Головні періоди розвитку

Історію Древнього Рима можна розглядати як класичний зразок зародження, розквіту і загибелі рабовласницького суспільства.

Історію цієї держави прийнято поділяти на три основних періоди: VIII-VI століття до н.е. — царський, 510—27 роки до н.е. — республіканський, 27 рік до н.е.-476 рік н.е. — період Римської імперії.

Про царський період в історії Древнього Рима відомо не так вуж багато. У ці століття відбувалося розкладання родового ладу. Родова громада з її колективною власністю на землю поступалася місцем сільській громаді. Особлива роль у цьому належала шостому давньоримському царю Сервію Тулію. Згідно античному переказу він провів у середині VI століття широкі реформи в сфері земельної власності, а також заклав основи державної податкової системи. В ці роки все чоловіче населення Стародавнього Рима було розділено на п'ять розрядів по майновій ознаці. Для упорядкування системи оподатковування вся територія країни була розділена на триби (округи). Спочатку їх було двадцять один, а в III столітті до н.е. їхня кількість зросла до тридцяти п'яти. Це дозволило не тільки упорядкувати податкову систему, але і на цій основі сформувати армію країни.

Земля в Стародавньому Римі належала стародавнім патриціанським родинам і частково — плебеям. Але велика частина землі була власністю міста-держави і вважалася загальною. Вона називалася «агер публікус» (народна земля), її можна було займати, вносячи в скарбницю деяку суму Спочатку землю в «агер публікус» могли займати тільки патриції. Вони мали право отримати по 2 югера землі (1 югер дорівнює 0, 25 га). Уся земля, що залишилася, підлягала періодичному переділу між патриціями. Але оскільки в ході розвитку садівництва і виноградарства відбувалося більш тривале закріплення індивідуальних ділянок землі за патриціанськими родинами, то проводити цей переділ ставало усе більш невигідним.

Республіка. В результаті тривалої і завзятої боротьби з патриціями (початок V-кінець III століття до н.е.) плебеї домоглися свого включення до складу римського народу, зрівняння в правах з патриціями, хоча як і раніше шлюби патриціїв і плебеїв заборонялось. Закріплення прав плебеїв почалося з прийняття закону XII таблиць (451-450 роки до н.е.). У законі було юридично закріплене панування рабовласників над рабами. Тут також було записано, що рівень позичкового відсотка не повинний перевищувати 8, 3%. У 376 році до н.е. був прийнятий закон, по якому патриції не могли займати в «агер публікус» більш 500 югеров (125 га) землі. У 326 році до н.е. було заборонено перетворювати в боргове рабство римських громадян і членів їхніх родин. Рабами могли стати переважно військовополонені.

У VI—V століттях до н.е. розкладання родового ладу відбувалося шляхом розвитку клієнтели (системи патронату). Це означало, що окремі особи громади — клієнти могли вступати під заступництво і захист багатих патриціїв — патронів. Клієнти одержували від патрона земельні наділи, а також його родове ім'я, несли сільськогосподарські і військові повинності на користь покровителя. Але при цьому клієнти втрачали частину своєї цивільної волі, що вело до розвитку рабовласницької системи. У цей період рабство носило ще патріархальний характер, оскільки раби жили у великих патриціанських родинах майже на правах членів родини, виконуючи в основному домашні роботи.

Пунічні війни з державою Карфаген на півночі Африки. У цих війнах перемогу одержав Рим, а Карфаген був цілком зруйнований. Ця перемога дозволила зміцнити могутність Римської республіки. Незабаром після цього до Рима були приєднані Греція, Македонія, Піренейський півострів і ін. Завойовані території ставали провінціями, що повинні були платити на користь Рима всілякі податки. У результаті Рим перетворився в найдужчу державу, підкоривши собі майже всі країни Середземномор'я.

