ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі обґрунтовується актуальність дослідження потенціалу поняття смислу в парадигмах гуманітарнонаукового знання, формулюються мета і завдання, методологічні засади дослідження, його об’єкт і предмет, ступінь розробленості проблеми, наукова новизна дисертаційної роботи та твердження, що виносяться на захист, їхнє теоретичне і практичне значення.

Перший розділ “Світоглядне підґрунтя постановки проблеми смислу у філософсько-науковому дискурсі” присвячено аналізу змін у розумінні смислу на різних етапах розвитку людини, її самоусвідомлення й визначення свого місця у світі.

У підрозділі 1.1 “Світоглядно-філософські запити смислу: від синкретизму до плюралізму інтерпретацій” проаналізовано історичну ґенезу проблеми смислу в різних типах світогляду, а також інтерпретації, в яких вона поставала. Феномен смислу проблематизується передусім у філософії, оскільки він постає продуктом мислення окремого індивіда, спрямованим на загальні цілі та цінності. Одне з найпоширеніших загальнофілософських визначень смислу зводить його до результату мисленнєвої побудови цілого та виявлення значення його елементів.

Раціоцентризм Нового часу актуалізує смислотвірні потенції суб’єкта пізнання, зокрема в осягненні смислу природного буття. Критика настанов модерну, які трансформувались у лого- та наукоцентризм, призводить до акцентуації суб’єктних характеристик смислу, переважно ірраціоналістичних. Зрештою постмодернізм, проголосивши “смерть” суб’єкта, відкидає будь-які форми “центризмів” і смислів, утверджуючи світоглядний плюралізм як характерну рису сучасної філософської рефлексії та наукового пізнання.

Упідрозділі 1.2 “Смисловий потенціал наукового знання та його роль в усуненні сучасних деформацій смислу” проаналізовано низку викликів, які постали перед людством унаслідок науково-технічного поступу та ціннісно-смислової дезорієнтації. Показано, що вилучення проблеми смислу з наукового дискурсу породжує кризові явища як у природній, так і суспільно-особистісній сферах. Натомість дослідження феномену смислу дозволяє намітити можливі підходи до їхнього подолання, визначивши взаємозв’язок смислу буття, смислу пізнання та смислу діяльності.

Філософський підхід до науки, вписуючи її у контекст цілісного, позаяк незавершеного, буття людини і природи, ставить питання про смисл і особливості наукового пізнання дійсності. Значними перевагами у дослідженні смислового потенціалу наукового знання володіють гуманітарні науки, одне з призначень яких – пізнання цінностей і формування цілей людського життя.

У підрозділі 1.3 “Ціннісно-смислові настанови й інтенції науково-пізнавальної діяльності” досліджуєтьсявплив соціокультурних орієнтацій на розвиток наукового знання, зокрема, шляхом дослідження його ціннісно-смислової зумовленості. Розкритозначення й описано функції смислових настанов як найвищого рівня регуляції наукової діяльності. Проаналізовано погляди Макса Вебера на роль смислових настанов діяльності вченого – кінцевих світоглядних позицій і їхній вплив на процес пізнання, його результати і наслідки.

Другий розділ “Теоретико-методологічні засади досліджень смислу в гуманітарних науках” виявляєвихідні концептуальні твердження провідних філософських напрямів і підходів щодо трактування поняття “смисл” на тлі динаміки розвитку методології гуманітарних наук.

У підрозділі 2.1 “Розкриття інтерпретативно-контекстуальних характеристик смислу в герменевтичній традиції” проаналізовано основні етапи розвитку герменевтики, ті перетворення, яких вона зазнала: від герменевтики тексту до герменевтики духу і герменевтики досвіду (А. Богачов). Досліджено способи розв’язання проблеми розуміння Ф. Шляєрмахером і В. Дильтаєм, зокрема герменевтичне коло, принцип історичності, дивінаторний і компаративний методи, методологічне опосередкування розуміння, реконструкція культурно-історичного контексту розуміння тощо. Виявлено підґрунтя розмежування природничого і гуманітарного наукового знання у протиставленні об’єктів і методології природних і духовних наук (В. Дильтай). Водночас проаналізовано підстави твердження про універсальний характер методу розуміння (О. Івін), його застосування у природознавстві, можливість об’єднати природничі та гуманітарні царини пізнання. Відтворено методи дослідження смислу в герменевтиці.

