МУЗИЧНІ НАДБАННЯ СТАРОКИЇВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В історії української музики цей період відносять до мистецтва періоду Київської Русі, який починається з IX ст. Невід'ємною його частиною була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва в Київській Русі були скоморохи — талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів). До того ж вони складали пісні. Мистецтво скоморохів відображало народне уявлення про життя, приро-

¹³ Мистецтво Київської Русі. К.: «Мистецтво» 1989. — с. 30, іл.

¹⁴ Мистецтво Київської Русі. К.: «Мистецтво» 1989. — с. 49. іл.

ду, ставлення до влади. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Зберігся навіть заклик духовенства з проповіді IX ст.: «Смеха бегай лихого, скомороха... и гудця, и свирця не уведи в дом свой». Літописи XI ст. підкреслюють, що мистецтво скоморохів відволікає людину від бога, що їх ігрища й «позори» (вистави) збирають багато людей, а церкви залишаються порожніми. Але народ любив і поважав бродячих музикантів, сприймаючи їх як поборників народних інтересів, як «святих» людей, котрих слід шанувати. Основним інструментом скоморохів був гудок— триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів — гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів, що виникли в Київській Русі популярним був жанр билини — героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників — руських богатирів. їх виконували сказителі-професіонали. Імена таких співців згадуються в літописах та у «Слові о полку Ігоревім». Це — Митуса, Ор та Боян, ім'я якого згодом стало синонімом билинника-сказителя.

Крім народного мистецтва, багатством і розмаїттям відзначався музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-»умільців». Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів. В одному з творів XII ст. описано обід у знатного боярина «с гуслями, всяческим весельем, льстецами, игрецами, празднословцами, смехотворением». Зображення групи музикантів, танцюристів, акробатів відтворюють відомі фрески Софійського собору.

У Київській Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев»яні (сурми), свірелі. Серед струнних ми вже згадували про гудок, крім нього був ще смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти— одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як інструменти сигнальні. Використовувалися також ударні інструменти — накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителів. На одній із фресок Софійського собору збереглося унікальне зображення музиканта-соліста, який грає на на скрипкоподібному інструменті.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза була поширена ще з XI—XII ст. у східних народів — полов-

ців, татар. Кобза— це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру. За свідченням відомого знавця народної культури Г. Хоткевича, бандура відома в Україні ще з IX ст.

З поширенням у Київській Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Сприйнявши через Болгарію християнство в його візантійській формі, церква Київської Русі прийняла й візантійські традиції богослужебних обрядів. Як відомо, серед інших зовнішніх відмінностей між католицькою та православною церквами є різниця між музичним їх оформленням. Зокрема, у католицькому соборі обов'язково присутній орган (у перекладі з грецької — інструмент, знаряддя). У православній церкві його немає, тут панує хорова музика. Принаймні так довгий час вважалося. Але біля Керчі, в Криму були знайдені останки органу, походження якого відносять ще до І ст. Археологи знайшли також залишки органу при розкопках у Києві кам'яного храму X століття. А на фресках Софії Київської зображений механічний орган. Історично склалося так, що впродовж наступних століть орган замінив церковний спів.

Перші служителі та співаки церковних хорів були вивезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У зв'язку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували і навчали співацькі кадри і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Київської Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу — «розспівщики».

Характерними рисами церковного співу Київської Русі були: акапельність (хоровий спів без супроводу), на відміну від католицької вокально-інструментальної музики, унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви — «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію: лише приблизно можна було уявити напрям руху мелодії. Крюки записувалися над текстом і вказували приблизну тривалість звуків без фіксування точної висоти звучання наспіву. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст. На перших етапах церковної музики існувала так звана кондакарна нотація, яка не мала сучасного лінійного нотного стану. Ця система була складною, ключ до її прочитання загубився в глибині віків, і тому кондакарні записи і досі не розшифровані.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів — з великою кількістю голосів (багатоголосся). Походження багатоголосся в музиці православної церкви, безумовно, пов'язане з традиціями народного хорового співу. Ті ж народнопісенні традиції заклали основу мелодичного складу церковної музики Київської Русі.

На музику Київської Русі мали вплив музичні культури інших народів, які проживали на її території, таких як: половці, іудеї, вермени. їхні самобутні мелодії та народні традиції удосконалювали та урізноманітнювали жанри, зміст, форму музичних творів українського народу часів Київської Русі.

В Київській Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО 4 РОЗДІЛУ

1. Багацький В. В., Кормич Л. І. Культурологія: історія і теорія світової культури XX століття: Навч. посібник. — К.: Кондор, 2004.—304 с.

2. Гаврюшенко О. А., Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія культури: Навч. посіб / Наук. ред. Шейко В. М. — К.: Кондор, 2004 —763 с.

3. Виткалое В.Г., Митроека М. М. Українська культура: Навчально-методичний посібник. —Рівне: «Волинські обереги», 2001.— 168 с.

4. Історія української архітектури / Ред. В. І. Тимофієнко.— К.: «Техніка», 2003.— 472 с.

5. Історія української культури. Т. 1. — К: «Наукова думка». 2001. — 1135 с.

6. Культурологія. Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 392 с.

7. Попович М. Нарис історії культури України.— К.: «АртЕк», 1998. — 728 с.

8. Толочко П етро. Київська Русь. — К.: «Абрис», 1996. — 360 с.

9. Українська культура: історія і сучасність: Навч. Посібник / За ред. Черепанової С. О. — Львів: «Світ», 1994. — 456 с.

10. Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М. М. Заковича. — К.: «Знання», 2002. — 557 с.

11. Хоменко В. Я. Українська і світова культура: Підручник. — К.: Україна, 2003.-336 с.

РОЗДІЛ 5
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ (XIV—XVII ст.)

Формування та розвиток української культури у XIV—XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження») являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи — в Італії XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV — початок 17 ст.

Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформщія — широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства— протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та у групувань.

У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація — церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543—1563 рр., які стали програмою у боро-

тьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали «Індекс заборонених книг», головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inqiasitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.

Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаціональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римська бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко була церква єзуїтів у Римі (Іль Джесу), створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507—1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія III у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія X, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599— 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Антоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт.Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим», а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П'єрлуїджі да Палестини — засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган. Папи епохи бароко також були покровителями й цінителями наук.

Прихильність польських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, а більш за усе Сигізмунда III, прозваного королем єзуїтів, мала вирішальні наслідки— друзі й учні єзуїтів заповнили королівський двір, сенат, єпископські кафедри і суди. Некатоликам було заборонено обіймати державні посади в країні. Єзуїтські школи взяли на себе виховання дворянської молоді, внаслідок чого латинська мова перетворилася на повсякденну, а польська мова й література занепали. Дворянство, набувши зовнішнього лоску й шляхетності, по суті залишалося грубим та неотесаним з великою зарозумілістю і варварським фанатизмом. Пересичене богослов'ям, воно було впевнене у тому, що простий селянин є нащадком Хама і як такий на законних підставах приречений на рабство. Заохочуване єзуїтами, дворянство було не в змозі осягнути складності внутрішнього становища в багатонаціональній та багатоконфесійній країні і пішло на крайні заходи відносно протестантів та православних, наслідком чого стала Визвольна війна українського народу 1648— 1654 рр., яка була початком кінця Речі Посполитої.