ПСИХОЛОГИЯ

Види пам’яті виділяють за такими критеріями:

· залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, яка діяльність переважає, пам’ять розподіляють на рухову, емоційну, образну, словесно-логічну;

· за тривалістю закріплення і збереження матеріалу – на короткочасну (оперативну) й довгочасну;

· залежно від того, як процеси пам’яті включаються в структуру діяльності, як вони пов’язані з її цілями та засобами, - на мимовільну й довільну;

· за усвідомленням (розумінням) змісту матеріалу пам’яті – на смислову й механічну.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Така необхідність виникає переважно в практичній діяльності людини.

Емоційна пам’ять – це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення.

Образна пам’ять полягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою залежно від аналізаторів, з якими пов’язане її походження.

Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю, що базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій.

Короткочасна пам’ять характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і коротким строком зберігання.

Оперативна пам’ять – це запам’ятовування, збуруження і відтворення інформації в міру потреби в досягненні мети в конкретній діяльності або окремих операцій діяльності.

Довгочасна (тривала) пам’ять – базується на довгостроковій фіксації пам’яті, характеризується тривалим збереженням і наступним використанням інформації в діяльності людини.

Мимовільна пам’ять – полягає в запам’ятовуванні та відтворенні матеріалу без спеціальної мети цього запам’ятати або пригадати.

Довільна пам’ять – це запам'ятовування і відтворення, коли людина ставить перед собою мету запам’ятати, коли виникає потреба в навмисному заучуванні.

Смислова пам’ять - пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона опирається на смислові зв’язки в мозкових структурах на систему словесних і образних асоціацій, що становить основу.

Механічна пам’ять – це пам’ять, якій притаманне не розуміння, не усвідомлення, як правило, навмисного запам’ятовування. Матеріал, який ми запам’ятовуємо механічно ще не має певного місця в матеріальному досвіді. Цю інформацію треба втиснути за допомогою вольової пам’яті.

 

15. Природа, види та властивості уваги.

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Функція уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.

Види уваги

За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.

Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.

Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.

Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.

Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.

 

16. Мислення як процес.

мислення - це процес (пізнавальна діяльність), продукт якої характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності, воно диференціюється на види залежно від рівнів узагальнення і характеру засобів, які використовуються, залежно від новизни узагальнень і засобів для суб'єкта, а також залежно від ступеня активності самото суб'єкта мислення. Мислення - процесуальне, тобто розгорнуте в часі, динамічне. Хід мислення рідко з самого початку є запрограмованим, сама детермінація мислення також створюється і розвивається під час мислення, тобто теж є процесом.

Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії - це дії з об'єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Вони відбиваються "в думці" за допомогою мовлення. Людина не діє безпосередньо з предметами, вона робить це подумки, не вступаючи в контакт із самими предметами й не вносячи реальних змін у їхню будову, розміщення.

Мисленнєві дії є основним видом розумових дій. Вони формуються на основі зовнішніх практичних дій шляхом їх інтериоризіції. У дослідженнях П. Я. Гальперіна описано процес поетапного формування розумових (мисленнєвих) дій, який здійснюється протягом чотирьох етапів. Першим з них є зовнішня дія з опорою на матеріальні предмети, потім ці матеріальні предмети замінюються символами, спочатку теж матеріалізованими, а потім оформленими у вигляді вербальних знаків. Вербалізація відбувається спочатку голосно, а потім у вигляді "проговорювання" і, нарешті, в думках, за допомогою так званого внутрішнього мовлення. Пройшовши ці етапи поступової інтеріоризації, дії стають внутрішніми, розумовими, мисленнєвими. Вони узагальнюються, завдяки чому легко переносяться з одного матеріалу на інший, скорочуються, певною мірою автоматизуються. Кожна мисленнєва дія включає мисленнєві операції (які теж колись, історично, були мисленнєвими діями, а ще раніше - діями зовнішніми).

Серед мисленнєвих операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення. Можна назвати ще класифікацію і систематизацію. З порівняння починається пізнання, але найсуттєвіші ознаки виявляються за допомогою попереднього аналізу і наступного синтезу. Ці операції виступають, як правило, в єдності та взаємозв'язку, тому й виникло досить відоме поняття "аналіз через синтез" (С. Л. Рубінштейн), яке означає поступове заглиблення в суть предмета або явища, вивчення усіх його сторін і властивостей (аналіз) у взаємозв'язках, синтезування їх для подальшого пізнання.

 

17. Уява, фантазія та творчість.