У підрозділі 2.2 “Розв’язання проблеми смислоутвердження світу людською свідомістю у феноменології” розкривається зміст основних категорій та епістемологічних настанов феноменології. Простежується розширення тлумачення смислу при переході від його логіко-семантичної характеристики у тріаді: смисл (Sinn) – значення (Bedeutung) – об’єкт, предмет (Gegenstand) у “Логічних дослідженнях” до концепції інтенціональності та інтерсуб’єктивності й обґрунтування ґенези смислу в “горизонті світу” у пізніх працях Е. Гусерля, зокрема “Картезіанських медитаціях”. Проаналізовано значення постановки проблеми смислу буття М. Гайдеґером і результати застосування феноменологічного методу для її розв’язання. Експліковано логіко-онтологічні характеристики категорії смислу. Виявлено антропологізацію проблеми смислу у філософії Г.-Ґ. Ґадамера, зверненої до пізнання людини як особливого буття. Розуміння смислу в “Істині і методі” розкривається у спрямованості питання до відповіді, окресленій горизонтом мови і знання. Тим самим обґрунтовується висновок Ґадамера, що логіка наук про дух – це логіка питання. У прищепленні герменевтичної проблематики до феноменологічного методу П. Рікером розкривається можливість кореляції життя, сили (значення) і духу (смислу). Показано, що головна функція гуманітарного знання – формування людини через привласнення нею смислів культури.

У підрозділі 2.3 “Зіставлення смислу і значення в контексті структуралістських досліджень об’єктів знакової природи” висвітлюється новий ракурс смислової проблематики, дослідження якого започатковано у структурній лінгвістиці Ф. де Сосюра. Розкрито взаємозв’язок між смислом як предметом думки, висловлення, втілення у знаках і їхній інтерпретації, розумінні. Обґрунтовується пріоритет смислу над істиною в гуманітарному знанні (Р. Барт, М. Бахтін). Частково спростовуються критичні зауваження щодо “негуманітарності” рис структуралістської методології, водночас виявляючи суголосність її ідей настановам постнекласичної науки.

У підрозділі 2.4 “Деконструкція дискурсів смислу та виявлення його парадоксальної природи в постструктуралізмі” проаналізовано діалектичний розвиток вихідних засад дослідження смислу структуралізмом шляхом їхнього заперечення у постструктуралізмі: від смислу, який постає у вибудуваних структурах, до деконструкції структур (часто прихованих), які генерують смисли. Обґрунтовується парадоксальність смислу – “роздоріжжя без вказівника”, його безтілесність і позалогічність (Ж. Дельоз). Смисл постає між фізичним і метафізичним дискурсами, це подія, яка трапляється на поверхні речей і речень, нейтральна “як смерть” (М. Фуко). Розвінчуються владні претензії одних дискурсів (і, відповідно, смислів, які вони породжують), порівняно з іншими, тим самим стверджується неможливість існування як загальнозначущого смислу, так і сенсів здорового глузду. Загалом продемонстровано трансформації проблематики смислу і його філософсько-методологічних експлікацій, схематично втілені в ланцюжку: текстуальність – духовність – досвідність – формальність – дискурсивність.

Третій розділ “Конститутивна роль поняття “смисл” у формуванні гуманітарнонаукових парадигм знання” зорієнтований на дослідження смислової специфіки гуманітарнонаукового знання як його характерної риси.

