Підсумкові зауваження. 9 страницаПроте, за Е. Геллнером, вирішальну роль у процесі націотворення відіграють не економічні або політичні, а саме культурні чинники. При цьому відбувається певний селективний відбір культур, яких завжди більше, ніж націй, що здобули державність, "державний дах" над головою. Ці культури без усякого опору попрямували на смітник історії під натиском індустріальних суспільств. Населення півдня Росії в культурному відношенні досить не схоже на населення півночі цієї країни, проте воно на відміну від України не відчуває своєї відмінності як національної. Яка саме культурна спільнота стане осередком націотворення аж до здобуття "державного даху" над головою, залежить від багатьох майже не прогнозованих чинників. Критикуючи тезу про повстання націй як процес пробудження прадавньої сплячої сили, Е. Геллнер доводить, що нація – це принципово нова форма соціальної організації, що ґрунтується на повністю усуспільненій, вже не стихійно, а централізовано відтворюваній державою "високій" культурі. Ця культура не може самовідтворюватися, як це могла робити традиційна селянська культура. Їй потрібна політична державна підтримка. Інтереси культурних спільнот та політичної влади починають тяжіти одна до одної, внаслідок чого постає національна культура – ядро формування політичної нації. Ті, хто дивився на постіндустріальне суспільство як на суспільство із космополітичними цінностями, помилився. Разом із цим суспільством прийшла доба націоналізму. Хоча немає нічого неможливого у тому, що суспільство колись стане "єдиним культурно-освітнім резервуаром" із єдиною владою та освітньою системою, для сучасності нормою є національно-культурна та національно-державна диференціація (13). З точкою зору Е. Геллнера можна погоджуватися або не погоджуватися, тим більше, що саме поняття нації у нього набуває специфічного змісту (що виключає національне існування всіх етносів, що не пройшли стадію індустріалізації або їх доіндустріальне національне буття). Але важливим моментом його поглядів є твердження про об’єктивність процесів становлення та історичної перспективи існування націй, з чого логічно випливає висновок про те, що і феномен націоналізму не можна скасувати за чиєюсь примхою або за суб’єктивним бажанням. Якщо ж спробувати застосувати концепцію Е. Геллнера до історії становлення української нації та національної свідомості, то виникають деякі проблеми, пов’язані із тією обставиною, що в Україні процес індустріалізації та урбанізації відбувався в умовах домінування імперської нації як за царських, так за совєцьких часів. Відповідь на питання, яким чином індустріальна урбаністична культура стала нормативною для усього українського народу і призвела до формування консолідованої української нації, потребує більш докладних досліджень. Вочевидь, це неможливо з’ясувати без врахуванні цілої низки вторинних чинників, серед яких – вплив селянського традиціоналізму на самосвідомість рекрутованих у міста робітників, досвід політичної боротьби за самостійність як у радикально-націоналістичних, так і у комуністичних та соціалістично-національних формах, факт утворення хоча і позірної, але все ж таки формально визнаної всіма країнами соціалістичної державності. Вочевидь, не в останню чергу це відбулося внаслідок формування саме української «високої» культури, що деякий час мала підтримку навіть в УРСР в партійно-державному будівництві, в освітянській, книгодрукарській, мовній та військовій політиці. Недаремно історія цієї культури зводиться до періодичних коливань від більш-менш значного заохочення українізації до тоталітарного утиску та репресій з боку імперського керівництва тоді, коли ці процеси, на їх думку, заходили занадто далеко і заважали «інтернаціональному вихованню». У наші дні функціонування «високої культури» в Україні відзначається деякими суттєвими особливостями. З одного боку, традиційна українська народна культура все ще зосереджується переважно у сільських регіонах, у той час як в містах подовжує панувати підсилена впливом сучасної мас-культури культура, що склалася в умовах домінування росіян. Проте водночас несільська українська культура чим дальше набуває ознак елітарності в її «високих» формах. Українська мова перестає бути мовою простих