В. Кожелянко 14 страница

 

— Коби Бог поміг сю баталію довести до вікторії, а потім видко буде, жеби розбити супостата на сім полі, а ще ж є клята опозиція — і в полках, і на Запорожжу, ось чим болить моя голівонька, любомудре письменний, — відповів мені дещо заплутано містер Виговскі, але я не полишив надії донести до президента-гетьмана свої стратегічні концепції.

 

— Містер президент, поки наші мушкетери винищують рештки московської дворянської кінноти, послухайте диспозицію, яку я уклав смиренно у нікчемній своїй уяві, але яко патріот і громадянин цієї держави, не можу мовчати.

 

— Ходімо, дяку, до мене в шатро, перекусимо ковбасою з часником та гарячим кулешем, бо я не їв уже чи не два дні, та й почастуємося чим Бог послав, — просто, майже як рівний рівному, запропонував мені генерал-президент м-р Виговскі.

 

На конях у супроводі кінних же секюріті, т.зв. сердюків, ми поїхали до ставки верховного головнокомандувача українських та союзницьких сил. Сіли в наметі до столу. Випили, бо ж християне, а не мусульмане, заїли ковбасою зі свинини, бо ж українці, а не іудеї, почали їсти зупу з телячих тельбухів, бо ж солдати, а не буддисти…

 

— Містер президент, зараз найсприятливіший момент для створення широкої антимосковської коаліції — треба укласти негайно Антицарський блок народів, закликати турецького імператора, шведського конунга, польського круля, хана Криму, господаря Молдови, виписати у північнокавказьких баронів Дику дивізію, а від прибалтійських президентів заанґажувати латвійських стрільців, укласти договір про дружбу та добросусідство з Московією, а наступного дня усією потугою вдарити на Москву. З ними інакше не можна! А ще треба негайно встановити зв’язки з сибірськими ханами, казанськими та астраханськими підпільниками, новгородськими сепаратистами, бійцями Опору на Дону, невдоволеними козаками на річці Яїк та командуванням збройних сил середньоазійських еміратів Хорезму та Бухари. І разом — на Москву!

 

— І що з того буде, вчений вельми чоловіче? — якось без ентузіазму спитав мене містер президент.

 

— А те, що Українська Держава постане у незалежній іпостасі не 24 серпня 1991-го року, а 30 червня 1659-го!

 

— Це ж завтра?! — вигукнув м-р Виговскі.

 

— Атож, містер гетьман, завтра ви зберете Всенародний конґрес українського народу і проголосите незалежну соборну суверенну Українську Державу!

 

— І що буде? — перестав жувати гамбургер гетьман-генерал.

 

— Не знаю, що буде, — чесно відповів я, — але не буде Малоросійської губернії, не буде зруйновано Запорізької Січі, не буде Московського патріархату православної церкви, не буде спалено Батурин, не буде малоросійського нарєчія, не буде Російської імперії, не буде Першої світової війни, не буде Лютневої революції, не буде Жовтневого путчу, не буде громадянської війни, не буде колгоспів, не буде голодомору 30-х, не буде масакри теж 30-х, не буде Другої світової війни, не буде голодомору 40-х, не буде геноциду проти наших нинішніх союзників — кримських татар, не буде атомної бомби, не буде блоку НАТО, не буде Третьої світової війни…

 

З того, як ошелешено дивився на мене президент Джон Виговскі, я втямив, що він мало чого второпав з моїх слів. А шкода, бо все могло бути інакше…

Газета «Вереск нації» Автовізій САМІЙЛЕНКО Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей

 

Конотоп — це те, що Марафонська битва для Еллади, «Бостонське чаювання» для Злучених Стейтів чи «Буря в пустелі-2» для іракського народу.

 

Конотоп — для Московського царства в XVІІ ст. — це Чечня для Російської федерації в кінці XX ст.

 

Конотопська битва — це провокація, за якою йдуть репресії, які, до речі, тривають донині, бо третя складова цієї тріади — революція — ще не наступила.

 

Козак — це унсовець пізнього середньовіччя.

 

Унсовець XVІІ ст. — це козак в автентичному інтер’єрі.

 

Український народ у XVІІ ст. створив народну самооборону, скорочено УНСО, іншими словами — козацтво.