У підрозділі 3.1 “Проблема смислу в контексті постнекласичних трансформацій філософії та методології науки” проаналізовано причини й умови постановки проблеми смислу на постнекласичній стадії розвитку науки. Показано зміни у трактуванні поняття смислу в науці, зумовлені зміщенням акценту з дослідження системи знань на пізнавальну діяльність науковців і її нормативно-ціннісні чинники. Сучасна філософія вивчає науку як соціокультурне, історично змінне та ціннісно навантажене явище, що дозволяє аналізувати вияви онтологічного, антропологічного, епістемологічного й аксіологічного аспектів смислу в науковому знанні. Залучаючи різні царини філософсько-наукового знання до спільної дискусії, розкрито інтегративне значення постановки проблеми смислу у філософії науки.

У підрозділі 3.2 “Потенціал і обмеження застосування парадигмального підходу в гуманітарних науках” здійснено спробу обґрунтувати правомірність і плідність парадигмального підходу в дослідженні загальних і специфічних рис предмету і методології гуманітарних наук. Експліковано зміст поняття парадигми у природничих і гуманітарних науках. Проаналізовано парадигмальність як сутнісну характеристику зрілої науки (М. Савостьянова). Виявлено передумови застосування парадигмального підходу в гуманітарних науках, окреслені Т. Куном і розвинені сучасними дослідниками. З’ясовано, що гуманітарні науки спрямовані на продукування нових парадигм. Визначаючи смисловий потенціал об’єкта дослідження, вони припускають наявність множини його інтерпретацій, з якої кожного разу реалізується лише одна можлива в конкретних умовах пізнання. Запропоновано розрізняти поняття парадигми як окремої наукової моделі та як узагальненого типу або схеми, відмінної для природничих і гуманітарних наук.

У підрозділі 3.3 “Загальнонаукова характеристика ідеалу гуманітарного знання” проаналізовано особливості втілення основних критеріїв науковості знання (обґрунтованість теоретичних тверджень, доведеність висновків дослідження, інтерсуб’єктивність, методологічна усвідомленість, прогностична здатність теорії, визначеність поняттєво-категорійного апарату теорії, орієнтація на практику) в результатах дослідження гуманітарних наук. Обґрунтовано сумірність ідеалів природничого і гуманітарного знання.

У підрозділі 3.4 “Смислова специфіка гуманітарнонаукових парадигм знання” здійснено порівняльний аналіз основних відмінностей парадигм у природничих і гуманітарних науках. Головною рисою гуманітарного знання визначено домінування цілісності досліджуваного предмета, явища, особистості над елементами, фрагментами, що дозволяє виокремити центральну категорію гуманітарних парадигм – смисл. Обґрунтовано, що гуманітарне знання спрямоване не стільки на опис і пояснення самого об’єкта дослідження, скільки на залучення цього об’єкта у певне відношення, що задає його смислові координати: слово – контекст, текст – автор, ідеологія – історична епоха, політик – партія тощо, формує його смислову визначеність. Сутність гуманітарного пізнання можна звести до виявлення смислового потенціалу взаємозв’язків досліджуваної реальності, яка має духовний вимір.

Четвертий розділ “Епістемні та методологічні потенції поняття смислу в гуманітарнонаукових теоріях-парадигмах” розкриває зміст поняття смислу в окремих теоріях і концепціях таких гуманітарних наук, як логіка, лінгвістика, психологія, історія, соціологія, і в міждисциплінарній галузі дослідження – когнітології.

У підрозділі 4.1 “Логіко-лінгвістичні дослідження смислу: семантичний і прагматичний аспекти” смисл трактується як характеристика думки та її мовного виразу; теоретичний конструкт, що слугує засобом пізнання логічної природи поняття та лінгвістичної природи слова. Логіко-семантичний аспект проблеми смислу розгортається у площині “знаку й означуваного”. Після “лінгвістичного повороту” у філософії центр уваги переноситься на сумірність осмисленості й істинності. Проаналізовано суперечності, які випливають із трактування неопозитивістами смислу як такого, що належить лише речам, явищам, процесам, які існують або можуть існувати, на противагу абсурду, який суперечить реальному станові справ. Виявлено потенціал і обмеження комунікативної інтерпретації смислу в лінгвістичній філософії.

