Загальна характеристика господарського розвитку

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому па значно нижчому рівні, ніж це було в ан­тичні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна еконо­міка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її посту­пово змінювалися, еволюціонували. Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а населення зай­малося в основному землеробством. Умови цієї праці були над­звичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневийхарактер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в той самий спосіб но­ву. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг тривати довго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою досконаліших знарядь праці, які дозволя­ли ефективніше обробляти ґрунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, най­більшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою. Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній боротьбі за виживання, безза­хисності перед стихійними лихами, частими неврожаями та голо­доморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були м'ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призво­дила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, го­ловною ознакою якої завжди с форма власності. В Європі, по­чинаючи з V-VI ст., невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур, що отримали назву «фео­далізм». Феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об'єктами власності були лише ви­разом відносин, що існували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов'язана перед ним воєнною служ­бою; вони ж роздають свої землі на умовах сплати ренти або та­кож за обов'язок несення військової служби особам, що стоять нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов'язань, не переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцей­ські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька церква, землеволодіння якої мали різні джерела - це були й пожалування, й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на церковних та монастирських землях упер­ше виникли умовні форми землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.

Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки при­падає на XI – XV ст. і його характеризує значний прогрес у гос­подарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з пев­ними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти (чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно–грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно по­слабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селян­ства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.

В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.

Починаючи з X—XI ст., відбувається процес відокремлених ре­месла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населен­ня, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою гос­подарського розвитку в розглядуваний період.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній пе­ріод міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджу­вали кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, до­ступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдово­лення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так зва­них комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до ви­купу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція, Генуя, Мілан, Флорен­ція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у Німеччині — ім­перські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежнос­ті. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них ви­ділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. меш­канців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення мен­ше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1, 5—3 га.