 

У XVІІ ст. під Конотопом завершилась генеза імперського менталітету української нації.

 

Під Конотопом українці перемогли, бо грали проти мілітарних правил, які були встановили сильні тієї доби.

 

В подальшому Україна програла, бо почала грати за правилами сильних світу того.

 

А все могло бути інакше.

 

Висліди Великої Конотопської битви могли вилитись у 10 різних варіантів, один з яких таки справдився.

 

Отже

Віртуальність № 1

 

Під Конотопом перемогли москалі. Україна як держава і українці як нація припиняють своє існування. Все!

Віртуальність № 2

 

Після перемоги під Конотопом гетьман Іван Виговський переслідує московців аж до Москви, яка після знищення дворянської кінноти залишилась цілком беззахисною. На марші гетьмана Виговського наздоганяють гінці з України, вони повідомляють, що запорожці на чолі з кошовим Сірком вдарили на Крим. Татари Мехмед-Гірея відразу покидають Виговського і повертаються рятувати свої улуси від жорстоких запорожців. Але Виговський далі йде на Москву. Нові гінці приносять нові звістки: в Гетьманщині уманський полковник Михайло Ханенко підняв повстання проти Виговського, його підтримали ще кілька полковників. Заколотники збирають нелеґітимну Чорну раду і гукають гетьманом Юрася Хмельниченка. Виговський тим часом бере Москву і вимагає від царя Алексія Михайловича перегляду Переяславських статтей. Цар змушений підписати нові статті, за якими вже Московщина підпадає під Український гетьманат. Московське царство стає сателітом України. Скасовується Московська патріархія і московський митрополит призначається Константинопольським патріархатом з подання Київської митрополії.

 

Цар платить Виговському велику контрибуцію в золотих дукатах і соболях. За ці кошти гетьман наймає собі шведських ландскнехтів і з великою славою, підкріпленою грішми, царським приниженням і потужною україно-шведською армією, повертається в Україну.

 

Заколотників Сомка, Цицюру, Золотаренка судить військово-польовий суд. Юрася Хмельниченка відправлено в монастир. З Кримом укладається військово-політичний союз, за яким ханство стає васалом Українського гетьманату, не пориваючи, однак, такої ж залежности від Турецької імперії, але Криму це лише во благо. Перед Польщею ставиться ультиматум: або перегляд Гадяцького трактату, або — війна. Поляки воювати вже не хочуть і тому підписують новий трактат, за яким до «Великого Руського князівства» (це — Україна) відходять також такі землі, як Волинь, Галичина, Холмщина. Утворюється Українська Держава у кордонах приблизно 1991-го року. Гетьман Іван Виговський проголошує себе королем з правом спадкоємности, але під контролем Верховної Ради України.

Віртуальність № 3

 

Після Великої Конотопської битви гетьман Іван Виговський опускається з військом вниз по Дніпру і об’єднується з запорожцями кошового Івана Сірка. Разом вони обертають зброю проти вчорашніх союзників — кримських татар і нападають на Крим. Татар розбито, хан Махмед-Гірей потрапляє в полон, його Виговський відправляє цареві Алексію Михайловичу, аби той помстився за смерть князя Пожарского. Хана четвертують на Красній площі. Туреччина оголошує Україні війну. Гетьман Виговський створює антиісламську коаліцію з України, Московщини та Речі Посполитої і очолює хрестовий похід на бусурманів. Під Хотином відбувається «битва народів» і турецька армія припиняє своє існування. Християнські союзники визволяють Балкани і вступають в Істамбул. У переосвяченій Константинопольським патріархом Софії польський король та московський цар визнають Українську державу в кордонах 1945-го року. Крим залишається незалежною державою з обмеженим суверенітетом. Це протекторат усіх трьох союзників.

 

Константинопольський патріарх коронує Івана Виговського царем. В Україні встановлюється абсоютна монархія за взірцем Франції.

Віртуальність № 4

 

Після розгрому московського війська під Конотопом гетьман Виговський укладає в Переяславі нову угоду з московським царем, але вже з позиції сили. Москва де-факто жодним чином не має права втручатись у справи України. За тим Виговський однобічно розриває Гадяцьку унію і оголошує Польщі війну за Галичину і Волинь.

