Підсумкові зауваження. 2 страница

Культурний інваріант «Серця» в українській філософській традиції має глибоке укорінення, оскільки саме з ним пов’язується особливий національний тип пізнання, що орієнтується на здобуття мудрості та життя в Істині. Найбільш детально ця концепції розроблена у філософії Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича. Як зазначає В. Горський, самопізнання для Григорія Сковороди – це справа серця, а шлях до цього лежить у любові до самого себе (діалог «Наркісс). «Совершенное серце» притаманне людині, яка звільнилася від гніту тлінності і «у цьому розумінні Григорій Сковорода потрактовує народження нового та смерть старого серця, про вбивство серця тощо» (7, с. 97). Таким чином, окрім чітко вираженої інформаційної кодованості серця як символу внутрішнього пізнання, яке не зводиться до механічної роботи формально-логічних структур мислення, цей символ має і очевидну еротично кодовану (любов до себе) іммортальну забарвленість (звільнення від гніту тлінності), що вписується у загальну тріадичну схему вмирання та відродження, інколи – навіть із домішком агресивно кодованої мортальності (вбивства).

Дослідниця філософії Памфіла Юркевича О. Шинкаренко звертає увагу на його думку про те, що вчинки людини лише тоді набувають моральної цінності, коли вони здійснюються нею вільно, від серця та за любові. У свою чергу, свобода зв’язує людину з вічністю, оскільки вічність, нескінченість рухів людського серця, виводять його за межі звичного (8, с. 13). На цей еротично кодований іммортальний аспект вчення нашого видатного філософа звертав увагу й інший дослідник, М. Громов, який показує, що в концепції «кардіогносії» сконцентрувалось традиційне біблійне розуміння трьох видів любові – плотської, душевної та духовної. Саме через любов як першооснову сущого здійснюється сокровенне ставлення до буття, через яке відтворюється вся повнота існування людини (9, с. 25). Отже, еротичне кодування має тут відношення і до вітальної КГП, оскільки любов, як практично-духовне почуття, що культивує любов до духовного, розуміється як той спосіб, у який людині забезпечується повнота її життя.

Другий культурний інваріант – софійність світу, який, за думкою С. Кримського, підсилював загальний антропоцентризм світорозуміння, взагалі був особливо властивий українському народному світогляду. Світ розглядався ним як квітучій космос, сад мудрості, книга, текст Бога, де реальні речі були перш за все символами Божої Премудрості. Саме таку функцію наприклад, у Григорія Сковороди мають, пише цей дослідник, образи зерна, рослини, кола, змія, тіла та тіні, зірки та сонця, голуба та орла тощо (2, с. 81). Отже, окрім вочевидь даного інформаційного кодування софійності як мудрого знання, цей інваріант у колі визначених С. Кримським образів несе у собі багато інших КГП-значень. Я вже звертався до розгляду багатьох з цих символів саме в універсально-культурному ключі як на шпальтах цієї збірки (КГП-семантика рослинної символіки в архетипі Світового Дерева), так і в інших виданнях (10) і лише зазначу, що, за проведеним аналізом, солярні міфи, образи кола та змії включають у себе весь спектр універсалій культури та світоглядних кодів (солярні міфи – переважно генетивно-породжувальний мотив, а образ кола та змії – універсальну базисну формулу «життя – смерть – відродження» в цілому).

Універсально-культурний зміст предметно-практичних проявів таких культурних інваріантів, як економіка та політика, втілюється перш за все в аліментарно кодовану вітальну КГП в межах запропонованого у концептуальній вступній статті до цієї збірки положення про трансформацію базисних життєвих функцій людини з подальшим перетворенням їх у культивовані форми життєзабезпечення. Диференціація суспільства внаслідок розвитку цих функцій в культурі та встановлення відносин влади та підкорення в межах також визначених С. Кримським у якості культурних інваріантів політичних форм деспотії та демократії додає до цього культивоване агресивне кодування у стосунках між людьми в деспотії та табуйоване – в демократії.

З наведеного матеріалу вимальовуються деякі суттєві моменти підходу до проблеми, що розглядається. Нагадаємо ідею С. Кримського про те, що спіральний розвиток людського духу обертається довкола певних стрижневих форм (інваріантів), в основі яких, за думкою В. Горського, лежить міф. Я ж прагнув показати, що ці інваріанти мають неявний глибинний зміст, який сходить до категорій граничних підставин. Такий результат дослідження припускає альтернативні інтерпретації, на базі яких можливо запропонувати щонайменше два концептуальних підходи щодо сучасної «міфополітичної» свідомості.