У підрозділі 4.2 “Плюралізм теоретико-методологічних підходів до вивчення смислу у психології” виокремлено кілька підходів до постановки та розв’язання проблеми смислу в цій науці. Одні концепції, досліджуючи зовнішні вияви (мовлення, поведінку тощо) внутрішніх ментальних (психічних) процесів, використовують категорію смислу для теоретичного опису структури свідомості й зосереджують увагу на традиційній дихотомії смислу і значення (Л. Виготський, О. Лурія), виявляють зв’язок між смисловою структурою свідомості й становленням особистості (Д. Леонтьєв). Інші концепції на перший план виводять смисложиттєву (екзистенційну) проблематику, визначаючи смисл головною характеристикою людського способу існування, суто людською потребою, що реалізується через вибір і відповідальність (А. Маслоу, Р. Мей, О. Музика, О. Ранк, А. Сєрий, В. Франкл, М. Яницький). При цьому увага концентрується довкола аналізу взаємозв’язку смислу та цінностей. Загалом смислозорієнтована психологія протистоїть редукціоністському підходові, згідно з яким людина зводиться до стимулів і реакцій, виявів підсвідомого чи інших чинників.

У підрозділі 4.3 “Трактування смислу історії у філософських та історико-наукових концепціях” розкривається зміст поняття “смисл” в історичній науці порівняно з філософією історії. Проаналізовано, по-перше, джерелознавчий ракурс проблеми смислу, пов’язаний із трактуванням історичного джерела й відповідними підходами до його вивчення, по-друге, теоретико-інтерпретаційний ракурс, зумовлений проблемою теоретичної інтерпретації історичних даних – емпіричного матеріалу історії, по-третє, загально-схематичний ракурс, пов’язаний зі спробами змалювати загальну схему історичного процесу, в межах якої кожна окрема подія набуває певного смислу і значення. Обґрунтовано тезу про те, що інтерпретація залишається фундаментальним методом роботи передусім з історичними текстами як знаковими системами, водночас поле її застосування значно розширилося після так званого лінгвістичного повороту: текст постає універсальною знаково-символічною формою буттєвості кожного гуманітарного знання. Незважаючи на специфічні риси інтерпретації в різних науках (граматична, історична, психологічна, соціологічна тощо), незмінною залишається відкрита смислова множинність будь-якого тексту.

У підрозділі 4.4 “Теоретико-методологічні конструкції смислу в інтерпретативній соціології” виявлено провідну роль поняття смислу в розробці методології соціологічного пізнання та побудові соціологічних теорій М. Вебера, Ґ. Зімеля, А. Шюца, Р. Хітцлера й ін. Показано, що одним із завдань соціології, як і інших гуманітарних наук, є відтворення смислу через процедуру розуміння. Соціологічне дослідження спирається на процедури, де провідну роль виконують вихідні принципи спостереження, розуміння й тлумачення (Р. Хітцлер). Інтерпретативна соціологія характеризується загальною гуманітарною спрямованістю, яка виявляться, зокрема, у наданні переваги якісним методам дослідження над кількісними, проникаючи “всередину” досліджуваних явищ, а не залишаючись “назовні” у межах винятково причиново-наслідкових ланцюжків, моделей стимулів-реакцій або функціонально-структурного аналізу.

У підрозділі 4.5 “Конституювання смислу як вияв когнітивної діяльності людської свідомості” поняття смислу береться у взаємозв’язку зі специфічно людськими виявами екзистенції – свідомістю, мовою, поведінкою, діяльністю, які досліджує когнітологія. Сфера досліджень когнітології дозволяє поєднувати нові та традиційні підходи до вивчення смислу, зокрема герменевтичний, дискурсивний та ін. Проаналізовано характеристики когнітивної парадигми (антропоцентричність, методологічний плюралізм, урахування соціокультурного контексту тощо), які утверджують зростання її ролі в гуманітарних науках. Розмежовано значення смислу як категорії і як концепту, проаналізовано як обмеження, так і переваги кожного з них. Категорії, з погляду філософії, позначають основні характеристики, властивості буття та найзагальніші ідеї про нього. З погляду когнітології, смисл як категорія (група понять, об’єднаних спільними рисами) постає розмитим утворенням з невизначеними контурами, що призводить до звуження проблемного поля дослідження. Натомість “смисл” як концепт зі складною внутрішньою структурою компонентів володіє значним потенціалом, розширюючи сферу конкретно-наукового пізнання, не втрачаючи при цьому методологічної єдності дослідження.

