Економічної теорії як науки

 

Термін «економіка» (від грецької «oikonomikc») – буквально означає мистецтво ведення домашнього господарства. Економічна наука – це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Коллумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI — XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати за­гального характеру.

Визначають такі основніетапи та напрями розвитку економічної науки:

Преший етап: XVI ст. – середина XVIІ ст. – виникає перша економічна школа – меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Дж. Стюарт.

Другий етап: друга половина XVIІ ст. – XVIІІ ст. виникає школа фізіократів. На відміну від меркантилістів, перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля – безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, П. Мерсьє.

Третій етап: середина XVIІ ст. – початок ХІХ ст. виникла одночасно з розвитком капіталізму класична політична економія.. Її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему. Завершувачами класичної політичної економії були Ж. Сісмонді та Ж.Б. Сей.

Четвертий етап: середина ХІХ ст. – перша половина ХХ ст. виникає марксизм. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс, спираючись на дослідження класичної політичної економії, аналізують систему законів капіталістичного суспільства з позицій інтересів робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти.

П’ятий етап: друга половина ХІХ ст. – ХХ ст. одночасно з марксизмом на основі класичної політичної економії виник новий напрям – маржиналізм – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних величин. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як " гранична корисність", " гранична продуктивність", " граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму – К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас, А. Маршал. Слід відзначити, що в Росії в той час склалася своя школа маржиналізму, представниками якої були М.І. Туган-Барановський, Є.Є. Слуцький, М.М. Ковалевський, О.Д. Білімович, Р.М. Орженецький.

Шостий етап: друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст. – це сучасна західна економічна теорія, яка охоплює різні школи, які можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез.

Неокласицизм. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Засновники теорії – А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники – Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гіл-дер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм – теорія, яка приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної кон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство – одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я.Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб’єктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об’єктами вивчення для них є “інститути”, під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, інстинкти і т. ін.

Неокласичний синтез – узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б’юкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.