Еволюція спільної міграційної політики ЄС

Б. А,В, Г,Д

Правила пожарной безопасности

1. Какими из указанных ниже огнетушителей можно тушить возгорание электрооборудования, находящегося под напряжением 380/220 В?

В. ОП-5(3)

2. В каком из вариантов ответа указан случай, когда воздушно-пенные и водные огнетушители (ОВП и ОВ) не должны применяться?

А. Тушение электроустановок под напряжением до 100В

Б Тушение сильно нагретых или расплавленных веществ

В. Тушение веществ, вступающих с водой в химическую реакцию, которая сопровождается интенсивным выделением тепла и разбрызгиванием горючего

Г. Во всех случаях, указанных в других вариантах ответа

3. Что обязан сделать работник, при возникновении пожара в электроустановке?

В. Немедленно сообщить о пожаре по телефону 101, либо по внутренней связи в пожарное аварийно-спосательное подразделение по чрезвычайным ситуациям организации и старшему дежурному работнику в смене, после чего приступить к тушению пожара имеющимися средствами пожаротушения.

4. Где должны размещаться огнетушители?

А. На расстоянии не менее 1,2 м от проема двери и на высоте не более 1,5 м от пола в специальных трубах или шкафах

5. Какие первичные средства пожаротушения должны быть на пожарном посту (щите)?

Г. Только те, которые могут применяться в данном помещении, сооружении.

6. какова периодичность осмотра песка в ящиках?

В. Один раз в 10 дней

7. Для чего используются огнетушители ОВ-5 и ОВ-8?

Б. Для тушения возгорания твердых органических материалов (древесины, бумаги, тканей и др)

8. В каком диапазоне температур используют воздушно-пенные огнетушители?

А. +3.. +50 ⁰С

9. Какие опасные факторы возникают при применении углекислотных огнетушителей?

Г. Все опасные факторы, указанные в других вариантах ответа

10 В каких случаях допускается проведение огневых работ при отсутствии на месте их проведения первичных средств пожаротушения?

Г. Не допускается во всех случаях

11. Что должен включать в себе первичный противопожарный инструктаж?

В. Ознакомление с действующими на предприятии противопожарными правилами и инструкциями, с производственными участками, наиболее опасными в противопожарном отношении, с возможными причинами пожаров и мерами по их предупреждению, с практическими действиями при пожаре.

12. Какое количество горючих веществ допускается хранить на рабочих местах возле станков, аппаратов, установок?

А. не более сменной потребности

Спільна міграційна політика єс: засади та перспективи

Рабінович М.Л.,

студентка 2 курсу економіко-правового факультету

Науковий керівник: Саракуца М.О.,

старший викладач кафедри конституційного права та правосуддя, к.ю.н.

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

Вступ

Еволюція Європейського Союзу характеризується вживанням інституційних та правових заходів щодо модернізації, демократизації та зростання ефективності ЄС як інтеграційного об’єднання в умовах глобалізації та світової економічної кризи. Запорукою зростання ефективності Союзу є створення та втілення уніфікованих політик у ключових сферах суспільного життя.

На сьогодні, на розвиток усіх континентів справляє значний вплив такий феномен, як міграції. У зв’язку з цим, важливості набуває такий напрямок діяльності держави, як розробка й реалізація міграційної політики. Поняття «міграційна політика» охоплює зусилля збоку держави, направлені на регулювання та контроль за в’їздом на територію країни і створення умов для осіб, що прагнуть влаштуватися на постійне проживання, тимчасову роботу чи отримати політичний притулок»[13,4]. Сфера міграційної політики включає ряд міжнародних (узяті країною міжнародні забов’язання, згідно з якими держава змінює свою міграційну політику) та внутрішніх (проблеми безпеки, інтеграції мігрантів; соціальні видатки та політичні забов’язання уряду) чинників.

До компонентів міграційної політики відносяться: візова політика; прикордонний контроль; надання дозволу на проживання, у тому числі у випадку возз’єднання родини; правовий статус і права мігрантів та біженців всередині країни; надання статусу біженця та політичного притулку; соціальні послуги; контроль за виконанням внутрішнього законодавства та вислання з країни; боротьба з транскордонними злочинами; співробітництво з іншими країнами для спільного менеджменту міграційних потоків.

