живіт, верещав несамовито, як porcul, дуже гидко лаявся, до моїх вух доносилось «бля» та «йо», а потім вмер. Я заціпеніло стояв з мушкетом в руках і дивився на його тіло в калюжі крови, що розтеклась по вибитій чобітьми землі з прибитою травою. Кров того москаля застигала на сонці, тьмяніла і густіла, а я стояв і дивився.

 

— Отямся, спудею, — легко вдарив мене по плечах сотник Непийвода, — офензиву супостата відбито, час і спочити трохи.

 

— Як його звали? — спитав я сотника.

 

— Ванькой або Трішкой якимось, звідки я знаю? — здивувався сотник.

 

— Та я не про московина питаю, а про цього козака, — сказав я, показуючи на вбитого, з якого я взяв мушкет.

 

— А-а-а! Це — козак з Ніжина Оверко Посмітюха, дуже відважний був козак, царство йому небесне, — сотник зняв смушкову шапку з червоним шликом і три рази перехрестився. — Хай спочиває з Богом.

 

— Тебе відомщено, Оверку з Ніжина! — сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що — голку в стозі сіна. Нема пощади!

 

…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, — Ніжинського та Чернігівського.

 

— Доповідайте про втрати, панове, — звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.

 

Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом — вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх — кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.

 

Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».

 

— Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами. — Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.

 

Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.

 

— Це пані Наталка Вареникова, — пошепки сказав мені сотник Непийвода. — Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.

 

— Що, вдова? — спитав я співчутливо.

 

— Солом’яна, — відповів сотник. — Вона побралась зі своїм чоловіком Гедеоном Вареником, багатим конотопським козаком, вісім років тому. Кажуть, що з великого кохання, бідний Гедеон так її любив, так любив, що аж хотів був йти топитись у Сулі, коли зваблива Наталка вагалась виходити за нього заміж. Згодом все-таки вийшла. Але прожили вони недовго, через півроку бідний Гедеон все кинув і втік на Запоріжжя, так, кажуть, тікав, що навіть не взяв свого нового малинового кунтуша і шапки з решетилівських смушків.

 

 

— І що, ця сердешна Наталка дуже сумувала за тамтим Гедеоном? — спитав я, придивляючись до господині. Так, вона була не дуже гарна, але мала в собі якісь чари, я відчув її потужну енерґетику, коли вона пройшла повз мене з макітрою вареників. Вона глипнула на мене своїми зеленими очиськами і в мене, чесно зізнаюсь, шановні читачі, затерпло в п’ятах. Я відчув, що ця емансипована Наталка, від якої втік чоловік, може робити зі мною все, що захоче, — сукати мотуззя, ліпити віслючків чи баранців з мого розм’яклого єства.

 

— Де там вона, брате, сумувала за своїм благовірним, — відповів мені сотник Непийвода, — вона зовсім не журилася, бо це не жінка, це якийсь monstrum. Живе собі, як вареник в сметані, все має, ні за що не журиться, а ходить до неї якийсь чорновусий Марко.

 

— Відьма? — з жахом спитав я.

 

— Я не знаю, — чесно відповів сотник. — Але люди різне говорять. Кажуть, що їй служить ворог genus humanum, суть роду людського…

 

— Пане сотнику, Непийвода, — весело і рвійно, як вітер, защебетала ця інфернальна Наталка, — що ти там лякаєш нашого гостя-писарчука, сідайте, нумо, до столу та наливайте горілки. Якої бажаєте, пане спудею? — Вона підійшла до мене ззаду, лягла на мої плечі своїми вогненними персами і обняла за шию голими руками. В одній руці тримала розписаного куманця, в іншій — штоф голубого скла. — Якої б ви хотіли, — прошепотіла відьма мені на вухо, — шафранівки чи калганівки?