селян та переважно західноукраїнських городян, тобто, так званої «етнічної маси». Вона стає ознакою вишуканості та аристократизму не лише серед українофільних інтелектуалів різних національностей, а перетворюється на живу, «гречну» мову дипломатів, урядовців, адміністративних посадовців, депутатів, бізнесменів, політиків, науковців тощо. Незнання української мови громадянином сучасної України стає ознакою консерватизму або небажання зміни звичок, печерного шовінізму або життєвої млявості, особистісних лінощів або нерозвинутих розумових здібностей. З метою доведення інтелектуальності та свого щирого ставлення до української мови (мені особисто це доводилося спостерігати) навіть ті, хто постійно спілкується російською мовою часто з гордістю демонструють своє знання маловідомої української лексики. Слід сказати, що в незалежній Україні підтримка національної української культури залишає бажати кращого, що досить докладно показав у своїй статті С. Симоненко. Згадаймо лише пропорції між україномовними та російськими ЗМІ, тиражами книжок та журналів. В одному з номерів взимку 2000-го року газета Народно-демократичної партії «Людина і світ сьогодні» наводила дані, що біля половини від загальної кількості газет та журналів в Україні видається російською мовою, не кажучи вже по те, що їх тиражі буквально задавили україномовну періодику. На книжковому ринку на сто одиниць російськомовних видань приходиться лише чотири одиниці україномовної продукції. Російська політична експансія зараз змінила свою форму і перейшла у наступ переважно в культурі мас-медіа. Достатньо згадати, що з десятка FM-радіостанцій, що їх чути в Одесі, немає жодної україномовної і лише деякі з них інколи вставляють у суцільний потік російськомовних передач українські фрагменти. Але які претензії можна виставляти приватним ЗМІ, коли навіть на Одеському обласному державному телебаченні українська мова губиться у передачах болгарською, молдавською та гагаузькою мовами, не кажучи вже про російську. Питання полягає не в тому, щоб ці мови етнічних меншин, які знайомі мені з дитинства, взагалі не були присутні в ефірі, а в тому, щоб українці Півдня України самі не почали відчувати себе на положенні нацменшини, коли наша мова лише фрагментарно «додається» до ефірного лінгвосередовища нашого краю, а не утворює його основу. Але врешті решт сам факт настороженої фіксації цієї обставини (іншомовності як одного з проявів «іншості» неукранців) не міг не сприяти закріпленню почуттів національної відмінності, національної специфіки та національної самобутності українців. Деякі політики часто занадто акцентують на регіональних відмінностях України. На мій погляд, гідні подиву ті обставині, як, перебуваючи у складі різних держав, на величезній за європейськими мірками території, українці в цілому несуть в собі почуття тотожності. Їх культурні, звичаєві, обрядові, релігійні та мовні відмінності не настільки значні, щоб говорити про те, що українська нація (можливо, лише за винятком лемків та бойків) складається з відносно відособлених спільнот (на кшталт мінгрелів або сакартвелів, швабів або баварців, північних італійців або сицілійців тощо). У всякому випадку, діалектні відмінності української мови не настілки сильні, як це має місце, наприклад, у Німеччині або Італії, де носії різних діалектів часто не розуміють один одного. Все це свідчить про наявність в українців цілісної етносвідомості, підсиленою дією низки важливих факторів. Це посилення визначалося, серед іншого, тією обставиною, що українці в культурному відношенні навіть на побутовому рівні мали значні відмінності від народу, що через свою державоутворюючу роль був найсильнішим джерелом загрози асиміляції українців – росіян. Про ці відмінності свідчать не тільки достатньо красномовні записи іноземних мандрівників, котрі, порівнюючи українців та росіян, відзначали значні розбіжності між ними у культурі, побуті, звичаях та вдачі. Не менш авторитетними є зауваження самих росіян – І. Тургенєва про дві «родственные, но противуположные народности», або І. Буніна про разючі відмінності побутового влаштування українців (з їх «біленькими чистими хатами», «садочками» тощо) та росіян (що жили на зайнятій території «по-чорному», нібито терміново, некомфортно, без