Библиографоведение.

З 1919 р. існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її перший собор пройшов у Києві в 1921 р. Він оголосив митрополитом Василя Липківського. Втім, вже в 1930 р. УАПЦ самоліквідувалася, не витримавши переслідувань НКВС.

 

ДОДАТКИ

Дати:

1922 р. - входження УСРР до складу СРСР

1921 - 1923 рр. - голод в Україні;

1923 р. - початок політики «українізації»;

1925 р. - завершення відбудови промисловості, курс на індустріалізацію;

 

Поняття та терміни:

 

«індустріалізація» - комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років. Проголошена як партійний курс XIV з’їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.) — шляхом продрозкладки.^[1] Особливістю радянської індустріалізації був пріоритетний розвиток важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу

 

«українізація» - имчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 - поч. 30-х роках. Український різновид політики коренізації. Політика коренізації проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП (б) з метою укорінення (звідси і назва політичного курсу - коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.

 

«автокефальна церква» - православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв'язанні організаційних і культових питань.

 

 

Персоналії:

КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ [10(22).11.1893 - 26.7.1991] - радянський партійний і державний діяч, Н. у с. Кабани Київської губернії. За національністю єврей. З 1907 працював шевцем на взуттєвих підприємствах у Києві. З 1911 К., ставши членом РСДРП(б),брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк). У 1917-18 очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії. В 1918-22 К. - партійний фун­кціонер у Нижньому Новгороді та Воронежі (Ро­сія), Туркестані. В 1922-25 - завідуючий відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б). У 1925-28 К., будучи генеральним секретарем ЦККП(б)У, став запеклим противником українізації. Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О.Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В.Чуба­рем. У березні 1927 звинуватив у “націоналістичному ухилі” О.Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К.Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про “націоналістичних зрадників”, березень 1928) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, добився арешту, а згодом, і знищення її провідних членів - Й.Крілика (Васильківа), М.Косара (Заячківського), К.Саврича (Максимовича), Г.Іваненка (Барабу), Р.Кузьму (Турянського) та ін. У 1928 К. призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б), К. був одним з найближчих прибічників Й.Сталіна. Беззасте­режно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6.7.1932 на конференції КП(б)У К. разом з В.Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції укра­їнських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932-33. У 1935-45 К. керував роботою наркоматів важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення; з серпня 1938 - заступник голови Раднаркому СРСР. У березні 1947 К. знову був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, провів обширну чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Украінської Повстанської Армії. У грудні 1947 був викликаний до Москви. Після смерті Й, Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР. В 1957 разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. У червні 1957 на Пленумі ЦК всіх членів групи, зокрема і К., було усунено від керівних державних і партійних посад. У 1962 був виключений з КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав. Помер у липні 1991 у Москві.

ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (2.12.1890-18.9.1946) - український політичний діяч. Н. у с.Боровій Рудні на Київщині у бідній селянській сім'ї. З 1908 - член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 по осінь 1919- Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 Ш. разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот з метою встановлення в Україні радянського ладу. З травня 1918 - один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 ввійшов до складу боротьбистського уряду, який користувався впливом серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові. З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнення КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919- нарком освіти в українському радянському уряді Х.Раковського, 1920 -нарком внутрішніх справ, 1921 - представник УСРР у Польщі. Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу “Червоний шлях”, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 - нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з И.Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В.Чубарем. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26.4.1926 Сталін поклав на Ш. відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Ш. був пов'язаний національний ухил - “шумськізм”. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав “помилковість” своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти у 1927 і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Справа усунення Ш. гостро обговорювалась Комуністичною партією Західної України, що призвело до її розколу на “шумськістів” та прихильників сталінської позиції. Заарештований 13.5.1933 за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) - підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ (“шумськістів”) і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала і була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-35 перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 тюремне ув'язнення замінили засланням у Красноярськ. У відповідь на це рішення розпочав голодування, добиваючись повної реабілітації. 9.10.1937 тяжко хворого Ш. знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 справу через хворобу і відсутність матеріалів, які 6 свідчили проти нього, було припинено. У роки війни продовжував домагатися реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13.5.1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією “Малороси”, текст якої знищив у липні 1946, прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