 

Проти Речі Посполитої об’єднуються Україна, Московщина, Крим. За умов збройного нейтралітету Туреччини православноісламська коаліція завдає Польщі кілька відчутних ударів. Польща змушена підписати новий трактат, по суті, мирний договір, схожий на капітуляцію.

 

У Львові гетьман Іван Виговський коронується на «короля Руського» копією корони Данила Галицького.

Віртуальність № 5

 

Розбивши московське військо, гетьман Іван Виговський доходить до порозуміння із запорожцями, переконує кошового Сірка, що інтереси держави треба ставити вище особистих, і вони обидва складають хитрий план знешкодження опозиції в Гетьманщині.

 

Виговський за допомогою запорожців розсіює опозицію. Ханенко і Сомко гинуть у локальних сутичках, старий Цицюра тихо вмирає своєю смертю, Золотаренко кудись щезає, а Юрась Хмельницький, переобтяжений гріхами, приймає чернечий постриг і йде відмолюватись у київські печери.

 

Велика Чорна рада України оголошує денонсацію Переяславських статей 1654-го і ратифіковує Гадяцьку унію.

 

Велике князівство Руське (Україна) входить у Річ Посполиту на правах конфедерації спільно з Польщею і Великим князівством Литовським.

 

Де-факто Східна Україна (Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) стає незалежною державою зі своїм урядом, грошовою системою, армією (30 тисяч реґулярного козацького війська, не рахуючи запорожців та городових козаків, крім того, гетьман мав у своєму розпорядженні 10 тисяч найманців іноземного строю). Православна віра, по суті, стає державною релігією з перспективою на утворення Київського патріархату. Київська академія набуває статус університету, її дипломи конвертуються у всій Европі. В Україні утворюється ще одна вища школа, а коштом державної скарбниці утримується система народних шкіл.

 

Україна отримує право на самостійну економічну політику і розбудову митниць на своїх кордонах.

 

Україна веде свою самостійну зовнішню політику залежно від вимог її національних інтересів.

 

Гетьмана обирають цілком демократично всі стани держави.

 

Новообраний гетьман (президент) Іван Виговський призначає канцлером (державним секретарем) Юрія Немирича, котрий веде успішну дипломатію на всіх напрямках, внаслідок чого через 10 років Україна збільшує свою територію в 10 разів (приєднує Галичину, Буковину, Волинь і експансивно колонізує все північне Причорномор’я і Приазов’я). Років за 15 Україна розповсюджує свій суверенітет на Крим і Бесарабію. І так далі…

Віртуальність № 6[3]

 

На лівобережжі полковник Ханенко піднімає повстання проти Виговського. Повстання перекидається на правий бік, заколот підтримують полковники Цицюра, Сомко, Золотаренко. Під час міжусобних сутичок між завзятими українцями гине до трьох тисяч українців же. У цій громадянській війні гине найосвіченіша людина України того часу, український шляхтич, автор Гадяцької унії Юрій Немирич.

 

Гетьман І.Виговський не спроможний скористатися з перемоги під Конотопом і не доводить справу до логічного кінця — не вибиває московські залоги з українських міст. Гетьман відступає за Дніпро, бо велику свиню йому підкладають запорожці на чолі з відомим анархістом — кошовим Сірком. Низовики нападають на Крим і союзники Виговського — кримські татари зі своїм ханом поспішають боронити свої села.

 

У вересні 1659-го року у селі Германівка гетьман Іван Виговський складає булаву перед Генеральною радою.

 

Гетьманські клейноди під чомусь радісне вигукування війська підбирає кволий син великого диктатора України-Юрась Богданович Хмельницький. Шлях України до краху — відкрито…

Віртуальність № 7

 

Після перемоги над московським військом гетьман І.Виговський відразу виганяє всі московські і польські війська з України. Він нагороджує генерала Анджея Висоцького бочівкою з червінцями і просить його негайно залишити Гетьманщину. Після того, як відбули додому ще й татари, гетьман Виговський скликав Чорну раду, куди запрошує опозиціонерів та запорожців і оголошує, що останній іноземний вояк покинув священну українську землю, таким чином територія Великого Руського православного князівства полишена само на себе. Чому б і не проголосити незалежність?