Уява — це психічний процес, який є надзвичайно важливим для розвитку творчості, творчого мислення. Г. Сельє говорить про уяву як одну з провідних характеристик твор­чої особистості. Уява, на його думку, пов'язана з незалеж­ністю мислення і мусить поєднуватися з розумінням важливості уявлюваного. Крім терміна «уява» часто синонімічне використовується термін «фантазія». Однак існує думка, що за цими словами криється трохи різна психологічна реальність. Л. Голосовкер вважає, що людині й людству влас­тивий вищий інстинкт — культури й творчості (на відміну від низьких інстинктів — вегетативного й сексуального). Цей інстинкт здійснює свою функцію через імажинацію — уяву. Звідси й його назва — імажинативний абсолют. У цьому підході принципово розрізняються фантазія і уява. Вони не збігаються, оскільки фантазія не пізнає, вона не вгадує, а тільки грає, її основна діяльність — комбінування. І саме цим інколи зайвим комбінуванням вона може зава­жати уяві в її творчо-пізнавальному процесі. Зазначаючи негативну роль фантазії, яка заважає дослід­женню істини уявою, слід підкреслити, що розрізнити їхні функції дуже важко, подібно до того, як «у річці важко відділити холодну течію від загального потоку її вод» (Л. Голо­совкер). Фантазія теж створює, однак насамперед те, чого бути не може. Це казки, міфи, пов'язані з естетичним по­чуттям, зокрема, дитини.

Не фантазія, а уява підказує вченим і винахідникам нові образи, інсайти тощо. Стимульована фантазією уява створює «задуми поета» та «імажинативні світи», сила яких не в тому, що вони дублюють дійсність, а в тому, що вони роблять явним і характерним те, що схова­не в предметах та їхніх взаємовідносинах, вони розкривають дійсність.

Уява і фантазія розвиваються в нормі за звичайними законами розвитку вищих психічних функцій — від мимо­вільної уяви до довільної, від репродуктивної до творчої. Проте цей процес може порушуватися як унаслідок невда­лих педагогічних впливів (є, наприклад, версія, згідно з якою шкільне навчання у його стандартних формах «гасить» творчий потенціал дитини), так і завдяки використанню точних психологічних прийомів формування. Так, не ви­кликає сумніву, що розвиткові творчої уяви, зокрема ди­тини, сприяють казки, художня література, хороші фантас­тичні твори, загалом мистецтво, природа. Однак існують і безпосередні прийоми, вправи, виконання яких тренує уяву. Одним з ефективних прийомів розвитку уяви є «робота з уявними предметами».

Творчість — це не лінійний процес, у ньому бува­ють підйоми, спади, плато. Найвищий кульмінаційний твор­чий стан — натхнення. Це стан найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв'язування творчої задачі. Людину в стані творчого натхнення нібито несе «потік», вона не все усвідомлює у своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день, доба). Нерідко з перебуванням у стані твор­чого натхнення пов'язане й виникнення інсайтів, осяяння. Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов'язаного з власним натхненням, називають харизмою. Добре відоме сьогодні поняття «харизматичний лідер» (тобто лідер, який веде за собою не стільки глибинною силою переконання, скільки власним надихаючим прикла­дом).

 

 

18. Афективна сфера особистості.

Афективна сфера особистості невідривна від розвитку уявлення, уяви, мислення, відчуттів і сприймання. Вона має специфічні прояви, які впливають на ці процеси, і свої особливості. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої. Афект — це сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими рухо­вими та вісцеральними проявами. Афект — особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з не­безпечних, травмуючих, найчастіше несподівано виникаю­чих ситуацій. Афект бурхливо протікає, має значну інтен­сивність та найбільш очевидні наслідки своїх проявів, що характеризуються дезорганізацією поведінки і порушенням перебігу психічних процесів (зміна виразу обличчя, дезорга­нізація моторики, відхилення в мисленні, в розподілі та, стійкості уваги, порушення свідомого контролю над вибо­ром тієї чи іншої дії); для афекту характерні більш примі­тивні реакції значної інтенсивності на противагу складнішій і культурно зумовленій поведінці. Афект немовби нав'язує суб'єктові стереотипні дії, що являють собою спосіб «ава­рійного» виходу з ситуації (втеча, заціпеніння, агресія й т. ін.), який склався у процесі біологічної еволюції й виправдовує себе лише в типових біологічних умовах. Зміст і характер афективних проявів може змінюватися під впливом вихо­вання і самовиховання. Емоції й почуття становлять два види специфічних проя­вів афективної сфери особистості. Афективний простір особистості не обмежується по­тягами й емоціями. До нього входять і складніші афективні утворення — почуття.

