Розвиток літератури та друкарства

Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література: «Слово» єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер.

У літописах згадуються різні народні твори: переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля «євшан», пісню, складену на честь перемоги Данила і Василька тощо. Подаються відомості про таких народних співців, як «словутний співець» Митуса з Перемишля, який був дуже гордий і не бажав служити князеві Данилові.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-Волинське, яке продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису (мав п’ять редакцій, що належали до однієї літописної школи).

Характерною особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису: документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою, народні перекази, дружинний епос, пісні, народні приказки і прислів’ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами (грецька, латина, польська, німецька, литовська).

Суто літературні твори художнього характеру, споріднені з народною творчістю: у Галичі в період князювання Романа Мстиславича «премудрий книжник» Тимофій родом з Києва написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Це так звані «духовні повісті»: «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудада-лицаря», світські повісті «Житіє Олексія, чоловіка Божого», «Олександрія», «Троянська історія» та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок «Пчела», де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все – переорієнтацією суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя борця».

Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в напрямі її «осучаснення». У класичні літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного – тих, хто з нових світоглядних позицій осмислював класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

У Речі Посполитій розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов’язаний з розвитком друкарської справи. У Польщі перші книги друкувались латинською мовою наприкінці XV ст.

Постійна друкарня з латинським шрифтом у Польщі була заснована Яном Галлером на початку XVI ст. З’являються друковані видання слов’янською мовою. Перша книжка слов’янською мовою глаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції.

У східнослов’янських народів найперше з’являються білоруські друковані книги, видання яких пов’язане з іменем Георгія-Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку – «Псалтир» церковнослов’янською мовою в чеській Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517-1519 рр. 22 окремих випусків Біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено-руську друкарню у Вільно.

Велику культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії на Україну. Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. в Копенгагені. До роботи в друкарні Іван IV поставив диякона церкви Миколи Густинського Івана Федорова і його товариша Петра Мстиславця.

1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол». У1565 р. вийшов з друку «Часовник». Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали за литовський кордон. У маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові вони заснували друкарню, з якої в 1568-1569 рр. вийшли «Євангеліє учительноє» і «Псалтир».

У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. Іван Федоров залишив подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки.

Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий же формат, як московський, такі ж початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, у деяких деталях малюнка образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з’являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря «І.Ф.».

Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові Іван Федоров на запрошення князя К.К. Острозького переїхав до Острога, де було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла з друку відома Острозька біблія.

Підготовляли біблію до друку К.К. Острозький і його літературний гурток ще до відкриття Острозької друкарні.

З передмови до Острозької Біблії дізнаємось про те, що над нею працювало 72 перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови. До видання Острозької біблії не існувало взагалі повного її перекладу на слов’янську мову, а були тільки переклади окремих частин.

Спробу дати цілісний твір у 1499 р. зробив у Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гурток освічених людей на Україні, що зосереджувався в Острозькій школі. Весь текст Острозької Біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі, який застосовувався в усіх наступних острозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шрифтом. Орнаментація Біблії відрізняється від московського і львівського «Апостола».

В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVІ ст. після видання Острозької Біблії і в І пол. XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587), «Острозька книжиця» (1588), «Апокрисис» Христофора Філарета (1598), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке після смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. Тут було надруковано книгу «Адельфотес» – підручник граматики грецької мови для братських шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт») – першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи.

Водночас із формуванням української народності усталюються на основі діалектних особливостей давньоруських говорів основні риси української розмовної мови. Літературна чи книжна мова, що склалася в Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов’янських народностей, нею писалися релігійні та літературні твори, ділові папери. Але в цю мову дедалі більше проникають елементи розмовної мови.

Галицько-Волинський, Західноруські, Короткий Київський літописи, «Слово о погибели руской земли», «Слово о Лазаревом воскресении», проповіді Серапіона, «ходіння» Арсенія Селунського, нові редакції Києво-Печерського патерика, перекладних творів і латиномовні ренесансні твори – основні віхи українського письменства кінця XIII – І половини XVIст.

Проблематика творів цієї доби зумовлювалася татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, соціальним опором гнобленого люду. Продовжують діяти і розвиватися традиції культури Київської Русі, на які в XIV-XVI ст. накладається так званий другий південнослов’янський вплив. Це знайшло найвиразніший вияв в учительсько-ораторських, агіографічних, історико-публіцистичних творах. Водночас це була епоха Ренесансу і Реформації в Західній та Центральній Європі. Ренесансні і реформаційні ідеї знаходили відгук у Східній Європі. Поступово вони стають здобутками й української літератури.