оздоблення та прикрашення своїх обійсть та осель). Важливим свідоцтвом щодо особливостей українців є думки Василя Гроссмана про їх надзвичайно високу духовність та моральність, коли навіть в страшних сталінських концтаборах вони зберігали людяність та доброту. Не зайвим буде послатися і на ті приклади, що їх наводить у своїй статті в цій збірці В. Барладяну-Бирладник. Не можна скидати з рахунку і таку важливу і часто пафосно заяложену обставину, як свободолюбність українців, котра випливає з їх природного індивідуалізму на персональному рівні та колективізму на рівні життя громади. На цю рису українців, поряд із їх емоційно-чуттєвою цілісністю, життєлюбством та життєстійкістю вказує В. Храмова (14, с. 5). До посилювачів процесів національного самовизначення слід також віднести універсально-культурні обставини, дуже чітко і дещо страхітливо описані Е. Геллнером як такі, що визначають зникнення з історичної арени тих етнічних культур, котрі не збудували над собою справжнього «державного даху». Загроза національної смерті, що відчутно зависла над Україною у 1960-1970-ті роки – роки відвертого, неприхованого російщення, зіграла ключову роль у наростанні опору нації цим тенденціям, що певною мірою і підготувало ту дивовижну (на перший погляд) легкість, з якою свобода нібито сама «впала» в руки або «випала» на долю українців. Цей процес розтягнувся у часі на століття, тривав підспудно, без зайвого афішування, оскільки репресивна машина СРСР весь час пильно стежила за будь-якими, щонайменшими, проявами українського свободолюбства та безжалісно знищувала його. Але внутрішня рішучість української нації позбавитися неісторичного стану, «глобальної непредставленості» в світі, розуміння того, що ми маємо всі підстави бути самими собою в цьому світі, врешті решт визначили, як би офіційно не ставилися до ініціаторів, провідників та учасників визвольних змагань в сучасній Україні, перемогу українського національного руху. Ясна річ, що тут свою роль відіграли процеси історичної нежиттєздатності совєцької наддержави та соціалістичної економіки, але як тільки тоталітарний прес було вже хоча б трішечки полегшено, українці не опинилися у стані національно-державної невизначеності та виявилися цілком готовими взяти свою долю у власні руки. Через це у своїй тезі щодо неможливості «повстання», «відродження» націй Е. Геллнер правий відносно будь-кого, але тільки не до українців. Зависання реальної загрози зникнення та уникання цієї загрози цілком відповідає базисній універсально-культурній формулі світовідношеня. Ця формула при описі розвитку окремих цивілізацій конкретизується в понятійній тріаді А. Тойнбі «народження – розквіт – загибель». Україна ж в своєму національному бутті неодноразово народжувалася, але ще ніколи не досягала кульмінаційного пункту розвитку – реального розквіту. Натомість середній член формули часто замінювався останнім, причому у його найсильніших варіантах – смерті, нищення, зникнення. Відведення загрози загибелі і є певним торжеством нації, яка, здолавши смертельну загрозу, відроджується до нового життя. Тут яскраво виявляються екзистенційні параметри буття не окремої особи, а нації в цілому. Ось чому за відповідних обставин загроза буттю нації розцінюється її представниками як небезпека, що загрожує окремій особі як представниці національної спільноти, міра якої не йде у ніяке порівняння із загрозою для індивідуального життя цієї окремої особи. Звідси – ті теж достатньо затерті, але золоті за своєю суттю поняття, котрі від їх «тертя» набули ще більш яскравішого блиску, – такі, як національна гідність, жертовність, самозречення. У цьому випадку розгортання мортальної перспективи особистісного життя в своїй основі має чітку іммортальну спрямованість, оскільки таке життя, укорінене в національну цілокупність, не зникає з індивідуальною смертю людини. Будь-яка, в тому числі і національна спільність людей має ознаки чуттєво-надчуттєвої реальності, оскільки не можна мати справу з нацією взагалі і не можна знайти людину, яка реально була б поза національним буттям, хоча і синтетичним. Якщо родове безсмертя людини здійснюється в роді, а рід – це не просто рід, а – на-рід, то і родова сутність людини поза національним неможлива. Подовжуючи себе в роді, людина