На необхідність уніфікації міграційної політики впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Найважливішим внутрішнім фактором є пристосування міграційної політики до нового рівня інтеграції об’єднання, започаткованого Лісабонським договором та концентрації уваги Союзу на формуванні простору свободи, безпеки та правосуддя. [27,42-46]Ззовні на актуалізацію проблеми впливає міграційна ситуація в Європі, яка справляє знаний тиск на соціально-економічну ситуацію в деяких країнах ЄС. Ключовими задачами Союзу є реалізація існуючих засад єдиної міграційної політики об’єднання; гармонізація законодавства країн-членів та створення деталізованої нормативно-правової бази щодо регулювання міграцій. Втілення в життя єдиної виваженої міграційної політики сприятиме як ефективному регулюванню суто міграційної сфери, так і створенню справді єдиного правопорядку та правової системи ЄС.

Питання гармонізації міграційної політики ЄС неодноразово розглядалося у працях вітчизняних та європейських авторів, як окремо, так і у контексті реформування функціональної структури ЄС, передбаченого Лісабонським договором. Нові тенденції міграційних процесів та зміни у їхньому регулюванні відображені у дослідженнях К. Боніфаци та М. Околскі «Міжнародна міграція в Європі: нові тенденції та нові методи аналізу», Л. Рутса «Вплив Лісабонського договору на розвиток міграційне законодавство ЄС», П.Глауберта «Про регульовану міграцію в Європі». На уніфікації норм щодо біженців та створенні «Європи притулку»[6,IV] фокусуються праці Т.Гамельтофта-Хансена «Доступ до притулку: міжнародне право біженців та глобалізація міграційного контролю», С.Пірса та Н.Роджерса «Європейське міграційне право та право притулку». Поряд із уніфікацією норм європейського міграційного права, такі автори, як Є.Балдацині, Є.Гілд, С.Карера ставлять питання про співвідношення сучасної міграційної політики ЄС та формування простору свободи, безпеки та справедливості. [1] Проблеми міграційної політики європейських держав та ЄС в цілому висвітлювали у наукових працях такі вітчизняні вчені, як В.Муравйов, І.Грицяк, М.Шамраєва, Б.Парахонський, О.Чалий. Однак, проблема продовжує потребувати дослідження через низку причин. Це, перш за все, постійні та динамічні зміни у внутрішній та зовнішній ситуації навколо створення спільної міграційної політики ЄС. По-друге, відсутній комплексні дослідження проблеми одночасно на рівні окремих-країн членів та Союзу.

Метою нашого дослідження є коротка характеристика розвитку та встановлення існуючих засад спільної міграційної політики ЄС та виявлення питань, що потребують уніфікації в існуючій політиці держав-членів на основі порівняльно-правового дослідження національної нормативно-правової бази держав ЄС.

Еволюція спільної міграційної політики ЄС

Еволюція міграційної політики та міграційного права ЄС значною мірою зумовлена постійним зростанням рівня інтеграції об’єднання. У свою чергу, чим тіснішою стає співпраця країн об’єднання у галузі внутрішніх справ, безпеки та зовнішніх зносин, тим актуальнішим стає питання уніфікації міграційного законодавства.

Як відомо, ЄС та відповідно європейське право у своєму розвитку пройшли декілька етапів. Так, Л.Ентін у своїй роботі «Право Європейського Союзу. Новий етап еволюції: 2009-2017 роки» виділяє 4 етапи еволюції права ЄС[27,6]. Перший пов'язаний з конституюванням Європейських Співтовариств. Другий починається з виникнення Європейського Союзу. Третій бере початок від підписання Ніццького договору. Лісабонський договір відкриває четвертий етап розвитку європейського права та новий етап у розвитку міграційного законодавства, адже конституює співробітництво країн ЄС на новому рівні з метою створення нової функціональної структури об’єднання.

Тенденції щодо уніфікації міграційної політики виникають вже на другому етапі розвитку права ЄС, адже спільна виважена міграційна політика є однією з важливих засад співробітництва у галузі юстиції та внутрішніх справ. Базові засади щодо надання політичного притулку, порядку перетину зовнішнього кордону та здійснення контролю за цим, імміграційної політики наявні вже в Маастрихтській угоді. Амстердамський договір 1997 р. призвів до комунітарізації імміграційної політики ЄС, ввів більш детальне регулювання питань надання довгострокових віз та видів на проживання, возз’єднання сімей, умов в’їзду та перебування на території ЄС третіх осіб[20]. Міграційний курс ЄС став характеризуватися «зовнішнім виміром»[2,44], тобто співробітництво з третіми країнами з питань міграції перейшло з міжурядового на наднаціональний рівень. Саме тоді було усвідомлено необхідність активного співробітництва та надання допомоги країнам-потенційним донорам мігрантів.1999 на зустрічі у Тампері питання щодо відносин з країнами-донорами було визнано ключовим. На другому етапі розвитку права ЄС міграційна політика фактично стає елементом зовнішньої політики Союзу.

