Г. Індоєвропейські рештки

1. Розуміється, такі рештки мусили залишитися в переказах та народній поезії українців. При побіжному перегляді сюжетів, тем та мотивів сучасної народної поезії впадає в очі величезна кількість спільних тем у різних індоєвропейських народів. Ще кілька десятиліть тому це вважалося за доказ спільності походження цих поетичних елементів. Але, на жаль, ближче дослідження швидко виявило цілковиту ілюзорність наукового оптимізму, що вважав за можливе утворити ясне уявлення про епос, казки та звичаї індоєвропейців ще до часу їхнього розподілу на окремі племена. Більшість спільних індоєвропейським народам елементів зустрічаємо також у найрізноманітніших неіндоєвропейських племен. Для деякої кількості спільних елементів удалося довести, що вони позичені одним племенем у іншого. Отже, виявилося, що самої тотожності, а ще менше схожості окремих елементів у поезії двох різних індоєвропейських народів не досить, щоб можна було визнати спільне індоєвропейське походження цих елементів. На подібні труднощі натрапили свого часу і в мовознавстві. Але мовознавці знайшли методи, які дають змогу дуже точно з’ясувати, чи схожі слова справді походять з індоєвропейської мови, чи вони були пізніше запозичені одним народом у іншого. Інакше спостерігається в галузі етнографії: ще не вироблено певного методу, який би допоміг довести спільність походження звичаїв або творів. Отже, хоча немає сумніву, що існують спільні літературні сюжети, мотиви та словесні прикраси, що їх окремі народи успадкували від індоєвропейської доби, але це наше переконання все ж не дає змоги відповісти, які саме сюжети, мотиви чи мистецькі прикраси походять з індоєвропейської старовини.

Найгірше те, що саме у слов’ян майже немає старих записів оповідань, казок, епосу, більшість зроблено лише в 19 ст., дуже мало в 18 ст., як виняток — у старіші часи. Отже, завжди можна сумніватися, чи не перейняті такі оповідання тільки в найостанніших сторіччях або й десятиріччях з чужих літературних джерел, так само, як народними піснями стали вірші Шевченка, Щоголева, Руданського, або як серед народних казок записані в росіян вже в 20 ст. оповідання Льва Толстого тощо.

Ніяких певних висновків щодо індоєвропейських елементів української народної словесності в творі науково-популярного характеру подати неможливо. Можна лише коротенько спинитися на кількох сюжетах та мотивах, що їх дехто вважав за індоєвропейські.

2. Є, наприклад, українська казка, що нагадує оповідання старогрецького епосу про Одісея та Поліфема, одноокого людожера велетня — «циклопа». Одісей із своїми супутниками потрапив на острів у печеру Поліфема; щоб урятуватися, вони випалили Поліфемові око та втекли, заховавшися під черевами його овець. Поліфем, шукаючи Одісея та його товаришів, обмацував своїх овець лише по спинах. Вибравшися з печери, Одісей з товаришами відпливає, вголос глузуючи з Поліфема. Поліфем, почувши це, кидає їм навздогін величезні каменюки. Подібні мотиви — герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись в овечу шкіру; велетень, що кидає каміння в човни тощо — зустрічаємо в північній сазі про Еґіла та Асмуда, про Ґрольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега (див. вище). На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, «Лихо-однооке», якій герой казки вибиває око та від якої втікає, одягнувшись у вивернутий баранячий кожух та замішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру. Подібні оповідання відомі і в російському фольклорі.

Незважаючи на схожість мотивів, не вдалося і досі з’ясувати, чи оповідання справді належать до індоєвропейської спадщини, чи їх, можливо, пізніше позичив один народ у одного. Місце походження таких оповідань — ніби Сіцілія (в старі часи грецька колонія). Скандінави могли позичити оповідання в греків (цю можливість треба завжди мати на увазі, бо скандінави, перебуваючи у Візантії, напр., як наймане військо, могли чимало переймати, з візантійських леґенд, казок, оповідань), слов’яни в греків або скандінавів та, можливо, що лише багато пізніше (напр. у 17 — 18 ст.) через школу.

