Суперечливі процеси наукових пошуків

У 60-80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959-1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. – кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

У 60-70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У наступні роки було створено ще 3 відділення. Секції: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних наук. З метою піднесення рівня регіональної науки в 70-80-ті роки було створено 6 наукових центрів – Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося 3, 6 тис. чол., то в 1985 р. – 15, 3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями збільшилася у 5, 5разів.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60-80-ті рр. було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України «Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «К происхождению древнерусских городов». У Торонто в 1972 р. вийшла друком його праця «Приєднання чи возз’єднання», де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була викладена в «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1654-1954 рр.», і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків» філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію «триєдиного походження трьох слов’янських народів – російського, українського і білоруського». Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики
О. Апанович, Я. Дзира, О. Коман, І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці
І. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки наукової громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони несли значну кількість позитивної інформації.