Навіть у найтяжчі лихоліття під час поневолення більшої частини колишньої давньоруської держави не припинявся розвиток письменства, у тому числі літописання. Феодальне роздроблення призводило і до розчленування літописання на місцеве: ростовське, галицько-волинське, тверське, московське. Але місцеві літописи здебільшого розпочиналися «Повістю врем’яних літ» як свідчення спільної історії, єдності руського народу і нагадуванням сучасникам про героїчне минуле східних слов’ян.

У ХІІ-ХІІІ ст. одним з найпомітніших на руських землях було багате і могутнє Галицько-Волинське князівство. У другій половині XIII ст. тут був створений Галицько-Волинський літопис, який справив істотний вплив на наступну літературу.

Найпомітнішими історичними творами XV – І половини XVI ст., які безпосередньо розвивали традиції київського та галицько-волинського літописання, є західноруські й Короткий Київський літописи. Західноруські виникли під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. Написані вони тодішньою білорусько-українською книжною мовою. Збереглося 25 рукописних збірок цих літописів. Короткий Київський літопис складено на початку XVI ст. Охоплює він події від 862 до 1515 р. У літописі вміщений важливий матеріал з історії Київської землі, Волині, Білорусії та Литви XІV-XV ст.

У XIV-XVI ст. удосконалюються жанри ораторсько-проповідницької та агіографічної прози. Дедалі більшої популярності набувають учительні, або тлумачні, євангелія, нові цикли агіографічних легенд. З’являються нові обробки «Шестоднева», історичних та белетристичних повістей. Укладаються збірники повчально-оповідального змісту («Ізмарагд»).

У 1483р. вийшла в світ латинською мовою праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету» – перша відома друкована книга українського автора.

Другим відомим автором неолатинської книжності і першим гуманістичним поетом в українській літературі був виходець з Руського воєводства (Галичина) Павло Русин («Похвала поезії», «Елегія», «До книжечки», «Про прихід зими»).

Найвизначнішою постаттю у східнослов’янській латиномовній літературі Відродження називають публіциста, історика, філософа, поета і граматика Станіслава Оріховського, що був родом із села Оріхівці поблизу Перемишля. Творчість його відзначається тематичним і жанровим багатством. С.Оріховський досконало володів латинською мовою, якою писав свої твори (трактат «Зразковий підданий», «Напучення королеві польському Сігізмунду II», «Промову про погребіння Сігізмунда І»), з гордістю підписуючи їх подвійним прізвищем: Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підтверджував свою національну приналежність.

За останню чверть XVI і І пол. XVII ст. в українську літературу ввійшло набагато більше літературних пам’яток, ніж за останні декілька років. Одні літературні твори продовжували попередні традиції, інші були новим явищем.

Боротьба навколо Брестської унії наприкінці XVI – І пол. XVII ст. викликала до життя багату полемічно-публіцистичну прозову й віршову літературу українською і польською мовами. Збереглося більше 60 друкованих і рукописних творів представників православ’я та близько 80 творів уніатських авторів.

Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник Петро Скарга своїм твором «Про єдиність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577), в якому намагався обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими і білоруськими землями. Висновок Скарги простий: всі повинні об’єднатися під верховенством римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, з національними традиціями.

Визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької Академії Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», у якій він гостро критикував твір Скарги «Про єдиність Церкви Божої» і книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви». Поряд з ним видне місто у цій полеміці посідає вчитель школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Пустановський. Тут же, у Львові, вів боротьбу проти латинізування православної Церкви єпископ Гедеон Балабан.

Талановитим письменником-полемістом був Іван Вишенський. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 1599-1600 рр. частину своїх творів письменник переписав у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні. Спадщину І. Вишенського прийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596 р. та після неї. Зважаючи на те, що свої твори полеміст написав поза Батьківщиною, – вони мають здебільшого форму «послань» чи «писань», адресованих або до всього народу, або до певних осіб. Письменник неодноразово звертався до земляків і просив, щоб його «посланія» читали «совокупно», тобто громадою, переписували, а оригінали повертали назад (Підгорецький рукопис XVII ст.)

У світогляді полеміста боролися погляди релігійно-аскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й сучасні, консервативні й передові, які зрештою і стали основою талановитої спадщини письменника-патріота.

У І половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів, але здебільшого польською мовою. Це були твори Мелетія Смотрицького, Андрія Мужиловського, Лаврентія Древинського таін. Але загалом полемічні дискусії починають поступово стихати. У 1632 р. шляхетсько-польська комісія на чолі з новим королем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грецької» і змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії, крім того, в цей час складаються передумови народно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти, у 1654 році відбувається возз’єднання України з Росією. У Галичині та на Закарпатті полемічна література не втрачала своєї злободенності аж до повної ліквідації наслідків Брестської унії.