ВИСНОВКИ. Підсумовуючи результати дослідження, ми дійшли таких основних висновків:

Підсумовуючи результати дослідження, ми дійшли таких основних висновків:

1. Глобальні виклики, з якими зіштовхнулося людство у ХХ столітті, зумовили потребу в переосмисленні взаємозв’язку традиційних філософських проблем: смислу буття, смислу пізнання і смислу діяльності. Спектр різноманітних тлумачень смислу розгортається між протилежними полюсами: заданого ззовні (трансцендентного) чи внутрішньо притаманного (іманентного), об’єктивного чи суб’єктивного, історично незмінного чи соціокультурно зумовленого, соціального чи персонального, природничого чи гуманітарного тощо.

2. Експлікації змісту поняття “смисл” у різних царинах науки мають парадигмальне значення, оприявнюючи специфічні риси двох головних сфер пізнання – природознавства і гуманітаристики, а також пов’язаних із ними технічних і соціальних наук. Ми розрізняємо дві пізнавальні настанови – парадигми смислу: 1) розкриття смислу (притаманного світові, природі, існуванню) через відкриття законів Універсуму шляхом установлення відповідності між знаннями про світ і самим світом (знання як опис наявного); 2) творення смислів (культурних, соціальних, особистісних, екзистенційних) у процесі виявлення невідповідності між дійсним і належним, реальним та ідеальним (оцінювання з погляду належного). Перша парадигма передбачає узгодження наших уявлень про світ із самими предметами, явищами та процесами, які ми пізнаємо, і припускає можливість зміни цих уявлень у процесі пізнання. Вона характерна для природничих наук, які намагаються створити теорії, покликані найточніше описати і пояснити виявлені природні закономірності, а відтак на цій основі спроектувати і створити нову дійсність – штучний світ (завдання технічних наук). Друга парадигма передбачає порівняння дійсності з нашими уявленнями, ідеалами, нормами, а також можливість її відповідного перетворення. Вона характерна для гуманітарних наук, мета яких – на основі пізнання специфічно “людського”, належного оцінити їх актуалізацію в наявному і тим самим реалізувати гуманітарний і соціокультурний виміри буття.

3. Завдяки спостережуваній нині тенденції до інтеграції гуманітарного і природничого знання та формування на цій підставі цілісної гуманітарно-наукової картини світу питання про смисл і цілі пізнання набуває неабиякого значення. Ставлення до знання як до сили, сформульоване фундаторами новочасної науки, сьогодні може бути доповнене образом знання, наповненого смислами.

4. Зусилля філософів і науковців, спрямовані на виявлення методологічних засад гуманітарного пізнання та можливостей досягнення загальнозначущого, об’єктивного знання про духовні, культурні, соціальні явища, сформували спільне проблемне поле гуманітарних наук, на ґрунті якого постала низка філософських напрямів і гуманітарнонаукових підходів, зокрема: герменевтика, феноменологія, структуралізм і постструктуралізм (постмодернізм).

5. Головна мета гуманітарних наук – пізнання людини, об’єктивованих виявів її творчої сутності, здатності виходити за межі наявного, конструювати уявне, належне. Їхня специфіка полягає в тому, що, пізнаючи, людина збагачується новими смислами, які впливають на подальше пізнання. Тим самим неперервно підтримується і створюється людський світ – духовний, культурний, соціальний, забезпечується процес формування самої людини, її гуманності. Смисли – елементи підживлення динамічної і континуальної єдності особистості та культури. Отже, гуманітарні науки підтримують цілісність культури, утверджують спільне підґрунтя людського буття, формують і розвивають особистість, а також конституюють світогляд через осмислення багатогранних характеристик, форм і способів буття.

6. Беручи за основу поняття “парадигма”, варто розрізняти “теорії-парадигми” і “схеми-парадигми”. Теорії-парадигми збігаються з Куновим визначенням цього феномену. Вони слугують підґрунтям для конструювання абстрактних схем-парадигм – узагальнених зразків, які відображають спільні для парадигм-теорій уявлення про предмет, принципи і методи пізнання.

7. Основними схемами-парадигмами постають природнича і гуманітарна, кожна з яких має свої специфічні риси. Природнича парадигма у гранично широкому значенні цього поняття налаштовує дивитися на сам-світ, а гуманітарна – на людино-світ (духовний, людиномірний, ціннісний).

8. Природнича наукова парадигма конституює образ фраґментованого буття. Головна риса гуманітарного знання – домінування цілісності досліджуваного предмета (явища, особистості тощо) над елементами, фрагментами. Саме ця риса дозволяє виокремити центральну категорію гуманітарної парадигми – смисл, який постає над об’єктами, фактами, об’єднуючи їх у цілісність.

9. У самих гуманітарних науках виокремлюються теорії-парадигми, які зорієнтовані на стандарти природничих наук, з акцентом на редукції до елементарних складників, функцій тощо (структурна лінгвістика, емпірична історіографія, психоаналіз), і теорії-парадигми, спрямовані не стільки на опис і пояснення об’єкта дослідження, скільки на його залучення у певне відношення, що задає його смислові координати: знання – освіта, ідеологія – історична епоха, політик – партія тощо (гуманістична педагогіка, феноменологічна соціологія, логотерапія).

10. Гуманітарнонаукова парадигма визначається сукупністю характерних рис усталених, вивірених науковою практикою зразків гуманітарного знання, сформованих на широкому світоглядному фундаменті розуміння людиною себе і своєї діяльності у світі, що задає духовно-смисловий і людиномірно-ціннісний виміри досліджуваної предметної сфери.

