Українські землі під Польщею

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.

Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.). Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.

Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями: Трудовою, Радикальною, Соціал-Демократичною і Христянсько-Суспільною. Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.

ІІ єтап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.

Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)

Різні фракції Трудової Партії об’єдн. 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.

Радикальна партія об’єдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.

Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українсько Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання (Сель.-Роб), створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.

Для застосування більш радикальних форм б-би в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р.; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.

За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.

ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки, це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.

ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.

(30.09.1930 р.).Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.). 1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.

Українські землі під Румунією.

З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бесарабію, частину Мармарощини – Сигітщину. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.

Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.

В 1927 р. засновано Україн.національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.

У 30-х рр. постає національний рух (спортивна тов-во “Мазепа”, студентське тов-во “Залізняк”).

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).

Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організаціїї культурного життя.

Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забеспечувано внутрішню автономію.

Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхельського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на гальцьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщіною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття.14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-Україну, однак в той же день був змушений емігрувати.Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщіною.

3. Політика українізації.

Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит

В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну, розриву нормальних зв’язків між містом і селом.

Успіхи та наслідки українізації:

- на кінець1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;

- переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні, то у 1927 р. – 50%;

- українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії, 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але, головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

Лекція. Початок другої світової війни. Возз’єднання українських земель. План:

 

1. Причини, характер та цілі другої світової війни. Україна в планах військово-політичного керівництва фашистської Німеччини.