подовжує себе і в нації. Коли дехто зрікається нації, або говорить щось таке, нібито він за національністю є, наприклад, «одесит», то така людина постає як індивід, позбавлений національної самосвідомості, але не національних, хай змішаних або спрощених, ознак. Ментальність, культура, побут, звички, мовний тип мислення, світобачення та багато інших ознак цих людей тієї чи іншою мірою мають відому національну природу та національне походження. Такий «містечковізм» відразу тане, як тільки ця людина попадає в інше національне середовище, де її національна належність, хай нею самою і не визнана, визначається у порівнянні з чіткою самоідентифікацією представників іншої нації. Не можна любити людство в цілому і не визнавати своєї національної особливості, тому що любов передбачає тотожність у відмінності і відмінність у тотожності. Заклик любити всіх людей – це перш за все заклик любити всі нації, у тому числі і свою, оскільки «людина» як така існує тільки у національних проявах та вимірах. Не можна любити людство і зневажати чи принижувати будь-яку національність, бо вона є складовою частиною людської спільноти. Справжнє значення терміна «інтернаціоналізм» видно з його складників (inter-nation), через що інтернаціоналіст – це зовсім не той, хто заперечує нації як такі, оскільки відсутність нації унеможливлює і взаємодію між ними, а той, хто визнає націю як самодостатню та стійку спільноту людей, якій необхідно налагоджувати відносини з іншими такими ж самими спільнотами. Головна тенденція у світовій культурній ситуації сучасності – це потяг до взаємне тяжіння різних національних культур, коли через їх взаємодію замість замкненого монокультурного національного буття створюється умови для формування глобального полікультурного довкілля. Що може запропонувати такому світові людина без власного коріння, без власної національної душі та глибокого засвоєння власної культури? С. Аверінцев з цього приводу говорив: «Якби в мене не було друзів серед євреїв, латишів, грузинів, німців, англійців, кого ще? – я ніколи по-справжньому не дізнався б, до якої міри я є росіянином. Відмінність національних типів робить можливим взаємопорозуміння, котре включає в себе елемент люблячої посмішки, навіть доброго жарту – і над собою, і над іншими» (15, с. 20). Українській культурі в цьому плані належить ствердити власну автентичність з тим, щоб стати дійсно репрезентованою та відкритою – як її до світу, так і світові – до неї. Не менш важливим моментом є національно-політична, а не тільки етнічно-національна автентичність. Коли на Олімпіаді по стадіону біжить спортсменка з Франції, то всі коментатори називають її француженкою, не дивлячись на темний колір її шкіри. Коли в ту чи іншу країну прибуває делегація з України, всі знають, що приїхали саме українці і ніхто з прибулих не стане спростовувати цю свою належність тією обставиною, що його мати українка, батько росіянин, дід поляк, одна бабуся єврейка, а друга – молдаванка. Внаслідок цього в Україні зміцнення її власного національного буття повинно здійснюватися як її національно-державне ствердження, в результаті якого має сформуватися українська політична нація. Підсумовуючи, зазначимо, що коли йдеться про пошук автентичності та справжності в аспекті національного буття людини, то до уваги береться перш за все трансцендування особи в національне як загальне. Чому питання національної автентичності стоїть так гостро? Вочевидь, тому, що воно торкається найсуттєвіших вітальних інтенцій людини, є специфічною формою досягнення нею безсмертя в роді. Тобто, цей процес за своєю суттю є проявом та реалізацією базисних вітальних настанов людини, за допомогою яких здійснюється подолання індивідуальної скінченності. Гострота міжнаціональних конфліктів визначається гостротою адекватно або не адекватно сприйнятих вітальних параметрів буття в світі, коли, кожна по-своєму права, та чи інша нація якщо не вважає себе «кращою за всіх», то принаймні ніколи не визнає себе «найпоганішою». Нація, як вже говорилося, утворює ту сферу загального, до якої залучається окремий індивід, долаючи тим самим свою одиничність та темпоральну скінченність. Таке трансцендування «в націю» є конкретною формою реалізації родової сутності людини, яка не підлягає