Перший підхід зводиться до твердження, що фундаментальні підвалини сучасної масової політичної свідомості збудовано на міфологізованому ґрунті, який має чітку КГП-структуру. Через це ця свідомість повинна мати ізоморфну щодо своїх витоків структуру, яка будується на КГП та відповідних світоглядних кодах. Інакше кажучи, КГП-структурованість масової політичної свідомості можна пояснити тим, що саме таку структуру має підґрунтя цієї свідомості – міф. Тобто, між міфом та політичною свідомістю мас існувати певний діахронний генетичний зв’язок. Такого погляду дотримується у своїй статті В. Горський, який вважає, що «на часі стоїть питання про радикальне перевлаштування міфологічних засад, які, визначаючи процеси розвитку самосвідомості українського народу, єднають національну культуру. Такий стан актуалізує численні міфологеми, нагромаджені впродовж століть в історичній пам’яті народу. Кожна з них прагне ствердити себе як об’єднуючий, стрижньовий міф нації».

Другий підхід розглядає КГП-структурованість сучасної масової політичної свідомості як особливий самостійний прояв глибинних інтенцій людської світоорієнтації в межах базисної формули «подолання смерті, ствердження життя, прагнення до безсмертя». Очевидні аналогії з міфологічною свідомістю, що мають тут місце, пояснюються тоді специфічним ірраціональним характером сучасних масових світоглядно-політичних орієнтацій, близьким за своєю суттю до міфологічного світосприймання. Традиційні міфологеми тут не зникають зовсім, вони час від часу нагадують про себе специфічно перетвореними образами або мотивами. Одначе це не повинно тлумачитися так, нібито саме ці образи та мотиви перекочовують з традиційної міфологічної свідомості у сучасну міфологізовану політичну свідомість. Ізоморфність цих свідомостей визначається лише тим, що кожна з них відтворює в історично заданих формах базисні життєві орієнтири. Ці фундаментальні інтенції людини, котрі, як ми бачили, лежать в основі світоглядних інваріантів, і становлять «арматуру» того стрижня, на який «накручується» спіраль духовного розвитку людства.

Життєво важлива значущість даних орієнтирів, притаманних кожному народові за кожного періоду його історії, визначає збіг, подекуди навіть не тільки образно-метафоричний, але й буквальний, традиційних міфологем та більш пізніших типів свідомості, включно із її сучасними витворами на рівні масової політичної психології. Проте це не значить, що сюжети, мотиви, символи, образи та персонажі традиційного міфу сучасною свідомістю були просто механічно запозичені, або увійшли до неї через кочування або мандрівки «вічних сюжетів».

Щоб пояснити це детальніше, можна сказати, що «близнюковий міф», мотив «змієборства», різновиди етіологічних міфів тощо стають за певних історичних умов актуальними не внаслідок того, що сучасна свідомість асимілює архаїчні міфологеми, а через те, що через них особливим чином втілюються фундаментальні життєво значущі світоглядні орієнтири. Наприклад, який-небудь архаїчний міф про чарівне походження племені та деякі сучасні фантастичні гадки про чудесний, позаісторичний генезис українського народу слід розглядати не як трансформацію та запозичення цього загальносвітового етіологічного міфу сучасною свідомістю, а як втілення у схожих формах ненаукової раціональності базисної світоглядної КГП «народження» та темпорально спрямованої у минуле іммортальної універсалії, застосованої до усього народу в цілому.

Цей другий підхід вдається нам більш відповідним суті справи і саме під його кутом зору слід розглядати «міф о їди» (Є. Головаха) сучасної масової свідомості та, за висловом В. Горського, той «хаос міфів», «що утворює чи не визначальну ознаку нинішнього українського духовного життя». Адже «актуалізація численних міфологем», про яку говорить пан Вілен, є свідченням актуалізації принципово нового визначення найважливіших життєвих орієнтирів нації за умов, що змінилися. Дана обставина видна вже у самій тематиці статті, присвяченій міфу Європи, який «символізує одвічну мрію про світле майбуття, стимулюючи пошук «втраченого Раю», «Землі обітованої» через ствердження родинної єдності братів і синів жаданої Європи». В ній же сказано, що в сучасній Україні цей міф прийшов на зміну збанкрутілого комуністичного міфу з тією ж самою універсально-культурною структурованістю уявлень про світле майбутнє та братерство всіх людей Землі.