 

До козаків нарешті доходить, що не конче бути під кимось — під султаном турецьким, під королем польським, під ханом татарським чи царем московським, а можна вже й самим…

 

Як воно водиться на Чорній раді, козаки трохи ріжуться між собою, але державники беруть верх над анархістами й одноголосно приймають Акт незалежности Руси-України. Це стається 24 серпня 1659-го року.

 

Президентом (гетьманом) нової незалежної держави обирають Івана Виговського, який призначає уряд на чолі з прем’єр-міністром (канцлером) Юрієм Немиричем.

 

Україна-Русь намагається дотримуватись нейтралітету між Польщею і Швецією, Москвою і Туреччиною, але майже весь час змушена воювати то з тими, то з іншими своїми сусідами…

 

Так виковується Нація і Держава.

Віртуальність № 8

 

Гетьман Іван Виговський несподівано для всіх покидає Гетьманщину і зі своїм найближчим оточенням (Юрій Немирич, батальйон сердюків) відбуває на Запоріжжя. Там він зачиняється на два дні з кошовим отаманом Іваном Сірком, вони п’ють потроху екзотичний турецький брунатний напій[4] і радяться, як на згубу ворогам діяти.

 

На великій раді Низового Товариства гетьман Іван Виговський оголошує війну Польщі «за віру православну, за люд руський, за вольності лицарські!»

 

Все починається спочатку і Іван Виговський майже один до одного повторює шлях Богдана Хмельницького: перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і так далі…

 

Але Виговський не облягає Львів, як неприятельське місто, він входить до нього на білому коні, як визволитель, як православний воїн, як національний герой, зрештою.

 

Він стає над Віслою і каже так, як хотів колись казати Богдан Хмельницький: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» Але не просто мовчіть, давайте або підписувати мирний договір, за яким до Великого князівства Руського (та ж Україна) відходять Волинь і Галичина, або козацька 200-тисячна армія бере Варшаву і йде вглибину Польщі…

 

Поляки підписують договір. Далі Виговський, шантажуючи військовою силою, вибиває надійні договори з Молдовою (до України відходять Буковина і Бесарабія) та з Росією.

Віртуальність № 9

 

Відразу ж після Великої Конотопської битви гетьман Виговський відправляє Надзвичайне і Повноважне посольство на чолі з Юрієм Немиричем у Стокгольм до шведського короля. Український амбасадор має повноваження укласти унію між Україною і Швецією під назвою «Балто-Чорноморська дуга». Союз цей має передбачати негайну військову допомогу одній зі сторін іншій у разі ведення тією бойових дій. Будь з ким. Швеції цього й треба! Дізнавшись, що Московщина залишилась практично без збройних сил, шведський король Карл-Густав X негайно відправляє експедиційний корпус на Москву. Цар змушений підписувати договір про капітуляцію, за яким до Швеції беззастережно відходить Прибалтика і вся Північ. Гетьман Виговський тим часом укладає військово-політичні союзи з Молдовою і Трансильванією проти Польщі. Дочекавшись, поки Швеція впорається з Москвою, гетьман Виговський рішуче розриває Гадяцьку унію, чим обеззброює своїх опозиціонерів і повертає на свій бік Запорізьку Січ.

 

Польща, обурена таким непошанівком свого гонору, виповідає війну Україні, але в силу вступають військово-політичні угоди, і проти Польщі виступають Молдова з Трансильванією з півдня і Швеція з півночі. Затиснута з усіх боків, Річ Посполита розпадається як держава на свої складові — Польщу і Литву. Етнічні українські землі відходять до Великого князівства Руського, на чолі якого стоїть вже король Іван Перший (Виговський), якого визнають за монарха шведський король, молдавський господар і хан Криму.