Вважається, що починаючи з II століття до н.е. рабовласницькі відносини досягли свого найвищого розквіту, вони проникнули в усі галузі економіки. Патріархальне рабство перетворилося в класичне. Головним джерелом рабів для римської економіки були війни. Захоплюючи нову територію, римляни убивали частину її жителів, а іншу перетворювали в рабів. Особливо велика кількість рабів з'явилася після закінчення Пунічних воєн. Серед інших джерел поповнення числа рабів було боргове рабство. Діти рабів також ставали рабами.

У I столітті до н.е. праця рабів цілком замінив вільну працю. Раби стали основною робочою силою Рима. Різко понизився соціальний статус рабів, вони вже не були членами великих родин, їх розглядали в суспільстві як «знаряддя, що говорять». Рабів серед населення Рима було набагато більше, ніж вільних людей. Так, по приблизним даним, наприкінці I століття до н.е. у місті Римі нараховувалося приблизно 600 тис. вільних людей і більш 900 тис. — рабів.

У містах раби займалися найрізноманітнішою працею. Серед них були ремісники, слуги, охоронці, учителі, актори, музиканти. Велика кількість рабів працювала в рудниках, каменоломнях, на будівництві різних будов, доріг і т.п. Положення рабів у Древньому Римі було дуже важким. Харчуючи впроголодь, вони працювали під спостереженням доглядачів, що їхній постійно били і карали. За наказом рабовласників їх могли убити. Раби не могли мати свого будинку і родини. На ніч їх замикали в особливих казармах — ергастулах.

В особливо великих масштабах рабська праця застосовувалася в сільському господарстві — основної галузі давньоримської економіки. У деяких великих землевласників-латифундистів працювало до тисячі рабів. Але подібних господарств було небагато, тому що організувати праця величезної кількості рабів було дуже складно. Набагато частіше зустрічалися господарства, де декілька сотень югерів землі обробляли 10—30 рабів, за яких був встановлений ефективний контроль. В умовах украй дешевої рабської праці в таких господарствах вироблялася продукція з відносно низькими витратами. Але було чимало і дрібних селянських господарств, у яких 10—20 югерів землі обробляли один-два раба. Таким господарствам було важко конкурувати з великими латифундіями, тому бідні селяни все частіше попадали в боргове рабство, розорялися і поповнювали ряди люмпенів у містах.

В II-I століттях до н.е. швидко розвивалося ремісниче виробництво, при цьому успішно застосовувався досвід грецьких майстрів: ковалів, гончарів, ткачів і ін. Але вироби римських ремісників як і раніше не досягали тієї якості, яким відрізнялися речі, зроблені в Греції чи на Близькому Сході.

Розвиток торгівлі сприяв появі грошей. Спочатку в Римі мали ходіння грецькі гроші, а з другої половини IV століття до н.е. стали чеканити давньоримські монети. Основними грошовими одиницями були денарії і сестерції (1 денарій дорівнює 4 чи сестерціям юассам). На відміну від Стародавньої Греції зовнішня торгівля Стародавнього Рима була недостатньо розвита. Приходилося більше продукції ввозити, чим вивозити, оскільки, як відзначалися вище, італійські ремісничі вироби не могли конкурувати з товарами інших країн.

У Римі існувало лихварство, причому держава стежила за ставкою позичкового відсотка, не дозволяючи їй підніматися вище 6—8%, хоча в провінціях ставка досягала іноді 48%. Збір податків здійснювали публіканти, яким податкова система була віддана на відкуп. Публіканти заздалегідь вносили в державну скарбницю визначену суму, а потім збирали з платників податків набагато більше грошей, явно зловживаючи своїм положенням. Усе це приводило до поневолювання населення.

У 27 році до н.е. республіка пала і у Римі була створена імперія. Першим імператором став Октавіан Август. Головною задачею імператорів було насамперед придушення народних виступів. Імператорська влада повинна була укріпити позиції рабовласників, придушити настрою сепаратизму в провінціях, задовольнити вимоги плебеїв.