3. Так само повторюється в різних народів оповідання про двобій батька-богатиря з сином, якого він доти не бачив. Таке оповідання дало в кількох індоєвропейських народів матеріал для епічної обробки: напр., у німців — пісня про Гільдебранда (8 ст.); у персів — оповідання про Рустема і Зораба у великому епосі «Шах-Наме» Фірдоусі; у греків існувало подібне оповідання про бій Одісея з сином його Телегоном (оповідання, що не увійшло в гомерівську обробку історії Одісея); подібне оповідання було у кельтів; нарешті, таке оповідання збереглося в північно-російській епічній пісні про бій Іллі Моровця («Муромця») з сином «Сокольником». І тут спроби новітніх досліджень не привели до певних висновків: одні, наприклад, вважають тему німецького епосу запозиченою у слов’ян (отже, ще перед 8 ст.), інші думають, що до слов’ян тема прийшла з Персії десь у 16 — 17 ст. Епічна пісня в сучасній формі справді має певні ознаки пізнього походження, але це не значить, що її тема у слов’ян не старіша, ніж відома нам пізня її російська обробка. Можливо, що цей сюжет належить до індоєвропейської спадщини.

4. Можна було б назвати більшу кількість окремих старовинних мотивів, що розповсюджені в різних індоєвропейських народів, почасти навіть таких, безпосередніх зносин між якими майже не було (слов’яни та кельти, слов’яни та індуси).

До таких мотивів належать численні змієборства (у східних слов’ян, напр., Добриня, Михайло Поток, Кожум’яка). Але тут ми маємо безсумнівні сліди чужих впливів, а саме християнських змієборців (св. Юрій, св. Федір Тирон) та християнської леґенди (напр., Михайло Поток виник, очевидно, під впливом болгарського св. Михайла з Потуки).

Зустрічаємо в індоєвропейському фольклорі і оповідання про «безбатченків», синів, що народжені зовсім без батька: з дерева, з пташиних яєць, від того, що мати з’їла щуку або випила юшку з неї (матір’ю буває іноді сука, іноді корова тощо). Безбатченком є, напр. і Вольга з північноросійського епосу: перед його народженням його матері приснився змій, що нагадує історію народження Олександра Македонського в старому романі (див. Екс. І. Г. б. 2), та навіть історичного князя Всеслава, 11 ст., якого за літописом «мати породила від чар». Цей мотив може бути індоєвропейським — зустрічаємо його і в кельтських переказах (навіть про історичних осіб). Але індоєвропейського походження і цього мотиву не доведено.

Багато спільних мотивів знайдено в казках, напр., про «Оха» (Ох з’являється, коли батько, зітхаючи, вимовляє «Ох!»). Він забирає в батька його дитину. Дитина потім повертається назад, навчившися оборотництва, та здобуває батькові багатство, кажучи себе продавати то у вигляді коня, то сокола, то хорта, та потім знову повертаючися додому. Цей мотив (а іноді і ціла казка) зустрічається у монголів, у кавказьких народів, у абісінців, а з індоєвропейців — у індусів, греків та італійців (де те саме ім’я «Ох»), подібне ще знаходимо у «Метаморфозах» Овідія (Ерізіхтон та донька його Местра) тощо. Таких прикладів можна було б навести більше.

5. Серед згаданих прикладів є кілька, що можуть походити з глибокої старовини та належати до часів нашої старої літератури. Виникнення оповідання про Олега, князя Всеслава, Добриню, Вольгу, Михайла Потока, Кожум’яку, Іллю Моровця — можемо з великою ймовірністю віднести до старокнязівської доби (див. І. Ж. та II. Д.). Але мине, мабуть, ще немало часу, поки етнографії вдасться хоча б в окремих випадках здобути певні критерії, на підставі яких можна буде судити про індоєвропейське походження окремих переказів або їх елементів. Справа не є безнадійна: розгляд окремих переказів іноді дає змогу встановити їх «родовід». Але тепер можемо лише сказати, що серед сучасних переказів, які дожили до наших днів з часів дохристиянських та старохристиянських-старокнязівських, є напевне такі, що дісталися до наших предків з індоєвропейської старовини. Але які саме перекази є такими, сучасна наука ще не може дати певної відповіді.