Радянсько-польська війна на Україні
21 квітня 1920р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку С. Петлюру підштовхнув перехід УГА на бік А. Денікіна, що суттєво ослабив українське військо крім того, продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою. В свою чергу главу польського уряду Ю. Пілсудського до підписання вищезгаданих конвенцій спонукала спроба відновити Польщу “від моря до моря”. С. Петлюра, як голова УНР, офіційно погодився на анексію Польщею західноукраїнських земель (Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння і Холмщина) 24 квітня 1920р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію з метою об’єднання сил для боротьби з більшовиками. Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування – продовольством, фуражем тощо. Підписані конвенції між УНР та Польщею у своїй сукупності утворили Варшавський договір, який став приводом до початку радянсько-польської війни. 25 квітня 1920р. об’єднанні польсько-українські війська (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Завдяки раптовості удару, кращому озброєнню та потрійній перевазі у силах вже 6 травня польсько-українське військо вступило до Києва. Проте збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. Більшовики перегрупували свої сили, сконцентрували їх на вирішальних напрямках 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, в результаті якої було визволено Київ, Вінницю та Коростень, розпочато наступ на Львів. Західний фронт відновив радянську владу в Білорусії, що відкрило дорогу на Варшаву. Польський уряд був змушений звернутися по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, яка проходила у бельгійському містечку Спа, західні держави відреагували негайно. Розв’язання польсько-радянського конфлікту базувалося на компромісному варіанті, на визнанні протидіючими сторонами так званої “лінії Керзона” (визначений ще у грудні 1919р. Найвищою радою держав Атланти, східний кордон Польщі залишав під контролем Варшави значну частину західноукраїнських земель Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину). Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил. Створили шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли у наступ. Стабілізувати фронт більшовикам вдалося лише на лінії Коростень – Житомир-Бердичів. І тут вже ні у польської, ні у радянської сторони не було сил для нанесення вирішального удару. У жовтні (12) 1920р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир’я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно. 18 березня 1921 р. у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польської держави відходили Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся. У листопаді 1920р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, після цього громадянська війна в Україні фактично завершилася. Завершення громадянської війни засвідчило не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель. Причини поразки визвольних змагань 1917-1921р.: 1. Недостатній рівень свідомості українського громадянства в цілому. 2. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним. 3. Політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника і учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, виявилось неспроможним оволодіти ідеєю національної незалежності. Це вело до звуження соціальної бази українського руху. 4. Створенню української незалежної держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Це також неприхильна позиція Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудові єдиної незалежної Росії. Та все ж український визвольний рух незважаючи на поразку не припинився. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.
|