Спільним моментом, що поєднує ці два міфи, є їх універсальна КГП-структура, що ґрунтується на вітальній універсалії зі значенням щасливого життя у добробуті (аліментарний код) в братерській родині всіх народів (еротичний код) у мирі та спокої (табуйований агресивний код). Аналогічну КГП-стуктуру мали й історичні попередники цих міфів – античне уявлення про «золоті часи», релігійні уявлення про Рай, «Град Божий», «земний Єрусалим», «землю обітовану» тощо. Все це свідчить про справжню універсальну визначеність подібних уявлень, в основі яких лежить КГП «життя», що насичена позитивно вираженими базисними функціями із запереченням їх негативів (злиденності та голоду, ворожнечі та розбрату, війни та недолі).

Слід, проте, зауважити, що подібні універсальні структури змістовно набували достатньо різнобарвного вигляду, до того ж часом збагаченого взаємними впливами або деформованого взаємними деструкціями. Коли М. Бердяєв виявляв смисл та витоки російського комунізму, він доводив фактичний паралелізм між християнським світоглядом та комуністичною міфологізованою ідеологемою «світлого майбутнього», коли місце Бога-Страждальця посів пролетаріат, що, очолений вождем-Месією, водночас має виконувати роль Спасителя людства. Вважається, що екуменічні ідеї християнства тут втілилися в «братній союз та свободу» усіх трудящих світу, а функції Антихриста перейняв ворожий щодо пролетаріату клас буржуазії. Здається, що у цьому вигляді саме християнська ідея набула перекрученого вигляду, але стверджувати це можна лише за умов аргументованого доказу факту трансформації цієї ідеї.

Безумовно, певне ідеологічне та соціально-психологічне підґрунтя для розвитку специфічно зрозумілих західноєвропейських ідей Рівності, Братерства та Свободи в Росії існувало. До нього можна віднести специфічні традиції російської общини та майже тисячолітнє панування братерського християнського віровчення. Проте зібрати докази щодо прямої трансформації цього віровчення у вигляді перевтілення християнських міфологем у міфологеми комуністичні не так легко, як це здається на першій погляд.

Серед причин, що заважають проводити прямі паралелі між цими двома типами світогляду, можна назвати такі. По-перше, християнство в Росії за весь час свого існування не переставало зіштовхуватися із міцним впливом на світогляд вірних рудиментарних традиційних язичеських вірувань, які, не дивлячись на спроби християнства асимілювати деякі елементи поганства, часто залишалися реальною світоглядною альтернативою традиційно зорієнтованої людини. По-друге, саме християнство в Росії набуло особливого вигляду державної релігії, коли ще й досі будь які спроби екуменічного братерського об’єднання всіх християнських церков наштовхуються на активну протидію Московського Патріархату, який внаслідок цього фактично аж ніяк не по-братерські ставиться не тільки до католицизму, протестантизму, уніатства або незалежного українського (автокефального або помісного) православ’я, але й навіть до деяких світських держав, які в межах тієї чи іншої державної ідеології, що за різних часів панувала в Росії, розглядалися як ворожі (супостати). Церков в Росії у даному випадку грає роль державницького консолідатора, використовуючи для цього релігійні засоби.

Мінімальний політичний «лікнеп» для солдатів російської армії минулого століття, як це відомо з творів О. Купріна, включав до себе догматичне засвоєння положення про те, що вороги Росії бувають «унутрєніє» та «унєшніє», коли до перших відносили «євреїв та поляків», до других – «країни-супостати», з якими на той час воювала Росія. Ідеї «всесвітньо-визвольної місії пролетаріату» є лише продовженням традиційних великодержавницьких претензій Росії, а не асиміляцією комуністичної ідеологеми на базі християнського віровчення. Ось чому навряд чи буде коректним говорити про унікальну російську трансформацію європейської комуністичної ідеї саме на ґрунті християнства. Ця віра в інших країнах розповсюджена не менш, ніж в Росії, де вона має значно більший реальний вплив саме на глибинні сторони душ вірних та носить дійсно універсалістський характер.