Черговим кроком до посилення інтеграції об’єднання став Ніццький договір 2003р., який відкрив третій етап формування права ЄС. Найбільш вагомим документами у сфері міграційної політики на початку цього етапу стали Дублінська угода 2003р. та Гаазька програма 2004р. Дублінська угода [8] забов’язує країни-члени розглянути клопотання осіб, що потребують міжнародного захисту за Женевською конвенцією 1951р. та Директивою Ради 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 «Про мінімальні стандарти для кваліфікації статусу громадян третіх країн чи осіб без громадянства як біженців чи осіб, які потребують міжнародного захисту, та об’єму захисту, що надається».

Гаазька програма 2003р/ не лише звертає увагу на необхідність співпраці у галузі наданні захисту за Женевською конвенцією 1951р., але й зосереджується на менеджменті міграційних потоків(у тому числі, максимізації позитивного ефекту міграції), боротьбі з транскордонними злочинами. Програма містить побудову загальної європейської системи притулку, яка має включати єдину процедуру надання притулку та єдиний статус для осіб, що отримали притулок або субсидіарний захист. Ключовими напрямками Програми є інтеграція громадян третіх країн та зовнішній вимір у сфері притулку та міграції. Інтеграція громадян третіх країн включає активний обмін досвідом між країнами-членами ЄС. Зовнішній вимір включає співробітництво із країнами та регіонами походження і транзиту мігрантів, а також політику повернення і реадмісії. У Гаазькій програмі окреслено ключові вектори міграційної політики Союзу та політики у галузі притулку, однак зазначена необхідність документального закріплення основних принципів даних політик. [3]

2005 року Радою ЄС був прийнятий «Глобальний підхід до міграції: пріоритетні міри, що фокусуються на Африці та Середземномор’ї». Цей акт визначив міграційну політику як «зовнішній вимір юстиції та внутрішніх справ». У документі підкреслюється важливість глобального інтегрованого підходу до таких проблем міграції, як безпека на морі, запровадження інтегрованого управління кордонами у Середземномор’ї, діалог із країнами Африки тощо. Важливість цього документу полягає у визнанні необхідності глобального підходу до світових проблем безпеки під час міграцій та у відкритті діалогу із регіонами-донорами мігрантів. [7]

Після приділення проблемі міграції значної уваги в установчих документах Союзу і реалізації Тамперської (1999-2004) та Гаазької (2004-2009) програм, Союзом було досягнуто значного успіху у впровадженні спільної міграційної політики: відміна внутрішніх кордонів, гармонізація стандартів контролю на зовнішніх кордонах, організація Frontex,кооперація у протидії нелегальній міграції тощо. 2008 року у Пакті про імміграцію та притулок Союзом було окреслено основні вектори спільної політики ЄС, що мають знайшли свій розвиток у Стокгольмській програмі Союзу. Основним пріоритетом має стати така міграційна політика держав-членів, яка відповідатиме комунітарним інтересам та acquis communutaire; братиме до уваги здатність країни до прийняття мігрантів і потреби ринку;забезпечить гармонічну інтеграцію мігрантів у суспільство. Іншим пріоритетом є боротьба із нелегальною міграцією, у тому числі шляхом підтвердження факту повернення мігранта у країну походження або транзиту. Значну роль у реалізації цього пріоритету відіграє двостороннє співробітництво країн ЄС із третіми-країнами, в тому числі у рамках «Глобального підходу до міграції», кооперація країн ЄС. [6]

Важливим завданням зостається ріст ефективності прикордонного контролю. Цей напрямок включає активну роботу FRONTEX, вирішення питання щодо біометричних віз, покращення технологічного обладнання кордонів, впровадження принципів інтегрованого управління кордонами на зовнішніх кордонах. Організація «Європи притулку» є одним з ключових векторів міграційної політики ЄС. В рамках виконання норм Пакту, на початку 2011р. було створено Європейський офіс підтримки (European Asylum Support Office) для координації співробітництва між країнами-членами. Поки що залишається відкритим питання про спільну процедуру щодо надання притулку. За сучасних зовнішніх умов та наявності значного тиску на соціально-економічні системи окремих країн-членів ЄС через наплив біженців, актуалізується принцип солідарності держав-членів у разі міграційної кризи у певній державі. Принцип солідарності означає допомогу країні у перерозподілі осіб, що потребують міжнародного захисту. Пакт також містить норми щодо необхідності співробітництва із країнами походження та транзиту мігрантів. Положення Пакту деталізуються за допомогою міграційних програм ЄС, у законодавстві та міграційних програмах держав-членів, міжнародно-правових документах.