У період Ранньої імперії (ПРИНЦИПАТ) у влади знаходилися династії Юлієв, Флавієв, Антонінов. При цих імператорах Рим став ще більше, ніж у часи республіки. Відомо, що в цей період Римська імперія займала майже половину площі нинішньої Європи з населенням близько 60 млн. чоловік. До складу імперії входили території сучасних Іспанії, Португалії, Бельгії, Франції, Англії, Швейцарії, весь Балканський півострів. Крім того, у Римську імперію була включена майже вся Туреччина, Єгипет і берегова смуга Північної Африки аж до Марокко.

Жорстока політика імператорів періоду Ранньої імперії (особливо при Нероні в 54—68 роках) привела не тільки до загальної стабілізації, але і до помітного економічного росту, і насамперед у сільському господарстві як у самій Італії, так і в провінціях (Галлії, Іспанії, Британії). Там стали використовувати жниварку, колісний плуг, водяні млини, мінеральні добрива. У самій Італії перед-почитали вирощувати виноград, оливки й інші культури, а хліб приходилося ввозити, наприклад з Єгипту.

У провінціях виробництво сільськогосподарських продуктів було більш ефективним, тому в Італії інтерес до аграрного сектора стан падати. Виробництво зерна давало всього 4, 5% доходу, тоді як позичковий відсоток у середньому складав 6%. Посівні площі було вигідніше перетворювати в пасовища, ціна землі знижувалася. Більш широке поширення стали одержувати великі латифундії, хоча малася і дрібна селянська земельна власність.

У більшості віддалених провінцій рабство усе ще зберігалося, але в II столітті майже припинилися масштабні і переможні війни, що давали Риму необмежена кількість полонених, тому ціни на рабів у країні піднялися приблизно в 1, 5—2 рази в порівнянні з республіканським періодом. Це, у свою чергу, привело до руйнування багатьох дрібних і середніх господарств в аграрному секторі. Стала розповсюдженою практика виділення рабам у тимчасове користування невеликої ділянки землі, майна, худоби, їм дозволялося мати родину. Таке господарство називалося пекулії (пекуліум). Воно не було власністю рабів, його можна було відібрати в будь-який час. І все-таки це породжувало в рабів прагнення працювати більш продуктивно.

Криза рабовласництва привела у I столітті до появи колонату, що займав проміжне положення між рабовласницької і феодальної формами господарювання. Вільновідпущені і раби, що одержали пекулій, називалися квазіколонами. Вони недалеко пішли по своєму статусі від рабів, оскільки в I-II століттях колонат ще тільки формувався і не мав юридичного статусу. Велика земельна власність дробилася на парцели, тобто невеликі земельні ділянки, що здавалися в оренду колонам. Уже перші кроки в напрямку колонату, а саме децентралізація латифундій, дозволили зм'якшити соціально-економічні протиріччя рабства, помітно підвищити продуктивність праці.

КРИЗА На рубежі II-III століть у римській економіці продовжували наростати труднощі, що поставили імперію на грань катастрофи. Особливу напругу випробувала фінансова система, оскільки римські громадяни як і раніше податків не платили, а основна їхня вага лягала на провінції (особливо при Тиберії, Нероні, Веспасіані). Відкупна система збору податків ставала усе менш ефективною. Бюджет країни відчував постійний дефіцит, оскільки держава витрачала великі суми на утримання армії і величезного бюрократичного апарата в центрі і провінціях. Щоб догодити столичним жителям, імператори брали на себе обов'язок підгодовувати люмпенизовані шари.

У період Пізньої імперії (домінат). Для стабілізації економіки в 212 році був виданий едікт-Каракалли про те, що усі вільні громадяни, що живуть у провінціях, зрівнюються в правах з римлянами. Тоді ж стали обкладатися податками усі вільні громадяни Римської імперії незалежно від місця їхнього проживання. До того ж при імператорі Олександрі (222-235 роки) стали різко скорочуватися витрати на організацію ігор і видовищ, на подарунки воїнам і люмпенам. Усе це викликало масове невдоволення у військах і серед городян. На римському троні стали з'являтися так називані солдатські імператори.