11. Аналіз принципів гуманітарного пізнання, окреслених у працях Михайла Бахтіна (подолання опозиції суб’єкта й об’єкта; визнання причетної свідомості суб’єкта; розкриття потенційної сутності об’єктів пізнання в актуальній даності; плюралізм методологій гуманітарних наук; критерій глибини розуміння; історичність пізнання в контексті великого часу; позазнаходження суб’єкта пізнання тощо), дозволив розширити перелік загальнонаукових і специфічних рис гуманітарного знання. Такий підхід узгоджується з потенціалістичним розумінням сутності гуманітарнонаукового знання як зумовленого взаємодією того, хто пізнає, і того, що пізнається, їхнім обопільним взаємозбагаченням, у результаті якого розкриваються нові смислові горизонти людського світу.

12. У логіці та лінгвістиці смисл трактується як характеристика думки та її мовного вираження. Слово як носій певного значення відправляє нас до денотата – множини предметів або явищ, які позначаються цим словом. Відповідно, смисл слова пов’язаний із самим способом виокремлення такої множини предметів або явищ, виявляючи притаманні їм властивості. Систему взаємозв’язків слова називають смисловою структурою. Оскільки координати слова у цій структурі визначаються не лише мовою, текстом, а й знаннями людини, науковою картиною світу, остільки мовно-логічний аналіз входить у проблемне поле філософії науки, набуваючи методологічного значення.

13. Поняття смислу в контексті психології постає, головно, в таких ракурсах: смисл як методологічний чинник опосередкування бінарних опозицій “суб’єкт – об’єкт”, “психічне – фізичне”, “внутрішнє – зовнішнє”; як базовий мотиваційний чинник людського існування; як структурний компонент свідомості, сумірний або тотожний цінності.

14. В історії смисл розуміють, з одного боку, як філософську категорію (філософія історії), з іншого – як поняття в межах герменевтично-феноменологічної традиції (методологія історії). Смисл історичного буття може бути двох видів: об’єктивістськи-онтологічний та суб’єктивно-антропологічний. Розмежування філософії історії та науки історії під впливом позитивізму ознаменувало відмову від наукового дослідження смислу історії як цілісного, цілеспрямованого процесу, натомість смисл постає у джерелознавчому, теоретико-інтерпретаційному та загально-схематичному ракурсах. Гуманістичний і синергетичний підходи до розуміння смислу історії сумірні з інтегративними процесами в науці, виявляючи потенціал двобічної взаємодії гуманітарних і природничих наук.

15. Поняття смислу посіло чільне місце в інтерпретативній та феноменологічній соціології, заснованих на поєднанні методології гуманітарних наук з емпіричною верифікацією та каузальним поясненням. “Смислові” категорії людського досвіду застосовують у дослідженні соціальних феноменів, оскільки соціальний світ від самого початку постає світом смислів: смислом наділені як дії людини (з погляду мотивів і цілей), так і об’єкти культури (в контексті їхнього призначення). Розуміння смислу загалом можливе завдяки інтерсуб’єктивності соціального світу.

16. У когнітології визначення смислу як концепту зі складною внутрішньою структурою дозволяє розширити пізнавальну сферу гуманітарних наук, не втрачаючи методологічної єдності різноманітних досліджень. Концепт смислу постає міждисциплінарним феноменом.

17. Смисл як філософську категорію можна визначити як метаорієнтир, згідно з яким вибудовується стратегія людського буття. Пошук такого орієнтиру завжди імпліцитно пов’язаний з пошуками абсолютних первнів. Смисл, з одного боку, усвідомлюється суб’єктом пізнання особистісно, а з іншого – постає вектором, спрямованим на цілі та цінності, що мають об’єктивне, незалежне від суб’єкта значення.

18. Поняття смислу – серцевина гуманітарнонаукових парадигм, оскільки здатність наділяти смислом дійсність довкола себе – сутнісна характеристика людини, глибина якої значно переважає можливості раціональності. Осмислення не вичерпується лише раціональним пізнанням, – це щабель, на якому сходяться до одного центру розум, віра, інтуїція, здоровий глузд і почуття. Смисл передбачає вихід за горизонт утилітарних пізнавальних потреб у цілісність світу, в якому людське – лише частка поряд із природним і культурним.

19. Ми розрізняємо три типи раціональності: логіко-фактуальний, нормативний і смисловий. Логіко-фактуальний тип притаманний класичній науці. Його теоретичний і методологічний взірець – фізика. Нормативний тип раціональності втілений у некласичній науці, коли внутрішні трансформації природничого та математичного знання збігаються з часом конституювання соціогуманітарних наук (історії, соціології, психології тощо). Увага дослідників акцентується на суб’єкті пізнання та на знаннях, які передують пізнанню об’єкта. У постнекласичній науці на тлі процесу інтеграції, зростання кількості міждисциплінарних досліджень, екстраполяції методів одних галузей пізнання на інші формується смисловий тип раціональності. Категорія смислу об’єднує факти, знання, засоби, цінності, цілі, результати пізнання у цілісність із нелінійними характеристиками. Це не вертикальний зв’язок, який пронизує процес пізнання знизу догори чи навпаки, а щось на кшталт коду, що відтворюється на всіх етапах процесу, на різних рівнях. Смислова раціональність сумірна із соціокультурним запитом на формування цілісного гуманітарно-наукового знання – не окремо про світ і людину, а про людський світ.

20. Наукова творчість трактується як діяльність, зумовлена смисложиттєвими настановами особистості, як вияв свободи людських прагнень і водночас усвідомлення обмежень, накладених розумом на науковий розсудок. Гуманітарна парадигма знання передбачає принципово відкритий і незавершений характер об’єктів пізнання, оскільки творчий пізнавальний процес не припиняється зі створенням нового знання – це континуум породження смислу, розуміння, інтерпретації.