ЮРА ГНАТ ПЕТРОВИЧ [27.12.1887 (8,1.1888) - 18.1,1966] - видатний український режисер і актор. Народний артист СРСР (1940). Н. у с. Федварі (тепер с. Підлісне Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.). Сценічну діяльність почав у 1904 в аматорському гуртку. У професійному театрі з 1907 у трупі С.Максимовича. У 1913-14 грав у театрі “Руська бесіда” у Львові. Протягом 1917-19 був актором і режисером у київському “Молодому театрі” та Першому державному драматичному театрі УСРР ім.Т.Шевченка. У 1920 Ю. виступив одним із співзасновників створеного у Вінниці українського драматичного театру ім. І.Франка (з 1926 - Київський академічний український драматичний театр ім. І.Франка), до 1961 -художній керівник і режисер театру (з 1954 - разом з М.Крушельницьким). У 1938-61 -викладач (з 1946 - професор) Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Ю. як актор сформувався на традиціях українського театру, під впливом творчості видатних майстрів української сцени П. Саксаганського, М.Кропивницького, М.Садовського. Виступаючи замолоду переважно у драматичних ролях, Ю. в подальші роки свій акторський хист найбільше виявив у характерних та комедійних образах, які відзначалися правдою почуттів та соковитим народним гумором. Кращі ролі: Копистка (“97” М.Куліша), Мартин Боруля, Стьопочка, Крамарюк, Терешко, Сурма, Бонавентура (“Мартин Боруля”, “Житейське море”, “Суєта”, “Сто тисяч” І.Карпенка-Карого), Швейк (“Пригоди бравого вояка Швейка” за Я.Гашеком), Калеб (“У пущі” Лесі Українки), Освальд (“Примари” Г.Ібсена)та ін. Серед його вистав відзначаються: “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Мартин Боруля”, “Суєта”, “Безталанна” І.Карпенка-Карого, “Маруся Богуславка”, “Лиха доля” (“Циганка Аза”) М.Старицького, “Украдене щастя” І.Франка, “Дон Карлос” Ф.Шіллера. Знімався в кіно (фільми “Кармелюк”, “Прометей”, “Тарас Шевченко”, “Балада про солдата”, “Чисте небо”, “Пам'ять” та ін.). Автор літературних праць з питань театрального мистецтва: “20 років” (1940), “Режисер у театрі” (1962), “Життя і сцена” (1962). Державна премія СРСР (1949, 1951).