Як відомо, соціалістичні ідеї у їх потворному вигляді в Європі трансформувалися у націонал-соціалістські, а не соціалістично-класові форми. Але чи можна говорити про смисл та витоки італійського фашизму або німецького нацизму як про таку соціопатію, що виникла на ґрунті італійського католицизму або німецького протестантизму? Адже між фашизмом та більшовизмом існує настільки очевидна тотожність, про яку ще до Другої світової війни Х. Ортега-і-Гасет говорив як про тривіальність. Та чи означає це, що їх близькість визначається християнськими релігійними витоками? Якщо визнавати, що російський комунізм зріс на християнському ґрунті, необхідним висновком з цього буде твердження про християнські витоки націонал-соціалізму. З урахуванням того, що і саме християнство було історичною формою світогляду, що задовольняло певні базисні духовні потреби людей, спираючись на могутній прошарок традиційної міфологічної свідомості, радше слід говорити про більш широкі, універсально-світоглядні витоки цих потреб, які зазнавали впливу відомих соціально-економічних чинників.

Інколи спроби виявити глибинні витоки сучасних міфоідеологем масової свідомості зводяться до проведення аналогій між тоталітарними соціумами наших часів та структурами архаїчних суспільств. Зокрема, про совєцьке суспільство говориться як про таке, що мало багато чого спільного з первісним суспільством (ієрархічність структур, ініціальну обрядовість у вигляді ритуалу вступу до КПРС тощо). Виявляються також і структурні відповідності між міфологічною системою образів совєцьких лідерів та традиційними міфопоетичними системами, коли близнюковому міфові відповідають пари вождів Маркс-Енгельс та Ленін-Сталін, а мотив змієборства втілюється у зображену як подвиг боротьбу з могутніми високопоставленими ворогами, як це робив М. Хрущов у своїх викриттях злочинів сталінського режиму, дійсно при цьому багато чим ризикуючи (11, с. 36, 42).

Асоціації, що виникають при цьому, можуть йти ще дальше. Відомо, що для власного ствердження наступні керманичі СРСР морально, а інколи, як Й. Сталін та М. Хрущов, і фізично, нищили своїх попередників. Й. Сталін знищив майже всіх своїх дореволюційних соратників. Прийшовши до влади, М. Хрущов спаплюжив Й. Сталіна та розстрілював без суду та слідства колишніх своїх найбільш одіозних «подільників» по більшовицькому терору. Л. Брежнєв розтоптав М. Хрущова, М. Горбачов гостро критикував Л. Брежнєва, Б. Єльцин – М. Горбачова, але й сам він, вочевидь, не мине такої долі навіть за умов відомої домовленості про власний політичний імунітет. Таке дивне «правонаступництво» теж можна тлумачити як відтворення притаманній архаїчним суспільствам схеми зміни влади царьків, коли нові вожді обов’язково вбивали свого попередника.

Проте ці явища, що мають історичні аналогії, як на мене, є лише епіфеноменами актуалізованих за певних обставин (визначених «соціальним замовленням» мас) універсальних інваріантів, які спираються на неусвідомлювані глибинні вітальні інтенції, спільні для усіх живих істот. Багато разів помічена удаваність відмінності міфоідеологем таких близнюкових антиподів, як фашизм та більшовизм, у своїх витоках сходять саме до цих інваріантів людського світовідношення. У різних системах ці міфоідеологеми в залежності від національних або соціально-історичних специфік конкретного суспільства набувають різних форм свого втілення. Одначе не дивлячись на всю їхню розбіжність, вони мають і спільні риси. Які ж саме? Відповідаючи на це запитання, можна твердити наступне.

Якщо приймати концепцію щодо КГП як універсалій культури, то, вочевидь, однією з цих спільних рис має бути наявність у структурі будь-яких політичних міфів базисної світоглядної формули «життя – смерть – безсмертя», котра, проте, може набувати скороченого альтернативно-проблематичного вигляду «розквіт – занепад», «поступ – регрес», «відродження – виродження», врешті – «життя – смерть» тощо. За цією схемою, життю народу, нації (класу) загрожує смертельна небезпека, але завдяки докладеним зусиллям її можна відвернути і щасливо увійти у нове, відроджене життя. У певному смислі таким спільним моментом стає універсальний мотив «спасіння», про який йдеться у статті в цій збірці Б. Парахонського.