П’ятий розділ “Смислотвірний потенціал гуманітаристики в сучасному науковому та освітньому просторі” присвячений виявленню потенціалу смислової визначеності гуманітарного знання для розв’язання актуальних проблем постнекласичної філософії науки та освіти.

У підрозділі 5.1 “Формування смислового типу постнекласичної раціональності” обґрунтовано потребу у формуванні нового типу раціональності, сумірного з провідними тенденціями постнекласичної науки (міждисциплінарний синтез; плюралістична методологія; синергетичне й потенціалістичне світорозуміння; інтеграція різних форм знання; врахування людиномірності, ціннісно-смислової зумовленості процесу пізнання тощо). Проаналізовано вплив процесу конституювання гуманітарних наук на переосмислення ролі суб’єктивних чинників у процесі пізнання на некласичній і постнекласичній стадіях розвитку науки. Показано, що, незважаючи на розгорнуту критику наукової раціональності на різних підставах, триває пошук адекватного розуміння і застосування раціональних процедур наукового пізнання й осмислення його результатів.

У підрозділі 5.2 “Плюралізм парадигм і процеси інтеграції в науці” розкриваються потенції гуманітарного знання, важливі для формування цілісної гуманітарно-наукової картини світу. Проаналізовано онтологічні й філософсько-теоретичні підстави виникнення ідеї єдності наукового знання (метафізичні, методологічні та ін.). Показано переваги інтеграційної стратегії об’єднання наук, порівняно з уніфікаційною. Розкрито можливості специфічно гуманітарних підходів і методів пізнання смислових феноменів для збагачення загальнонаукової методології.

У підрозділі 5.3 “Смисл як засіб актуалізації творчого потенціалу гуманітаристики” мовиться про креативність як сутнісну характеристику людського способу буття й діяльності, зокрема наукової, спрямованої на отримання нового знання у творчому пізнавальному процесі. Обґрунтовано думку про те, що смисл постає індикатором (“лакмусовим папірцем”) для розрізнення виявів справжньої творчості й псевдотворчості – “проектувальної креативщини” (В. Возняк). Творчість визначається як діяльність, зумовлена смисложиттєвими настановами особистості, які зазнають як індивідуально-біографічного, так і соціально-культурного впливу. Осмислення трактується не просто як засіб оцінки чи спосіб засвоєння готового продукту пізнання, а як метод відкриття нового знання, безпосередньо не визначеного попереднім досвідом і суворо не детермінованого наявним. Поява нового знання уможливлюється творчим осмисленням, новим поглядом на відомі речі.

У підрозділі 5.4 “Смислові трансформації гуманітарних технологій в освіті” проаналізовано підстави для суміщення технологічного й гуманістичного дискурсів у науково-освітньому просторі. Виявлено провідну роль потягу людини до творчості, який реалізується новими засобами, відкритими завдяки таким новітнім технологіям, як розширена реальність, Інтернет речей, розумні об’єкти, 3D друк, гнучкі дисплеї, натільні технології, віртуальні ігри, гейміфікація тощо. Головна увага приділена впливу цих технологій на процеси взаємодії людини і суспільства, на розвиток освіти й освіченості людей, поширення гуманізму та втілення ідеалів гуманності в сучасній культурі. Сучасні технології забезпечують ресурси для реалізації головних гуманітарних стратегій нового тисячоліття, зокрема, освіти без кордонів, освіти впродовж життя, доступності освіти для людей з обмеженими можливостями, транскордонної культурної комунікації, формування глобальної світової культурної спільноти, поширення загальнолюдських цінностей і смислів тощо.