Особливості та тенденції виникнення НС природного та техногенного характеру 6 страница

 

17.1. Поняття культури.

 

Найважливішим елементом життя суспільства є культу­ра. Існує понад 164 визначень культури.

Поняття культура включає літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Культура – це сфера становлення, розвитку, соціалізації людини. Культура – це сукупність матеріальних та духовних цінностей, а також способів їх творення, якими людина оволоділа в процесі суспільно-історичної практики. Сам термін «культура» походить від латинського «обробка ґрунту, культивація», тобто акцентує увагу на процес зміни природного об’єкту людиною. Багато дослідників ототожнюють поняття «культура» та «друга природа». Існує два види культури – матеріальна культура та духовна. Вони найтіснішим чином пов’язані одна з одною. Їх не можна розділяти. Культура істинна тільки тоді, коли вона сприяє розвитку творчих сил людини, її здібностей. Предмети, не потрібні людям, що не беруть участь в людській практиці, не є культурою. Культура являє собою опредмечену сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Основні функції культури: 1. Пізнавальна; 2. Комунікативна; 3. Регулятивна; 4. Прогнозуюча; 5. Ціннісно-орієнтаційна; 6. Трансляція досвіду попереднього покоління; 7. Творча.

Всі функції найтіснішим чином взаємопов’язані між собою. Функціональна єдність культури обумовлена її головною функцією – формуванням та розвитком особистості.

Культура – це спосіб самореалізації та формування особистості в різних сферах суспільного життя. Єдність людини і культури – відносна. Все часто міняється місцями. Культура часто може перетворюватися на антикультуру.

Антикультура – включає всі явища, процеси, ідеї, які суперечать принципам гуманізму й людяності. Це – наркоманія, алкоголізм, геноцид, расизм і т.і. Іноді складно відрізнити культуру від антикультури.

Контркультура – сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, вчинків і ідей західноєвропейської і північноамериканської молоді лівоекстремістської спрямованості (60-е рр. ХХ ст.). Контркультура – протистоїть культурі, вважає себе її альтернативою. Ідеологи контркультури – Маркузе, Сартр та ін. Вони розглядали звичайну культуру як організоване насильство над особою, яке викорінює з душ людей творчі пориви, прагнення до насолоди життям. Вважали ефективним способом подолання культурного протистояння безпосередні дії, з’єднані з шокуючим публіку порушенням цивільним норм, правил поведінки і т.і.

Коли культура втрачає свій людинотворчий характер, відбувається «відчуження» людини від культури, і культура перетворюється на антикультуру.

Повернення культурі її людинотворчої функції різні дослідники пов’язують з різними методами. Маркс бачить вихід в соціалістичній революції, Фромм – в сексуальній революції, Маркузе – в молодіжному бунті, Бердяєв – в поглибленні в духовність.

Цивільна культура – неоднорідна. Вона містить ряд шарів (типів). Це: 1. Офіційна культура; 2. Народна культура; 3. Тіньова культура (еліти, злочинності і т. д.); 4. Молодіжна культура; 5. Емігрантська культура.

 

17.2. Суспільний прогрес, його критерії і межі.

 

Прогрес – поступальний розвиток вперед, від низького до вищого. Діалектичний матеріалізм визнає прогрес (в біології – еволюція, технічний прогрес, прогрес в розвитку продуктивних сил, пом’якшення експлуатації). Проте ідея прогресу склалася не відразу. Їй передували:

1. Ідея регресивного розвитку суспільства (Гесіод, IX ст. до н.е.). Розвиток суспільства від «золотого віку» до «віку залізного».

2. Ідея циклічного розвитку суспільства (Геракліт, V ст. до н.е.). Все в світі розвивається по спіралі. Ніщо нове не відбувається. Все повертається на круги своя.

3. Лінійна концепція історії (Аврелій Августин, V ст.). Історія має початок, кульмінацію і кінець. Ця концепція підготувала ідею прогресу.

Нарешті, ідея прогресу виникає в XVIII ст. в роботах французьких філософів-просвітителів (Вольтер, Кондорсе та ін.).

Як вже мовилось, не всі філософи є прихильниками теорії прогресу. Деякі відкидають прогрес, деякі вважають його відносним (одна і та ж подія для одних – благо, для інших – біда).

Існує об’єктивний критерій суспільного прогресу. Це рівень і темпи розвитку виробничих сил суспільства, а також чинники, сприяючі усесторонньому розвитку самої людини.