Слід зазначити, що особливості процесу перетворення цього мотиву у внутрішній елемент масової квазіполітичної свідомості та його функціонування у її межах в цілому співпадають із процесами міфотворення та функціонування міфосвідомості. На ці аспекти проблеми сучасної міфології звертає увагу В. Горський, зазначаючи, що «міф не є знання істини, він не передбачає віру в істину», тому що він – «це продукт буття в істині, де ідеальне ототожнюється з реальним», а ім’я та денотат ототожнюються. Ось чому мова йде саме про міфологічні підвалини масової політичної свідомості, оскільки в межах останньої яскраво проявляють себе особливості саме міфологічного мислення. На підставі своєрідно зрозумілого «життя в істині», ототожнення ідеального та реального, імені та денотату можна говорити про міфи у сучасній світоглядній свідомості, але не можна просто зводити цю свідомість до конкретних міфологічних елементів чи їх структурних ансамблів. Міф сам ґрунтується на КГП-структурах, і відтворення їх в системі політичної свідомості у формах, що є близькими до міфу, визначається не простим запозиченням цих форм сучасною масовою свідомістю, а її функціонуванням за принципами міфологічного мислення.

До цих принципів, окрім названих В. Горським (де чи не найголовнішою є «буття в істині») відносяться такі, як байдужість до власних протиріч, партиципація, бриколаж (гра «відскоком»), циклічність та, нарешті, аутистичність.

Хто не знає нацистського міфу про «арійську» біляву синьооку бестію, але жоден з фюрерів Третього Райху під такі ознаки не підпадав. Чи бентежило це заміфологізованих прихильників Великої Німеччини? Хто з «ідейно витриманих» совєцьких громадян хоча б для самого себе ставив питання про невідповідність ідеологеми «радянської держави робітників та селян» реальному становищу трудящих у СРСР та фантастично контрастуючим з ним розкошуванням більшовицької верхівки? Чи замислюється правослухняний американський громадянин з приводу реальних меж проголошеної національною цінністю індивідуальної свободи одних, за тих умов, коли остання стає інструментом фактичного демонтажу свободи інших (прикладом чого є жахливе застосування вогнепальної зброї в школах США, вільне придбання якої вважається елементом свободи)? Говорити, що внутрішня суперечливість міфу є свідченням його неістинності та на цій підставі спробувати довести заміфологізованій людині, що вона хибить, буде марною справою. Людина, що перебуває у полоні міфу з надзвичайно високим ціннісним статусом, до подібних його протиріч має стійкий «імунітет».

Міфологізоване мислення здійснюється за особливою логікою, відмінної від звичайної формальної логіки, проте воно через це не стає мисленням неправдивим. У ньому всі процеси мають автоматичний початок, а сам е міфологічне мислення побудовано на відбитті реальних зв’язків за допомогою певних «комплексів», сутність яких Л. Виготський вбачав у тому, що в їх основі лежить не абстрактний та логічний, а конкретний та фактичний зв’язок між речами (12, с. 189). Якщо у понятті предмети узагальнені за однією ознакою, то в комплексі – за різними. Поєднання речей за різними підставами призводить до такого розуміння світу, де у реальні процеси вплетені надприродні зв’язки, через що в міфі поєднується усвідомлення дійсно існуючих та удаваних речей. Подібне «співіснування» реального та удаваного взагалі знімає питання про внутрішні протиріччя комплексу таких уявлень, оскільки будь-яке дорікання з цього приводу може бути спростоване шляхом протиставлення йому неверифікованої аргументації. Саме так реагував на закиди щодо протиріч Біблії Августин Блаженний, який в особистому досвіді пізнав драматичність зміни світоглядних орієнтирів.

З такої підвищеної уваги первісної свідомості до прихованих удаваних зв’язків, підміченої ще Л. Леві-Брюлем, цей автор виводить «закон партиципації» (причетності), за яким «працює» міфологічна логіка. Він писав, що для такого типу мислення немає простого зображення, оскільки зображення є причетним до оригіналу і, навпаки, оригінал є причетним до зображення (13, с. 150). У цій логіці все має відношення до всього, будь-який елемент системи бере участь у функціонуванні всієї системи. Для доведення актуальності такої особливості міфологічного мислення досить згадати ажіотажне аплодування совєцьких кіноглядачів 1940-1950-х років, коли вони бачили на екрані проекцію плівки із зображенням Сталіна або щиру впевненість простої селянки, номенклатурно введеної до Верховної Ради СРСР «для представництва», про її реальну участь в управлінні країною.