КУРБАС ЛЕСЬ [Олександр Степанович; 25.2.1887 - 3.11.1937) - визначний український театральний діяч та режисер. Н. у Самборі. (тепер Львівська обл.) в акторській сім'ї. Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Оволодів російською, польською та німецькою мовами, самотужки вивчав англійськута норвезьку мови. В 1907-08 навчався на філософському ф-ті Віденського ун-ту, вивчав германістику і славістику. Великий вплив на формування світогляду молодого К. мали Гордон X. Крег, М. Райнгард, П. Альтеборг і, особливо, А. Бергсон та Й. Кайнц. У 1908 К. перевівся на філософський ф-тет Львівського ун-ту. Одночасно працював у аматорському театральному гуртку товариства «Сокіл». Восени 1909 організував власний драматичний гурток при Львівському ун-ті. Після вбивства польськими шовіністами українського студентського діяча А. Коцка (1.7.1910) проти українських студентів розпочалися репресії, під час яких К. було виключено з ун-ту. В 1911 він знову короткий час перебував у Відні, де, мабуть, студіював у Віденській драматичній школі. Влітку 1911 К. було запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г.Хоткевича, одним з ре­жисерів. Брав участь у постановці вистав «Довбуш», «Непросте», «Гуцульський рік». У 1912-14 -актор Театру товариства «Руська Бесіда». У вересні 1915 організував у Тернополі трупу «Тернопільські театральні вечори». Наприкінці бе­резня 1916 К. на запрошення М.Садовського переїжджає до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі «Невольник» М. Кропивницького. Згодом приєднався до групи випускників музично-драматичної школи, які створили «Молодий Театр», метою якого було виховання і розвиток акторських обдарувань молоді (серпень 1917 - квітень 1919). На сцені «Молодого Театру» К. поставив «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «Молодість» М.Гальбе, «У гущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» О.Олеся, «Цар Бдіп» Софокла. У квітні 1919 наказом Театрального комітету при Наро­дному комісаріаті освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драматичним театром у Києві. Під час денікінської окупації Києва К. працював над оперою «Тарас Бульба» М.Лисенка. У червні 1920 колектив акторів на чолі.з К. утворив Київський драматичний театр - Київдрамте, який здійснив постановку українською мовою вистави У. Шекспіра - «Макбет». Головну роль у ній грав сам К. - це був останній його акторський виступ у новій ролі, У травні 1921 колектив Київдрамте переїхав до Харкова як Державний мандрівний зразковий театр. Ідеєю К. в цей час було створення єдиної всеукраїнської театральної академії. Поступово ідея академії трансформувалася й оформилася у Мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло бл. 250 театральних діячів та акторів. Було утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, а також бл. 20 творчих дослідницьких комісій, станцій, бюро тощо. В першій пол. 1920-х рр. К. на Одеській кіностудії були поставлені фільми «Вендета», «Макдональд», «Арсенальці».

У березні 1926 на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль»у Харків. У цей час на сцені театру поставлено ряд високохудожніх, часто гостро дискусійних вистав, серед них «Джіммі Хіггінс» за Е.Сінклером. «Золоте черево» Ф. Кроммелінка, «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенката ін. У кін. 1930 К. став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар», раніше з його ініціативи у Харкові було створено Театр української оперита Театр для дітей. Активна діяльність К. на ниві української національної культури, вже 1927 викликала необгоунтовані нападки і звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. Було заборонено п'єсу А. Берга «Войцек», не попала на сцену і виставам. Куліша «Патетична соната». З поч. 1931 почалося масове цькування К. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» К. і М. Куліша. Сіялась недовіра до К. серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 К. викликав до себе перший секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, який вимагав від нього зректися помилок і засудити діяльність М. Хвильового та М.Скрипника, що К. відмовився зробити. 5.10.1933 на спеціальному засідання народного комісаріату освіти було усунуто К. від обов'язків мистецького керівника театру «Березіль». Зго­дом його позбавили звання народного артиста УСРР, яке йому було присвоєно у 1925. В жовтні 1933 К. на запрошення мистецького керівника Державного Єврейського Театру Соломона Мі-хоелса виїхав до Москви з метою поставити на сцені «Короля Ліра» У. Шекспіра. 26.12.1933 по дорозі до театру його було заарештовано, а згодом заслано на північ у табори ГУЛАГУ. Розстріляний 3.11.1937 (офіційні радянські джерела подають дату 15.11.1942). В історію українського театру К. увійшов як його реформатор, організатор та режисер, який шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.

БОЙЧУК МИХАЙЛО ЛЕВОВИЧ (18(30).10.1882- 13.7.1937) - визначний український живописець-монументаліст і педагог, один з основоположників українського монументального мистецтва. Н. в с.Романівці на Тернопільщині. В 1908 -удосконалював свою майстерність у Парижі. В 1917 - проф. Академії Мистецтв, з 1924 -художнього інституту в Києві. Б. створив школу художників-монументалістів т. зв. бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та ін.), вміло поєднував впливи візантійського живопису з традиційними елементами українського малярства. Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919) санаторію ім. ВУЦВК на Хаджібеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-35). Б. - автор портретів Б.Лепкого і К. Же-ромського (поч. 20 ст.), ряду декорацій для вистав “Молодого театру” Л. Курбаса у Києві (1918). В 1937 заарештований органами НКВС і засланий. Помер у концтаборі.