скасуванню. Змістом відношення особи до цієї загальності є любов, Ерос. Ерос як ставлення індивіда до національної спільноти виступає способом, за допомогою якого він зникає в роді, досягаючи надіндивідуального буття. Завдяки цьому окрема людина отримує ознаки справжності як родової істоти, стаючи одиничним втіленням загального буття. Водночас ця загальність виступає як певний світоглядний Абсолют, який не потребує щодо себе ніяких додаткових обґрунтувань. Усвідомлена належність до нації означає знаходження укорінення у минулому та забезпечення буття у майбутньому. При цьому слід розрізняти форми прояву національного – чи то у його етнічно-національному, чи то у політично-національному плані. Разом з тим необхідно також враховувати тип національної культури (народної, масової або «високої»), яку трансцендує індивід. Саме відповідність вітальним базисним інтенціям людської особистості визначає «справжність» або несправжність особистісного буття, одним з проявів якої є національна автентичність. У своїй статті Н. Іванова-Георгієвська прагнула показати, що сучасна масова культура навіть з штучно включеними до неї національними елементами в цілому є поверхневою і тому досягнення в ній глибини національної автентичності є проблематичним. Проте саме через найкращі зразки цього типу культури за сучасних умов відбувається взаємний вплив та збагачення національних культур, в процесі чого відбувається органічне входження іншокультурних форм до національних культур, а не втрата останніми ознак національної ідентичності. За приклад можуть слугувати пісні Віктора Павліка, де турецька мелодика та українська мова утворюють цікавий гармонійний ансамбль, який аж ніяк не збіднює нашу культуру і робить українську складову реальним елементом синтетичної масової культури. Хто знає, можливо, саме таким шляхом деякі представники нашої молоді тільки і визначаться у своїй національної автетичності, що вже є чималим досягненням, оскільки це може стати відправною точкою розвитку справжньої національної самосвідомості. Аналогічну роль можуть відіграти і оселедець у сучасного українського модника, і усвідомлення екскурсантами специфіки української трансформації античних міфологічних мотивів в Уманському парку. Справа полягає не в тому, що відвідувачам цього парку запропоновані вторинні (несправжні) за своєю суттю витвори мистецтва, а в тому, що навіть через них їм поки що не розкрилися ті загальнолюдські КГП-значення паркових символів, про котрі докладніше йшлося в цій збірці в статті про міфологічні підвалини сучасної масової свідомості, котрі, відповідаючи найсильнішим вітальним інтенціям людини, можуть бути експлікованими навіть у її імітаційних, «несправжніх», формах. Література: 1. Ожеван Н. Язык политики и языковая политика: посттоталитарные проблемы преодоления этноязыкоцентризма. – Документ NTLM. 2. Бердяев Н.А. Русская идея. // Вопр. философии. – 1990. – № 1. – С. 77-144. 3. Майборода О. М. Зарубіжна етнополітологія про природу національних рухів. // Філос. І соціологічна думка. – 1991. – № 12 – С. 69-81. 4. Могильницька Г. Цілував яструб курочку… До питання про «захист прав російського населення». // «Чорноморські новини». – Газета від 19 серпня 2000 року. 5. Залізняк Л. Історія української державності. – Курс лекцій. – К., 1999. 6. Фромм Э. Ситуация человека – ключ к гуманистическому психоанализу. (Пути из больного общества). // Проблема человека в современной западной философии. – М., 1988. – С. 443-482. 7. Канетти Э. Превращение. // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 483-503. 8. Муретов Д. Эрос, народ и политика. // Новое время. – 1991. – № 50. – С. 40-42. 9. Канетти Э. Гитлер по Шпееру. // Канетти Э. Воспоминания. Масса и власть. Совесть литературы. – М., 1990. – С. 66-90. 10. Кремінь В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998 11. Орлик Пилип "Вивід прав України" // Історія філософії України. – К.,1993. – С. 148 – 154. 12. Геллнер Э. Нации и национализм. М.,1991. 13. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. – К., "Либідь"–1996. С. 208-212. 14. Храмова В. До проблеми української ментальності. // Українська душа. – К., 1992. – С. 3-15. 15. Аверинцев С. Когда рука не сожмется в кулак. // Век ХХ и мир. – 1990. – № 7. – С. 16-21.
|