К. Леві-Строс серед типових ознак міфологічного мислення називав «бриколаж», «гру відскоком», «рикошетування» (14, p. 51). Тут йдеться про утворення в межах міфологічного мислення таких зв’язків, які є лише формально можливими. Щонайменшого поштовху вже достатньо для того, щоб мислення міфологічної людини почало складну «роботу» по «відскоку» від однієї речі або ознаки до іншої на підставі неочікуваних маловірогідних паралелей та аналогій. Сучасним проявом такого типу мислення є фашистські кранеологічні теорії або фантастичні за своїм змістом звинувачення під час сталінських репресій на підставі розрізнених епізодів біографії, обмовлень, уривків фраз або невдалих жартів.

В. Горській в своїй статті зазначав, що міф «знищує час». Це «знищення» відбувається шляхом переводу часової послідовності у нескінчені повторювання одноманітних за своїм змістом подій в межах притаманної міфові ідеї «циклічності». Сучасна міфологічно мисляча людина теж перебуває у цьому своєрідному замкненому колі, де все повертається на «круги свої», наочним прикладом чого служать цикли совєцьких п’ятирічних планів, де початок однієї збігається із кінцем іншої, де час взагалі зміщено та деформовано, оскільки виробничники, що нібито перевиконали план, живуть на декілька років попереду інших.

Нарешті, останньою зі згаданих особливостей міфологічного мислення, що ми їх тут розглядаємо, є його аутистичність. Е. Блейлер, вивчаючи цей тип мислення, писав, що воно схоже на замкнену на собі свідомість шизофреників, суттєвими відмінностями якого є зсуви, згущення та хибні ідентифікації смислів, які керуються афектними потребами (15, с. 78). Не треба докладати багато зусиль для пригадування подібних типових особливостей міфоідеологем наших часів, які існують у своєму штучному, замкненому, відірваному від реалій світі. Вони періодично концентруються (згущуються) на тому чи іншому питанні, про яке переважно більше ніколи не згадують, часто-густо алогічно переносять (зсовують) смисли з одного явища на інше, водночас викривляючи їх, невірно тлумачать події, керуючись афективними імпульсами.

Найбільш відомими сучасними міфологемами, що функціонують таким чином, є «швейцарська хатинка» Л. Кравчука або невикорінні чутки про те, що В. Чорновіл збирався відібрати у старих людей пенсію. Не менш відомими є запущені в свій час у обіг не без участі російської великодержавницької пропаганди та застряглі у масовій свідомості «міфоїди» про фашистську сутність українського національно-визвольного руху ОУН-УПА. Коли актуальним було питання прийняття нашими військовими присяги на вірність Україні, поширився «міфоїд» про неприпустимість такого «зрадництва», оскільки, мовляв, присяга дається тільки один раз. При цьому не зважали на те, що деякі видатні полководці СРСР присягали не один раз, як це було з маршалом К. Рокоссовським, котрий, переходячи на службу з совєцької до польської армії, кожного разу приймав нову присягу, або з маршалами К. Жуковим та С. Будьонним, котрі в свій час присягали російському цареві.

До якої абсурдності, близької до алогічного «самозаперечувального твердження», може дійти заміфологізована політична свідомість, свідчить такий приклад. Вже за часів незалежності України Одеська обласна рада (!) визнала основні положення Біловезької угоди про припинення існування Радянського Союзу як геополітичної реальності нелігітимними. При цьому її депутати ігнорували ту обставину, що самі вони були обрані у цей регіональний представницький орган за законами незалежної України, скасування якої веде до скасування їх власних повноважень, а отже, і відповідних рішень про недійсність Біловезьких угод. Тобто, таке рішення, що заперечувало само себе та було по суті, «самопобиттям» депутатів на кшталт унтер-офіцерської удовиці, приймалося ними без огляду на цю юридичну апорійність, за законами «зсуву» та афективної концентрації.

Що ж стосується загальної картини, то можна сказати, що за совєцьких часів було створено грандіозну замкнену систему, яка і в економічному, і в суспільно-свідомому плані була значною мірою «зсунутою» та «афектованою». Офіційне ідеологізоване суспільствознавство створювали віртуальний світ соціалізму таким, яким він «має бути», а не таким, яким він правдиво є. Невірні ідентифікації виявлялися у формуванні щирого переконання громадян СРСР у тому, що вони живуть у найзаможнішій та вільній країні світу, у той час коли, як писали комсомольські газети, «ліверпульскі вантажники», об’єднані у аматорську групу «Бітлз», підробляють грошенят у вільний від роботи час, співаючи у пісні «Michel» про «своє нелегке життя». Прикладом згущення може служити увага до «ідеологічного забезпечення виконання плану» у вигляді маніакального повторення визначень «решающий, определяющий, завершающий» щодо років вже згадуваних п’ятирічок. Концентрована обробка свідомості населення шляхом вдавлювання в неї позитивних та негативних ідеологічних штампів та стереотипів («настоящий коммунист» contra «бандерівець»), афектування людей до стану масової психопатії під час «всенародного» засудження «зрадників» або «одобрям-са» – все це дає підстави для наших висновків про аутизм як важливу особливість міфологізованої політичної свідомості (16).