 

19. Зв’язок пізнавальної та афективної сфер особистості.

Афективна сфера особистості невідривна від розвитку уявлення, уяви, мислення, відчуттів і сприймання. Вона має специфічні прояви, які впливають на ці процеси, і свої особливості. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої.

Афект — це сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими рухо­вими та вісцеральними проявами. Афект — особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з не­безпечних, травмуючих, найчастіше несподівано виникаю­чих ситуацій. Афект бурхливо протікає, має значну інтен­сивність та найбільш очевидні наслідки своїх проявів, що характеризуються дезорганізацією поведінки і порушенням перебігу психічних процесів (зміна виразу обличчя, дезорга­нізація моторики, відхилення в мисленні, в розподілі та, стійкості уваги, порушення свідомого контролю над вибо­ром тієї чи іншої дії); для афекту характерні більш примі­тивні реакції значної інтенсивності на противагу складнішій і культурно зумовленій поведінці. Афект немовби нав'язує суб'єктові стереотипні дії, що являють собою спосіб «ава­рійного» виходу з ситуації (втеча, заціпеніння, агресія й т. ін.), який склався у процесі біологічної еволюції й виправдовує себе лише в типових біологічних умовах. Зміст і характер афективних проявів може змінюватися під впливом вихо­вання і самовиховання. Емоції й почуття становлять два види специфічних проя­вів афективної сфери особистості. Афективний простір особистості не обмежується по­тягами й емоціями. До нього входять і складніші афективні утворення — почуття.

Конгітивна (пізнавальна) сфера особистості – взаємодія, функціонування, відчуття, сприймання, пам'яті, мислення.

Діяльність людини: -чуттєве відображення (1 сигнал.сист.) -абстрактно-теоретичне відображення (діяльність 2-ї сигналсистеми - слово), підвладний людині. Відчуття: сприймання – нижчі ланки пізнання.

Відчуття – відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії на органи чуття.

Сприймання – цілесне відображення предметів і явищ на безпосередній дії.

Ф-ї відчуття: сприймання: -інформування про властивості середовища; -організація поведінки людини відповідно до цього середовища і зміни ф-й в ньому. Чуттєвий образ бідіший ніж сам предмет.

Пам'ять – це відображення предметів і певну діяльність у психіці людини, в той час коли вони вже безпосередньо діють на органи чуття.

Види пам'яті: -рухова, емоційна образна, логічна; -довгочасна і короткочасна; -мимовільна і довільна; -механічна, смислова. Мислення – це процес опосередкованогог й узагальненого людиною відображення предметів і явищ об'єктивної діяльності у їх істотних властивостях, зв'язках ті відношеннях. Це найвищий ступінь пізнання. Відбувається завдяки мисленнєвим діям і операціям. Види мислення: За формою: -наочно-образна -наочно-дійова -словесно-логічна. Увага – це виділення об'єктів, які мають для людини велике значення. Це форма організації психічної діяльності людини, яка спрямована на зосередженості свідомості, на об'єктах, що забезпечує виразне відображення. Види уваги: -мимовільна (зосередження на об'єкті внаслідок ого особливостей як подразника; -довільна (передбачає свідоме спрямуваня на об'єкт; -післядовільна (вторинна мимовільна увага) – цікавість. Уява – це психічний процес створення процесів, образів, обставин, шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами і значенями. Це випереджальне явище.

 

 

20. Поняття про потяги, емоції та почуття.

Емоції — це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні — негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення.

Емоції можуть істотно впливати на процес діяльності. Переживання життєвого смислу явищ і властивостей світу, або емоцій, - необхідна передумова людської активності. Емоційні процеси забезпечують передусім енергетичну основу діяльності, є мотивами її. Емоції визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також забезпечують селективність сприймання - вибір об'єктів середовища, які впливають на людину і мають для неї значення.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках: 1) задоволення (приємне переживання); 2) незадоволення (неприємне переживання); 3) подвійне (амбівалентне); 4) невизначене ставлення до дійсності. При цьому людина перебуває в сильному напруженні, збудженні або ж у спокійному стані. У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни не лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається почуттєва сфера особистості.

Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку.

Настрій - відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим.

Пристрасть - це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів.

Афект - сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин; характеризується яскраво вираженими руховими виявами та змінами у функціях внутрішніх органів.