Библиографоведение.

Тема 1. Библиография как общественное явление

А. Определение понятия “библиография”.

Развитие библиографической науки – это прежде всего процесс осмысления понятий, в том числе ее базового понятия – библиография.

В специальной литературе насчитывается сотни определений библиографии, число их увеличивается, но общего признания научной общественности ни одному из них не получило.

В ходе своей эволюции библиография превратилась в столь сложное и многоаспектное явление, что оно не может быть охарактеризовано одним универсальным определением, даже в стандартах, которые призваны способствовать однозначному пониманию терминов.

В настоящее время термин «библиография» употребляется в разных значениях:

1) как наиболее общее понятие, объединяющее всю совокупность библиографических явлений;

2) как область практической (или научно-практической) деятельности по подготовке различных источников библиографической информации (библиографических пособий) и библиографическому обслуживанию потребителей информации, в противовес понятию «библиографоведение», которое обозначает науку;

3) как отдельное библиографическое издание, например, «Библиография Афганистана», «Библиография Японии» и т.д., или список литературы в выражениях типа «библиография в конце книги», «библиография в конце статьи»; совершенно недопустимо использование термина в таком его значении. Сегодня используется только в единственном случае: как элемент библиографического описания: «Библиогр.: с.».

4) как совокупность библиографических трудов, выделенных по какому-либо признаку, например, библиография стран Азии. Также недопустимо.

Вообще в культуре библиографической среды сложилась традиция нестрогого употребления термина, но в познавательной сфере (т.е. научной и учебной) понятийные контуры библиографии должны быть очерчены достаточно отчетливо, для однозначного их понимания в процессе научных дискурсов (диалогов) и изучения в различных курсах библиографических дисциплин.

Попытаемся дать определение.

При всем разнообразии взглядов на библиографию специалисты едины в одном: у истоков библиографии находится потребность в знании, недостаток знания о чем-либо, стремление человека получить информацию об этом знании. Библиография сформировалась как структура, которая оказалась способной помочь в удовлетворении этой потребности. Она выработала специфические средства, организующие знания, накопленные человеком, и позволяющие человеку ориентироваться в нем. Поэтому, в самом общем виде библиографию можно определить как систему, упорядочивающую пространство информации и знания с целью ориентации в нем.

Информация и знание выступают в единстве, но нетождественны друг другу. Информация накапливается с помощью органов чувств, аналитически обрабатывается, логически осмысляется, закрепляется в суждениях и превращается в знания. Средствами закрепления и сохранения знания является язык и знак. Т.о. знание является феноменом познавательной деятельности человека, результатом переработки полученной информации. Информация же есть передаваемое знание и выступает в качестве способа передачи знания. Следовательно, знание может быть представлено в качестве содержания информации, передаваемой в процессе коммуникации.

В последнее время мы часто апеллируем понятиями «информационное общество», «общество знания». Знание должно выступать в качестве исходного пункта в построении всех информационно-коммуникационных систем.

В определении мы говорили о библиографии как системе ориентации в мире знаний и информации. Под ориентацией следует понимать способность библиографии структурировать, организовывать, упорядочивать информацию и знание с целью обеспечения свободного поиска и обнаружения необходимого.

К сожалению, одна из главных проблем XXI века – переизбыток неструктурированной, не превращенной в знания информации. По мнению ученых, даже в самых эффективных организациях используется лишь третья часть полезной информации по профилю их деятельности. Отсюда – важность создания систем по управлению знаниями, разработки интеллектуальных методов, обеспечивающих извлечение, интеграцию и обработку знаний из различных информационных источников. Библиография такими методами структурирования располагает.

Специфика данного метода будет прослежена при дальнейшем рассмотрении сущности библиографии.