Визнання або заперечення прогресу залежить від об’єктивного критерію, а не від точки зору суб’єкта. Об’єктивний критерій (продуктивні сили) – абстрактний, його значення виявляється тільки, коли розглядаються великі періоди людської історії. Він говорить про одне: ті суспільні відносини прогресивні, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил і відкривають найбільший простір для їх розвитку, для розвитку творчих здібностей людини.

Шлях прогресу в його конкретно-історичному втіленні спочатку не заданий, можливі різні варіанти розвитку.

На базі об’єктивного критерію можна визначити тільки основну лінію суспільного розвитку в ту або іншу історичну добу. Але він не може служити безпосередньо критерієм оцінки того або іншого конкретного процесу. Для цього існують приватні (конкретні) критерії – економічні, соціально-політичні, ідеологічні, гуманітарні та інші. З їх допомогою визначається прогресивність того або іншого явища, процесу суспільного життя.

17.3. Індивід, індивідуальність, особистість.

 

Для характеристики людини як індивідуального феномена філософія використовує такі поняття, як «індивід», «індивідуальність» і «особистість».

Поняття індивід вживається, по-перше, для позначення всякого окремо взятого представника людського роду, а по-друге, – одинич­ного представника якогось соціального цілого (історично визначеного суспільства або соціальної групи).

Індивід екземплярен, тобто він не про­сто «один», а завжди «один з». У всякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, він існує як продукт суспільних відносин. Суспільство не просто оточує індивіда, але і живе «у середині нього». В той же час характеристика індивіда як продукту суспільних відносин не означає, нібито початкові умови індивідуального існування раз і назавжди зумовлює подальша поведінка людей.

Поняття індивідуальності і особистості якраз і фіксують незво­димість людини до її соціально-групового положення, відносну незалежність її поведінки від факторів, що спочатку зумовили цю поведінку, здатність бути відповідальною за свій персональний вигляд, мати в очах суспільства цінність та значущість.

Але смислова близькість цих понять не дає право розглядати їх як однозначні. В індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, в особистості ж – її самостійність.

Слід підкреслити, що індивідуальність не тільки володіє різними здібностями, але ще й представляє якусь їх цілісність. Гармонійне різноманіття здібностей, на думку І. В. Гете та філо­софів-романтиків (Ф. Шлегеля, Ф. Шлейєрмахера), які розглядають проблему художньої творчості, досягається шляхом реалізації того чи іншого головного визнання – дарування або «генія», який відрізняє даного конкретного індивіда. Щоб індивідуальна цілісність виникла, потрібні багатоманітні індивідуальні зусилля. Але вони не будують індивідуальність; вона сама будується, зростає із зерна дарування в ґрунті, який розпушений роботою.

Поняття «особистість» («реrsona») в античності спочатку позначало маску, потім – самого актора та його роль (персонаж). З часом дане поняття істотно змінило своє значення. Особистість – це людина, яка соціальну роль приймає всерйоз, вирішуючи вільно, але з готов­ністю нести всю повноту пов’язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її в тій мірі, в якій вони одержують орга­нічне наочне втілення.

Особистісне буття – це незупинне зусилля. Його немає там де індивід відмовляється йти на ризик вибо­ру, намагається відхилитися від об’єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури історичного типу особистості, яка визначає свою поведінку, прислухаючись до свого «внутрішнього голосу», а не бездумно слід вказівкам ззовні, дав І. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути господарем самому собі» – ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості – автономія. Вона має двоякий сенс, означаючи, з одного боку просто незалежність по відношенню до чогось, а з дру­гій – самозаконність. Це поняття має на увазі введення максими в принцип, коли певне правило поведінки (по Канту, «максиму по­ступка») людина задає собі раз і назавжди.

При цьому на роль принципів можуть претендувати далеко не всі пра­вила поведінки, а лише ті з них, які піддаються нормативному обоб­щению. Існує лише один рід позначених норм дійсних для всіх часів – найпростіші вимоги моральності (не «бреши», не «кради», не «чини насильства») та ін. Їх людина і повинна, перш за все, воз­вести в свій власний безумовний імператив поведінки. Потрібно мати на увазі що моральність – це не просто засіб суспільного регулювання індивідуальної поведінки, але і засіб духовно-персонально­го виживання самого індивіда. Там, де немає вільно вибраних моральних обов’язків, починається загальна деградація людини, тим більш швидка, коли вона стає здобиччю злочинного оточення або переступного режиму.