Віртуальність № 10

 

Гетьман Виговський оголошує про орієнтацію на Туреччину. Турки дуже втішені і посилають на допомогу своєму новому васалу найліпше українське військо XVІІ ст. — яничарів (найліпше, звичайно, після запорожців). Яничари, як діти українських жінок, за генетичним покликом несподівано для себе проймаються українським патріотизмом і цілим 100-тисячним корпусом переходять у православну віру і присягають падишаху України-Руси Виговському. Кілька вдалих воєн з Москвою та Польщею, і Україна вже в етнічних кордонах, цілком незалежна держава, хоча номінально пов’язана васальними путами з Оттоманською імперією. Туреччина занепадає, Україна набирає сили і одним морським походом міняє диспозицію. Після українсько-турецької війни 1668-го року до України переходить Крим і Молдова (у васальну залежність), протоки Босфор і Дарданелли (у довічну власність як споконвічно православні води). Столиця Нової Руси переноситься в Константинополь…

 

Але це вже щось з моїм комп’ютером, який створює ці віртуальні моделі. Чи не вірус якийсь?

 

Газета «Кієвскіе весті» Автовізій САМОЙЛЕНКОВ Епохальна битва народів чи банальна жабомишодраківка[5]

 

Я даю собі чіткий звіт, що ризикую накликати на себе страшні нарікання з табору наших жовто-блакитних націоналпатріотів, але зараз я почну ламати стереотипи. І роблю це, перефразовуючи ільф-петровського персонажа — нечистого на руку Берлагу, не в інтересах правди, а в інтересах істини. Бо вона, істина, змушує писати правду. Тим більше, коли автор цих рядків усе бачив на власні очі. Так, ласкаві добродії, я там був і бачив увесь хід так званої Великої Конотопської битви. І хай патріоти зі Спілки письменників у черговий раз оголосять мене українофобом і брудознавцем, але не можу поступитися принципами вільної журналістики і свободи слова, тому відкрию справжню суть т.зв. ВКБ.

 

Перш за все необхідно визнати: справді в районі міста Конотопа навесні і влітку 1659-го року велись певні бойові дії з участю полків українського реєстрового козацтва, російських стрілецьких частин та дворянської кінноти, запорожців, польського континґенту та татарської орди. І справді угруповання під орудою гетьмана Івана Виговського завдало нищівної поразки російським силам. Це історичний факт, який навіть при бажанні не зіґноруєш.

 

Але чи була це епохальна «Битва народів» з контексту національно-визвольної боротьби, коли горді, незалежні народи (українці, поляки, татари та інші) об’єдналися у свободолюбиву коаліцію і дали відсіч зажерливому аґресору — великоросійському імперіалізму, як це подають дуже національно стурбовані щироукраїнські історики та публіцисти? Чи був це вияв української національної самоідентифікації в намаганні протистояти набираючому силу великоросійському імперському шовінізму? Чи, може, це, вдавшись до теорії етногенезу покійного дивака Лева Гумільова, молодий етнос (і це про українців -?), отримавши пасіонарний поштовх, змагається за свій життєвий простір? А може, це була справедлива війна, яку жертва аґресії веде проти аґресора?

 

Ні, ласкаві добродії, це не було ні перше, ні друге, ні третє, ні навіть четверте, хоча й факти свідчать, що експедиційний корпус (у даному разі російський) вів бойові дії на чужій (тут — в Малоросії) території. Це була звичайна феодальна «розборка» між сюзеренами і васалами, яких доволі траплялося у Европі тих часів. А був це, нагадаю, XVІІ вік! У ті часи, смію запевнити, питання національної самоідентифікації не поставало настільки, що нормою вважались війни, сказати б по-теперішньому, франко-французькі, італо-італійські, німецько-німецькі і т.д. Якщо пруський король воював, скажімо, з курфюрстом Саксонії, то це була цілком моноетнічна війна, але це була війна, тому правилом хорошого тону вважалось взяти місто противника, вирізати у ньому всіх мешканців, розграбувати кірхи, до яких у себе вдома ходиш молитись, повісити священиків, а потім геть усе спалити. Під час релігійних воєн у Франції французи-протестанти закликали на поміч історично своїх заклятих ворогів — німців, але протестантів, тоді як французи-католики не гребували допомогою із закордону (з католицької Іспанії). Питання нації було дуже несуттєвим, аж до того, що піддані наймогутнішої на той час у регіоні Оттоманської імперії не знали, що вони «турки» аж до революції Кемаля Ататюрка.

 

Був володар, а в нього — піддані та територія, які не завжди, а у тому XVІІ ст. майже ніколи, не відповідали нинішньому розумінню національно-історичного права.