Відсутність стабільності в центрі приводило до посилення відцентрових тенденції на окраїнах, що до того ж піддавалися набігам різних диких племен. Практично впала єдина грошова система, а разом з нею і торгівля, підсилилася роль натурального обміну. Ремісниче виробництво занепадало, міста порожніли, їхні жителі ішли в села і ставали сільськогосподарськими працівниками. Усе це свідчило про те, що центр соціально-економічного життя переміщався в сільське господарство.

У цей період усе більшого значення набував колонат. Селяни, побоюючись за своє життя, йшли під патронат (захист) великих землевласників. Цей процес називався коммендацією. Людина, що вступала під патронат, втрачала свої права власника на землю. Але при цьому він рятувався від державного і муніципального гніта. Раби повсюдно переводились у категорію квазіколонов. Маєтки усе більше відокремлювалися, оскільки в економіці підсилювалися тенденції натурального господарства.

Деяка стабілізація в економіці була досягнута в III— IV століттях при імператорах Діоклетіані і Костянтині.

Диоклетиан:

- зробив спробу провести грошову реформу, випустивши в обіг нові золоті, срібні і мідні монети. Але золото і срібло відразу зникало зі звертання, перетворюючи в скарби. Державі приходилося йти на випуск напівкоштовних монет.

- провів також податкову реформу, відповідно до якої всі жителі імперії (крім громадян самого Рима і прилягаючих до нього територій), що мали земельну власність, були зобов'язані платити поземельний податок відповідно до кількості і якості землі і поголів'ям худоби. Громадяни, що не мали земельних ділянок, повинні були платити подушний податок. Стягувалися й інші види податків: з торговців, збори із сенаторів, хлібний податок і ін. Державні чиновники регулярно складали описи маєтків, де вказувалася кількість як земельних площ, так і залежних хліборобів (колонів, квазіколонів), податки за який платили великі латифундисти. У такий спосіб відбувалося прикріплення селян не тільки до держави, але і до маєтку. За сплату податків з городян відповідали декуріони (куріали), що у разі потреби відповідали своїм майном у рахунок податків, не сплачених жителями міст.

- намагався призупинити ріст цін, викликаний постійним знеціненням грошей, що відбувалися в умовах усе зростаючої натуралізації латифундій. З цією метою в 301 році був виданий Едикт про ціни, у якому держава встановлювала рівень максимально припустимих цін на предмети споживання і тверді ставки оплати праці. Але через якийсь час едикт довелося скасувати, тому що державне регулювання цих явищ було неможливо здійснити і це приносило тільки шкоду економіці.

Заходи Діоклетіана продовжив імператор Костянтин, що у 330 році переніс столицю імперії в Константинополь.

IV століття ознаменувалося проведенням політики покріпачення колонів, яким відтепер заборонялося йти з маєтків. У 332 році був виданий Едикт про біглих колонів, у якому кріпацьке положення селян було підтверджено юридично. Незважаючи на те що колони були спадкоємними власниками свого господарства, вони усе в більшій мері попадали в особисту залежність, оскільки повинні були платити (поряд з державними податками) оброк і відпрацьовувати панщину на користь землевласника. Звичайно, колонат був перехідною формою від рабства до феодалізму, що виражалося, наприклад, в обмеженій правоздатності колонів. Але проте в Пізній імперії феодальний уклад (через патронат) здобував усе більше значення, а також одержувала поширення вічна-спадкоємна оренда за умови фіксованої ренти-канону.

У 395 році Римська імперія розділилася на дві частини — Західну з центром у Римі і Східну (Візантію) з центром у Константинополі. У 476 році був скинутий останній римський імператор Ромул Август під ударами німецьких племен Західна Римська імперія упала. Це означало кінець стародавньої історії. Починалася середньовічна історія Західної Європи. Місце рабовласницьких відносин зайняло феодальне господарство.