 

17.4. Єдність та різноманіття світової історії.

 

Проблема єдності і різноманіття історичного процесу, періодизації і структуризації його форм була і є однією з ос­новоположних для тієї галузі суспільствознавчого знання, яка має назву філософії історії. Її осмислення у свою чергу, не­розривно пов’язане з розглядом проблеми напрямків історичного розвитку людства.

Вже Гесіод говорить про те, що історія пройшла п’ять віків: золотий, срібний, бронзовий, героїчний та залізний, що характеризується повним розвалом моральності. Точка зору Гесіода, який жив в добу краху старих засад первісного суспільства є ідеєю регресу, яка не розділялася більшістю античних філосо­фів. Зокрема, Платон і Аристотель, які жили в добу полісної рабовла­сницької демократії, вважали, що суспільство розвивається по висхідній, але не нескінченно, а в обмеженому крузі, повторюючи вже пройдені етапи. Мислителі середньовіччя, не відкидаючи, що історія є направлений процес, вважали, що напрямок її розвитку заданий Богом.

Одним з перших дослідників, який в період розвитку капіталізму повно охопив круг питань, що стосуються співвідношення єдності і різноманіття в історичному процесі, був італійський філософ Джанбатиста Віко. В своєму трактаті «Підстави нової науки про загальну приро­ду націю» (1725 р.) він проаналізував життєдіяльність соціальних організмів в їх еволюції від племінного побуту до Нового часу. Згідно Віко, всі народи в своєму розвитку проходять три етапи: 1) Божественний (підкорення жерцям); 2) Героїчний (аристократична держава); 3) Людський (республіка або конституційна монархія). Висунувши ідею прогресу, Віко припускав не нескінченний суспільний розвиток, а круговорот. Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став з часом домінуючим у філософії історії. Його концепція є про­образом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. Філософія історії XVIII – першої половини XIX ст.. в поясненні за­кономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалася на дві методологічні установки. Одним з них був натуралізм у формі гео­графічного детермінізму прагнення пояснити суспільні явища дією географічного середовища (Ш. Монтеск’є, Г. Гердер та ін.) або у формі ідеалістичного натуралізму, що зв’язує суспільний розвиток лише з розумом (К.А. Гельвецій, Ж.Ж. Руссо). Інша мето­дологічна орієнтація, початок якої поклав Дж. Віко, є характерною для об’єктивного ідеалізму (І. Кант, Р. Гегель).

Зокрема Гегель, який вніс значний внесок в розвиток історико-філософського знання, вважав, що історію роблять реальні люди, але разом з тим в ній здійснюється якась об’єктивна логіка і ступені історії – це поверхи самопізнання світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Кожна ступінь знаходить найадекватніший вираз у дусі того чи іншого народу, який і реалізує цей ступінь в своїй історії. У Гегеля виділені три ступені, три типи суспільства: східний мир, античність та гер­манський світ. На сучасному етапі розвитку соціальної філософії і філосо­фії історії поступово затверджується таке розуміння історії, яке умовно можна позначити як монадне. Його характерною рисою є розуміння всесвітньо-історичного процесу як єдності. Проте єдність такого, яке у свою чергу утворюється безліччю історичних індивідів. Монадне розуміння історії, враховуючи і реалізовуючи можливості формаційного та цивілізаційного підходів до вивчення історичного процесу, одночасно дозволяє уникнути однобічності кожного з них, тому що не розглядає їх в зіставленні, а виходить з їх глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес пос­лідовної зміни суспільно-економічних формацій. Досліджуючи конкретну дійсність капіталістичного суспільства, К. Маркс зумів за одиничними, індивідуальними явищами узріти загальне, те, що повторюється, розкрити закономірності історичного розвитку в цілому. Зі всього різноманіття зв’язків та відносин він виділив виробничі відносини як основні, визначаючи всі інші відносини. Аналіз цього загального, повторювального в історії різних країн і народів дозволив йому створити абстрактну логічну модель, виділити якісно певні типи суспільства, представити суспільний розвиток як природно-історичний процес закономірно­го поступального руху суспільства від низьких ступенів до вищих.