З наведених В. Горським даних видно, як маніфестують себе глибинні універсально-культурні смисли в уявленнях про Східну та Західну Європу. Україна в західноєвропейській свідомості сприймається на підставі декількох КГП та світоглядних кодів. Аліментарно кодована універсалія «життя» в уявленнях європейців про Україну знаходить прояв у романтичних образах «нової Греції», «загубленого раю, назавжди втраченої Аркадії» – тобто щасливої, добробутної країни. В межах еротичного коду змальовує своє бачення ролі Східної Європи Л. Деру-Сіміч, розуміючи її скромною, невибагливою коханкою, що лише зміцнює «шлюб» західноєвропейської людини, тобто, її переконаність у власній зверхності. Військово-політичне протистояння двох систем визначило домінування агресивно кодованого погляду на СРСР, відповідно, і на надозброєну та мілітаризовану Україну як на агресивне джерело небезпеки та загрози (К. Аденауер). Вочевидь, як засіб порятунку Європи від цієї постійної небезпеки і виникла ідея панєвропейського дому як шляху подолання смертельної загрози та відродження, котра втілилася, зокрема, у закликах культуролога Дені де Ружмона до омолодження (відродження) Західної Європи. Отже, погляди західних європейців на Україну ґрунтувалися на таких універсально-культурних підвалинах, як аліментарно та еротично кодована КГП життя та агресивно кодована мортальна категорія граничних підставин, а власний порятунок (виживання) вбачався у панєвропейській консолідації.

Універсальність цих культурно-світоглядних структур примушує нас припустити, що вони тією чи іншою мірою представлені також і в українському міфі про Європу та, побіжно, про саму себе як європейську країну. І дійсно, дзеркальне відображення аліментарно кодованої вітальної універсалії ми бачимо в українських уявленнях про Європу як втілення життя у добробуті та багатстві, що має бути зразком для наслідування. Про це свідчать наведені В. Горським приклади новітніх складноскорочених слів з уживанням терміну «євро…».

Важливим джерелом виявлення комплексу відповідно кодованих КГП у масовій свідомості наших громадян є результати дослідження SOCIS-GALLUP 1999 року (в організації польового етапу якого по Одесі я теж брав участь), присвяченого виявленню рис, що їх приписують наші співвітчизники різним країнам та Україні, на які посилається В. Горський. Ознака «сили» ґрунтується на світоглядному коді агресивності, «багатство» – на аліментарному коді, «впевненість» може тлумачитися як досягнення достатнього рівня заперечення зовнішньої небезпеки через поєднання сили та багатства, а ті риси, що названі «ознакою цивілізації» – способами забезпечення високого рівня життя та здатності протистояти небезпеці. «Непередбачуваність» в цьому сенсі постає як ознака агресивної небезпеки для інших країн.

З точки зору українців США – це сильна та багата держава (єдність агресивного та аліментарного кодування вітальної універсалії з не досить високим рівнем «цивілізаційних ознак»). Росія ще більш низький рівень цих ознак поєднує із агресивністю та бідністю (сила та відсутність багатства), а Європу представлено у гармонійній пропорційності багатства, сили та цивілізованості. При цьому якщо США мають високий рівень власної безпеки («впевненість») та не дуже високий – джерела загрози для інших держав («непередбачуваність»), то Росія розглядається як найнебезпечніша («не передбачувана») країна з низьким рівнем власної безпеки. Західноєвропейські держави виглядають як багаті та «впевнені» країни з високим рівнем власної безпеки та дуже низькою агресивністю. Україна же усвідомлюється як бідна, «невпевнена» та неагресивна країна. Отже, Україна, за цими уявленнями, легко може стати об’єктом агресії, не маючи при цьому змоги протистояти небезпеці з боку сильної та багатої (США-НАТО) або сильної та бідної країни (Росія).