 

21. Значення волі у житті особистості.

Воля є усвідомленою практичною стороною психіки, спрямованою на переведення ідеальних цілей в бажані результати породжуваних життєвих актів. Силою, що дозволяє піднятися над переломним переживанням і зняти суперечність на користь одного із супротивних смислів, може бути вольове зусилля, котре черпає додаткову спонуку для переборення його дефіциту від провідного, загальнішого смислу в ієрархії і спрямоване на зняття смислового протиріччя. Смислові переломні переживання є частиною внутрішнього життя особистості і джерелом її розвитку; вони можуть слугувати як руйнуванню ієрархії смислів особистості, так і її збереженню. Переломні переживання попереджають про дійсні суперечності життя особистості та дають можливість заздалегідь, до дійсного зудару, їх вирішити.

Свобода в системі цінностей людини Актуальність проблеми полягає в тім, що не існує об'єктивного пояснення поняття волі. Дослідження питання про волю починає Б.Спіноза. Він визначає волю як усвідомлену необхідність. На його думку, воля виражається в поводженні, заснованому на пізнанні необхідності.

Розходження думок і теорій обумовило узагальнене визначення волі, що містить у собі наступні положення: - воля є поняття емпіричне, оскільки на людину впливають зовнішні фактори; - одночасно з цим воля носить розумоосягаємий характер, оскільки на людину впливає його внутрішній світ і його життя.

Воля є неоднорідним поняттям і тому розділяється на: - фізичну волю, тобто відсутність перешкод і матеріальних перешкод для здійснення якої-небудь дії; - інтелектуальну волю, тобто повнота визначення понять; - моральну волю, що означає відсутність моральних перешкод: відповідальності, норм моралі. Однак також людина може утримуватися від учинків шляхом погроз, шантажу, обіцянок необхідних речей або жагуче бажаних предметів і т.д. Я вільний, якщо я роблю те, що хочу. Насамперед, існування в суспільстві має на увазі виконання, підпорядкування, проходження моральним нормам, прийнятим у даному конкретному суспільстві.. Можливо, смерть є провідником до волі і нескінченного життя. З іншого боку, заради чого людині дається життя, якщо заради волі в якийсь момент він обірве її? Можливо воля в самій людині, у його житті, у його існуванні. Можливо, поколінню XXI століття це призначено довідатися? Хто знає?

 

22. Потреби.

Потреби — це об'єктивні умови існування людини. Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності — Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потре­бах вираз природи людини, відносили потреби до ключових економічних категорій. Потреби є вихідною категорією відтворення. В суспільному процесі відтворення вихідною передумовою є людина. Розвиваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні ін­ститути. Отже, по-перше, потреби — це категорія, що відбиває відносини між людьми і умовами їх життєдіяльностіРозвиток суспільства йде в руслі необхідних потреб. Об'єктивна зумовленість кожного нового явища оцінює­ться мірою потреб суспільства, а зміна способів життєдіяльності е необхідним -наслідком їх задоволення. Про­грес суспільства прямо залежить від того, наскільки своєчасно усвідомлюються і враховуються в цілях діяль­ності нові потреби. Якщо поставлені цілі відриваються від реального змісту потреб, то регульована цілями ді­яльність стає даремною витратою людських сил.

У структурі потреб суспільства відображається кіль­ка типів об'єктивних відносин, що зв'язують людей з умовами життєдіяльності. Це відношення до природи, до існуючих засобів життя, до себе та інших людей, а та­кож відношення до праці і вільної діяльності.

У механізмі відтворення економічні та соціальні по­треби взаємозв'язані і рівнозначні: економічні потреби відбивають відношення до праці і проявляються як не­обхідність економії робочого часу; соціальні — стосую­ться проблем особистості (необхідність самореалізації, духовного та фізичного вдосконалення, творчої діяльності тощо). Рівнозначність соціальних та економічних потреб полягає в тому, що добробут, освіта, охорона здоров'я, виховання дітей, соціальне страхування, задо­волення від роботи постійно реалізуються в економії праці. Остання досягається при використанні у виробництві матеріально забезпечених, здорових, освічених і задоволених роботою людей.

Суспільство повинне задовольняти як соціальні, так і економічні потреби, але результуючим показником є ступінь задоволення соціальних потреб. Останні — важ­ливий стимул економії праці, яка ефективна, коли в неї включаються такі соціальні чинники, як освіта, наука, ініціатива, культура, винахідливість і тим більше моти­вація праці. У системі економічних потреб виділяють виробничі, суспільні та особисті. В той же час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб споживання) має соціальний характер, отже, відбивається на формуван­ні соціальних потреб.