Суспільно-економічна формація – це якісно визначене суспільство, цілісна система, специфічні риси якої обумовлені становлячими її основу виробничими відносинами. Поняття формації узагальнює, фіксує те, що є загальним для різних країн, що проходять одну і ту ж ступінь історичного розвитку: спосіб виробництва з його продуктивними силами і производ­ственими відносинами, економічний лад і відповідні йому форми суспільної свідомості, ідеологічні відносини і установи. Кожна суспільно-економічна формація існує не ря­дом з окремими суспільствами (наприклад, з суспільствами країн Англії. Японії Франції), а лише в них, через них, як їх внутрішній єству, а тим самим і їх типу. Виступаючи як тип суспільства, вона в той же час є стадією всесвітньо-історичного процесу зв’язаної передумовами свого виникнення з передуючою і передумовами свого виникнення – з подальшою стадією розвитку людського суспільства. Марксизм виділив п’ять типів формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Кожна формація є ступенем соціального прогресу.

Класичними представниками цивілізаційного напряму в світовій філософії історії стали М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбію. М.Я.Данилевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій европоцентризму, тобто не як становлення й розвиток однієї та одиничної цивілізації – західноєвропейської – на противагу всім іншим «доцивілізаціонним народам» а як проблему безлічі цивілізацій. Він розглядає тимчасовий рух людського суспільства як ряд автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на стадії зрілості – циві­лізаціями. Щодо загальної кількості назв тих культурно-істо­ричних типів, розвиток яких досяг рівня відповідних циві­лізацій і «складає зміст всесвітньої історії», Данілевський допус­кає деяку розбіжність. На чолі п'ятої роботи «Росія і Європа» він на­раховує десять таких типів: 1) Єгипетський; 2) Китайський; 3) Асиро-вавилоно-фінікійський (халдейський або давньосемитський); 4) Індійський; 5) Іранський; 6) Європейський; 7) Грецький; 8) Римський; 9) Новосемитський, або аравійський; 10) Німецько-романський.

До народів же, які утворили подібного рівня культурно-істо­ричні типи і були рушійною силою в історії людства, він відносить ще мексиканський і перуанський, вважаючи, проте що вони загинули насильственною смертю і не встигли здійснити свого розвитку, тоді як перші десять вже доросли до періоду «цвітіння і плодоношення».

Багато загального з Данилевським у О. Шпенглера, який, проте, тлумачить цивілізацію не як зліт, а як омертвіння відповідної куль­туры. Загальна кількість і позначення розвинутих культур у Шпенглера не співпадає з Данилевським. По Шпенглеру, їх вісім.

Прагнучи подолати історичний «монадизм Шпенглера», А. Тойн­би висуває на передній план інтегруючу функцію великих світових релігій, в яких бачить єдину опору зближення народів. В своїй роботі «Збагнення історії» він намагається переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії кругово­роту локальних цивілізацій. Всесвітня історія, по Тойнбі, являє собою сукупність історій окремих своєрідних і відносно розвинутих цивілізацій. В первинному варіанті він їх налічував 21, а потім скоротив до 13. З них до нашого часу збереглося лише шість: західна візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японсько-корейська). Кожна з цивілізацій проходить в своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому й розкладання, після чого, як правило, гине, усту­пая місце іншої. Рахуючи соціальні процеси, які послідовно діють в цих цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі на цій підставі намагається вивести деякі формальні «емпіричні закони» повторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбачати головні со­битя в осяжному майбутньому. На відміну від формаційного підходу цивілізаційний підхід є не генератизуючим, універсалістським, а таким, що індивідуалізується в контексті неповторного, унікального індивіда історичного масш­табу. Історичний же процес відповідно – як спільність таких індивідів, своєрідність яких обумовлює багатство форм та проявле­нь розвитку людства. Цивілізація, визначена як самобутній соціокультурний інди­від, виникає, як показав Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, того або іншого глобального етнобіогеоценозу. Вже в процесі ста­новлення цивілізації, в ході відповіді на цей первинний виклик закладається її геном, сукупність детермінант, які впливають на її індиві­дуальність та розвиток. Цивілізація і здатна прогресувати до тих пір, поки реалізується її геном, поки вона в змозі сприймати всі нові виклики навколишнього середовища і адекватно реагувати на них.