 

Час від часу якийсь володар йшов війною на іншого володаря з цілком буденною потребою — трохи погромити його, зібрати контрибуцію зі взятих міст, витоптати посіви, порізати підданих суперника і — що конче необхідно — втяти собі шмат його території. До самого супротивника він ненависті не має, якраз навпаки, називає його «брат наш король шведський» (французький, саксонський, баварський, польський etc), і коли бере його в полон, то дає в його честь у похідному наметі бенкет. Васалам такого володаря належало постачати військо і припаси для війни (живу силу і техніку по-сучасному), а також самому йти та виявляти мілітарну доблесть і звитягу. І етнічні моменти в сув’язі «сюзерен-васал» ніколи у ті часи не відігравали будь-якої помітної ролі. Часом якусь роль грало віросповідання (конфесіональна приналежність). Але на загал вирішальним чинником було — беззастережна відданість васала сюзеренові.

 

Час від часу васал повставав проти сюзерена. Коли бунт зазнавав невдачі, ця подія якось губилася в анналах історії, а коли заколот вдавався, його називали національно-визвольною війною. Наприклад, селянсько-козацькою війною українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом Богдана Хмельницького.

 

… Влітку 1659-го року, перебуваючи в таборі українського війська після битви 28 червня, я підійшов до гурту козаків Миргородського полку, які сиділи в затінку під вербами, чистили свої мушкети і зішкрябували кров з тесаків, чеканів, ножів та шабель. Я пригостив козаків своїм тютюном (розпатрані дві пачки «Marlboro») з шовкового кисету. Завів розмову.

 

— Ось ти, Оверку, скажи мені, — спитав я козака Малинівської сотні Оверіана Цибулечку, — за що ти вбив десятьох (а це я сам бачив. — Авт. С.) росіян?

 

— Тю, це яких ще росіян? — перепитав козак.

 

— Ну, бій же був, стрільців ти з мушкета стріляв, я сам бачив, — кажу.

 

— Кацапів, чи що?

 

— Атож.

 

— Так війна же ж, — мудро сказав козак.

 

— А скажи мені, Оверку, ти їх дуже ненавидиш?

 

— Кого?

 

— Росіян.

 

— Кацапів? Не дуже. Татар — більше.

 

— Але ж вбиваєш ти росіян, а не татар!

 

— Так війна же ж з кацапами, а не з татарами, — ще одну мудрість проголосив козак Оверко.

 

— А тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші, чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? — чесне слово, без грана іронії, шановні читачі, спитав я простого козака.

 

— Ясновельможний гетьман пан Виговський дав наказ, тому воюємо, — чесно відповів мені козак.

 

— А якби, Оверку, ясновельможний гетьман дав тобі наказ йти воювати Росію?

 

— Це Московію, чи що?

 

— Отож, пішов би?

 

— Пішов би, звичайно, а чому ж ні?

 

— А якби ти ввійшов у Москву, різав би мирних мешканців, грабував би, палив би і нищив усе?

 

— А чому ні? Усі так чинять.

 

— А якби ти з військом узяв якесь українське місто, скажімо Львів або Чернівці, теж чинив би так, як з Москвою?

 

— Війна є війна, — дещо туманно відповів козак Оверко, але мені все стало зрозуміло. Я зрозумів, що війни у XVІІ ст. — це не те, що війни у XX-му, бо у ті похмурі часи професійний солдат (а такими були козаки) воював, в основному, за гроші, і єдиною ідейною засадою, яка засвідчувала якусь відмінність воїна від розбійника, була вірність сюзеренові. Кодекс чести солдата тих часів передбачав вірність володареви, до якого він наймався… за гроші. Щоправда, мушу віддати данину певному ідеалізмови і зазначити, що в XVІІ ст. ще можна було мобілізувати якісь мілітарні ресурси під ідею релігійної нетерпимости, а в окремих випадках — задля примари соціальної справедливости. Але щоби заради якихось геополітичних інтересів? Навряд. Тим більше задля національної ідеї.