З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес – не в неухильному русі, посту­пальний характер якого визначається через позиції «нижче – вище», «гірше – краще», а в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоутвердження відтворила, відкрила для себе наново і зба­гатила своїм, лише їй властивим екзистенціальним досвідом неминучі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру. Кожна цивілізація в своєму онтогенезі проходить основні ступені філогенетичного шляху людства. І критерієм прогресу виступає в даному випадку не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвитку, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивіліза­ції, умовно кажучи, - відстань пройдене саме нею на шляху опредмечування свого геному і одночасно по шляху відтворювання і обоб­щення загальнолюдських цінностей і інваріантних структур культури. Таке розуміння історичного прогресу повинне не протистояти іншим.. Проте в даному випадку вже не цивілізація приєднується ззовні до, скажімо, формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості предстають як внутрішні, інваріантні, архетипні характеристики певної цивілізації, властиві їй лише в тій чи іншій мірі і в контексті інших архетипів. Отже, історичний процес багатовимірний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, в руслі різних напрямів, приводило до формування, твердження і зміни ос­новополагаючих парадигм історичної свідомості. Основних напрямів філософського тлумачення історії три: рег­ресивне, прогресивне і циклічне; основних парадигм дві: клас­ична і не класична. Вершиною розуміння історичної реально­сті в рамках класичної лінійної парадигми і одночасно першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є інтерпретація марксиста історії як сутнісно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. Визначення своєрідності цивілізацій як цілісних, щодо автоном­них і локалізованих в соціальному хронотипі культурних утворень їх ролі і місця в історичному процесі є однією з визначальних рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з дієвих способів розробки обґрунтування та реалізації нелінійного підходу до осмислення і адекватному відображенню різноманіття людської історії.

 

Тема 18. Соціальне прогнозування і глобальні проблеми сучасності.

 

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

18.3. Рушійні сили й суб’єкти суспільного розвитку.

 

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

 

Людина протягом всієї історії незмінно виявляє цікавість до майбутнього. Це пояснюється тим, що йому органічно властива доцільна діяльність, її уявне продовження, узгодження мети і засобів їх досягнення, а також очікування як безпосередніх результатів діяльності, так й віддаленіших наслідків. Цей інтерес задовольняється в різних формах – від наївних пророцтв, прогнозів до наукового прогнозу - думки вірогідності про майбутнє на основі спеціальних наукових досліджень. Розробка прогнозу позначається поняттям прогнозування. Наукове прогнозування виходить з того, що передбачення – це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає насправді, але що потенційно міститься в теперішньому часі у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов очікуваного ходу розвитку. Гносеологічною основою передбачення служить здатність вищій нервовій діяльності до випереджаючого віддзеркалення дійсності, тобто до його передбачення в його різних формах.

Соціальне прогнозування – це один з основних напрямів конкретних соціальних досліджень, об’єкт якого складають перс­пективи розвитку конкретних соціальних процесів. В сучасну епоху соціальне прогнозування, наукове передбачення стало значним соціальним імперативом, від дотримання якого залежить життя людства і доля наступних поколінь. Адже з числа тих, хто нині населяє Землю, 9/10 житимуть в двадцять першому столітті, а більшість дітей, що народилися в двадцятому сторіччі, доживуть до другої половини двадцять першого сторіччя.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування повинне включати в собі відповіді на питання: Що може реально відбутися в майбутьньому? Коли цього слід чекати? які форми майбутнє знайде? Яка міра вірогідності даного прогнозу?

Характер наших знань про майбутнє, які у міру видалення від теперішнього стають все менш конкретними і точними, все більш загальними й гаданими, як і знання про далеке минуле, дозволяє говорити про безпосереднє, осяжне і віддалене майбутнє.

Щодо безпосереднього майбутнього наука вже зараз має багато конкретних даних, які дозволяють скласти обґрунтовані, вельми достовірні прогнози на 20 – 30 років. Наприклад, в 2015 році населення Землі перевищить 8 млрд. людина, є достовірні прогнози запасів сировини, технологічних рівнів економіки.

Наші знання про осяжне майбутнє (велика частина двадцять першого сторіччя) носять правдоподібний характер, покояться на вельми не­повної індукції і до них слід підходити, ретельно визначаючи їх ве­роятність. Виходячи з цього, можна чекати що до другої половини XXI століття припиниться швидке зростання населення. До 2100 р. на Землі житиме 10 - 12, 5 млрд. людина, буде завершено подолання економічної відсталості, перехід до гуманного демократичного суспільства пре­одоління істотних відмінностей між містом і селом, розумною та фізичною працею.

Відносно віддаленого майбутнього (за межами майбутнього століття) в основному можна судити на підставі різних гіпотетичних припущень що не суперечать певній вірогідності оцен­кам з погляду історичних термінів і конкретних форм втілення в життя. Буде правомірно сказати, що наше незнання про віддалене майбутнє явно переважає над знанням.

Передбачення майбутнього повинне дотримуватися строго наукових критеріїв осмислення реального історичного процесу. Безглуздо намагатися описати осяжне майбутнє за допомогою яких-небудь «контрольних цифр» виробництва і споживання сучасних видів продукції і послуг, бо економічна діяльність суспільства радикально зміниться вже в самому початку нинішнього століття.

Арсенал наукових методів, спеціальних методик, логічних і тех­нических засобів пізнання майбутнього, за підрахунками австрійського футуро­лога Еріха Янча, налічує близько 200.

 

Основні методи соціального прогнозування: 1) Екстраполяція; 2) Історична аналогія; 3) Комп'ютерне моделювання; 4) Сце­нарії майбутнього; 5) Експертні оцінки.

У кожного з них є свої достоїнства і недоліки. Точність екстраполяції різко убуває у міру просування в майбутнє; обмежена застосовність аналогії оскільки майбутнє людства ніяк не може в своїх основних рисах звестися до повторення минулого. Найнадійнішим методом соціального прогно­зування залишається експертна оцінка перспектив реального історичного процесу, якщо вона спирається на вірні теоретичні уявлення про нього.

Будь-який соціальний прогноз поєднує в собі як науково-пізнава­льний зміст, так і певне ідеологічне призначення, оскільки спонукає людину або прагне його, або пасивно чекати його.

Виходячи із змісту про призначення, можна виділити 4 основ­них типи (вигляду) соціальних прогнозів:

1. Пошукові («реалістичні») – які складаються, щоб з'ясувати, яким може бути майбутній, відправляючись від реалістичних оцінок, існуючих зараз тенденцій розвитку;

2. Нормативні, орієнтовані на досягнення в майбутньому визначеної мети і практичні рекомендації, що містять, для здійснення відповідних планів і програм розвитку;

3. Аналітичні, які робляться з тим, щоб в наукових цілях визначити пізнавальну цінність різних методів і засобів дослідження майбутнього;

4. Прогнози-застереження, які складаються для безпосередньої дії на свідомість і поведінку людей з метою примусити їм запобігти передбачуване майбутнє.

 

Передбачення майбутнього – це міждисциплінарне комплексне дослідження перспектив людства, яке може бути плодотвор­ним лише в процесі інтеграції гуманітарного, природничонаукового і технічного знання.

 

Наука про майбутнє – футурологія. Зараз існують – «Римський клуб», «Комісія 2000 г. Американської академії мистецтв і наук», «Всесвітня федерація досліджень майбутнього».

Їх задача – складання довгострокових прогнозів соціального і економічного розвитку, науково-технічного прогресу, екологічної ситуації, демографічних процесів.

 

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

 

Терміном «глобальні проблеми» (від лат «глобус» - зем­ля, земна куля) позначаються найважливіші загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що зачіпають людство в цілому. Серед них:

1) запобігання світової термоядерної війни;

2) подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Сходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, убогості і неписьменності;

3) забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

4) подолання екологічної кризи;

5) припинення «демографічного вибуху» в тих, що розвиваються країнах і демографічної кризи в розвинутих країнах через народжуваність;

6) своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

7) міжнародний тероризм, розповсюдження наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

8) проблеми освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини і етичних цінностей і ін.

 

При цьому головне – не складання списку проблем, а виявлення їх походження, характеру і особливостей і, перш за все - пошук науково обґрунтованих і реалістичних в практичному відношенні способів їх рішення.

Будучи результатом (а не простою сумою) попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне по­родження саме сучасної епохи (а не минулих) як наслідок крайньої нерівномірності соціально-економічного, що загострилася, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах абсолютно нової, своєрідної історичної ситуації.

Всі глобальні проблеми сучасності взаємозв'язані, взаїмообумовлені і ізольоване їх рішення неможливе. Забезпечення подальшого економічного розвитку природними ресурсами явно предпо­лагає запобігання наростаючого забруднення навколишнього середовища, оскільки це веде до екологічної катастрофи. Тому ці проблеми і називаються екологічними розглядаючись, деколи як дві сторони од­нієї екологічної проблеми.

Глобальні проблеми характеризуються певною «ієрархією», тобто пріоритетністю одних по відношенню до інших.

Без'ядерний, ненасильний світ є не тільки вища соціальна цінність але і необхідна попередня умова для вирішення всієї решти глобальних проблем. Адже 5% нині існуючого ядерного потенціалу достатньо, щоб трапилася екологічна катастрофа.