 

Тому в такому контексті й слід розглядати подію, яка відбулась 28-29 червня 1659-го року під містечком Конотопом, і яку запопадливі українські, я би сказав, націонал-шовіністичні писаки, охрестили «Велика Конотопська битва» і трактують її як акт боротьби молодої української демократії проти великоросійського імперіалізму. Мало того, окремі з цих націонал-сліпців вбачають у пересічному військовому конфлікті між феодалами пізнього середньовіччя знакову битву між українцями та «москалями», що, на їх думку, символізує кардинальну розбіжність між цими двома, як не крути, братськими народами. А вже геть втратили міру у своїй ненависті до «московства» і аґресивному, я би сказав фашистоїдному, самозвеличенні ті, хто стверджують, що під Конотопом відбулась битва двох цивілізацій — проґресивної, европейської, раціональної (Україна) та дикої, азіятської, деспотичної (Росія). Їй-Богу, смішно.

 

А один, трохи схиблений на Аріяні, белетрист навіть оголосив, що ВКБ зупинила інвазію жовтої раси у арійську Европу. Це виглядає ще більш смішно, якщо врахувати, що серед народів, які нібито зупинили навалу «московсько-азіятської орди», були й кримські татари. Чи вони теж арійський народ?!

 

Що ж було насправді? Насправді спочатку васал польського короля Богдан Хмельницький повстав проти свого сюзерена і — переміг. Якби програв, то був би спечений у мідному бику на варшавському майдані і залишився би в історії ще одним ребелізантом і схизматом. А так — це великий полководець, державний муж і політик. Але не треба забувати, що право бути абсолютним сюзереном у ті часи мала лише особа королівської крови, інші — мусіли під кимось ходити. Богдан Хмельницький особою королівської крови не був, він був дрібним дворянином, і тому, розірвавши (з вигодою для себе) стосунки з одним сюзереном (у даному разі королем Жечі Посполитої), відразу почав шукати собі нового володаря. Як людина менталітету XVІІ ст. він собі й не уявляв, що може бути САМ правителем такої величезної території, яку навіть не знав достеменно як назвати (Украйна, Князівство Руське, Черкащина, Гетьманщина тощо), тому гетьман Хмельницький активно шукав собі сюзерена. Хоча треба визнати, де-факто Богдан Хмельницький був абсолютним правителем України, військовим диктатором з необмеженими повноваженнями, таким собі президентом без парламентської противаги.

 

Гетьман Хмельницький приглядався до короля Швеції (найоптимальніший варіант), до, знову ж таки, короля Польщі (а чому б ні?), до турецького султана (геополітика), до кримського хана (особи монаршої крови як-не-як), до московського царя…

 

«Чому?» — це інше питання, але вибір було зупинено на останньому. Після Переяславської ради стосунки між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем склались за формулою «васал-сюзерен». З усіма витікаючими…

 

Гетьман Хмельницький помер, владу в Україні перебрав інший — гетьман Виговський, і як людина, що має право на свободу вибору, наповнив формулу «сюзерен-васал» новим змістом. Він розриває стосунки з попереднім сюзереном — царем Олексієм Михайловичем і укладає взаємини, за згаданою формулою, з королем Польщі. Що залишається у цій ситуації чинити цареви московському? Він діє так, як би на його місці діяв будь-який інший володар XVІІ ст., — посилає військо покарати зухвалого васала (корпус у складі стрілецьких полків та дворянської кінноти під орудою князя Трубєцкого). Але й польський король чинить так, як має чинити будь-який нормальний сюзерен Европи XVІІ ст., — він посилає військо захистити свого новонаверненого васала (дивізію під командуванням Анджея Висоцького).

 

Таким чином, під Конотопом зустрілись дві військові потуги двох могутніх сюзеренів Европи — польського короля та московського царя, що мали між собою вирішити: кому має підлягати цей непослідовний васал — Україна. Звісна річ, що зверхник цього васалітету гетьман Виговський в силу відомих причин і особистих симпатій виступив на польському боці. Про те, що його піддані не були одностайні в орієнтації на Польщу, свідчить (окрім подій подальших) те, що на російському боці виступив загін запорожців під проводом наказного гетьмана Івана Безпалого.

 

А т.зв. союзників — кримських татар слід розглядати винятково як наймане військо в одному ряду з іншими найманцями: німцями, волохами та сербами.