ПОТРЕБИ: абсолютні, дійс­ні та платоспроможні потреби. Абсолютні потреби фор­муються відповідно до загального світового рівня роз­витку виробництва і відбивають максимально досягну­тий у світовій економіці рівень відтворення здібностей людини.

Дійсні потреби — це ті, що можуть бути досяг­нуті (реалізовані) при певному рівні розвитку виробни­цтва. Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що су­спільство може оплатити. Отже, платоспроможні потре­би визначаються співвідношенням цін на предмети спо­живання і грошових доходів населення. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту мо­же відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Розробці моделей потреб надають великого значення в західній науці. Результати цих розробок використовуються насамперед у галузі маркетингу, реклами.

Ієрархія потреб за ступенем значення буде така: фізіологічні потреби, потреби самозбереження, соціальні по­треби, потреби в повазі і потреби в самоутвердженні (за А. Маслоу). Людина намагається задовольнити передусім най­важливіші потреби. Як тільки їй вдається задовольнити якусь важливу потребу, остання перестає бути рушійною силою.

 

23. Мотиви та мотивація.

Мотив — це те, що відбиваючи у свідомості людини, спонукує його до діяльності, направляючи її на задоволення визначеної потреби. У загальному виді мотив є відображенням потреби, що діє як об'єктивна закономірність, виступає як об'єктивна необхідність. На думку одного з найбільш відомих у вітчизняній психології дослідників мотивації — Р.Г. Асєєва, мотивація є специфічним видом психічної регуляції поведінки і діяльності. Таким чином, у найбільш широкому змісті мотивація визначає поведінки. Отже, в основі будь-якої діяльності людини лежить мотив, що спонукає його до цієї діяльності. Однак співвідношення діяльності і мотиву як особистісного утворення не просте й не однозначне. Той чи інший мотив, що виник в особистості і спонукає її до визначеної діяльності, не завжди в цій діяльності вичерпується, тоді, завершивши її, особистість починає іншу. У процесі діяльності мотив може змінитися, і, навпаки, при збереженні мотиву може змінитися виконувана діяльність. Між розвитком мотиву й оволодінням діяльністю можуть виникати і, звичайно, виникають неузгодженості

Мотив є не просто однією зі складових діяльності, а виступає як компонент складної системи — мотиваційної сфери особистості. Під мотиваційною сферою особистості розуміється вся сукупність її мотивів, що формуються і розвиваються протягом її життя. У цілому ця сфера динамічна і розвивається в залежності від обставин. Але деякі мотиви відносно стійкі і, домінуючи, утворюють як би стрижень усієї сфери (в них виявляється спрямованість особистості).

 

24. Індивідуальний стиль діяльності та професійна придатність.

Індивідуальний стиль діяльності - характерна для даного індивіда сукупність способів, що забезпечують успішність виконання певної дії. Тобто індивідуальний стиль діяльності залежить не лише від властивостей нервової системи, а й від властивостей темпераменту. Ймовірно, що їх носій, оволодіваючи професійною діяльності, мимовільно обирає відповідні їм способи виконання дій. Таким чином, в більшості професій риси темпераменту, надаючи своєрідності процесу діяльності, не впливають на її кінцеву продуктивність. Недоліки темпераменту можуть компенсуватися спеціальною підготовкою, вольовими зусиллями та оволодінням особливими способами виконання дій. Психологи, які вивчали індивідуальний стиль діяльності (В.С.Мерлін, Е.А.Климов), показали, що він не виникає у людини відразу і стихійно. Індивідуальний стиль діяльності виробляється та відшліфовується, коли людина активно шукає прийомів та засобів, що допоможуть досягти найкращих результатів. Таким чином індивідуальний стиль діяльності має компенсаторне значення: врівноважує (компенсує) властивості індивіда з вимогами його професії. Але є коло професій, якими неможливо оволодіти лише за рахунок індивідуального стилю діяльності, в яких від властивостей темпераменту може залежати не лише хід виконання, але й, у певній мірі, і результат. Наприклад: для оволодіння навичками жонглювання, потрібна така властивість нервової діяльності, як рухливість, тому жонглерами не можуть стати носії інертної нервової системи. Ще більше значення має лабільність: лабільні особи навчаються жонглювати удвічі - утричі швидше за рухливих. Отже, є коло професій, якими неможливо успішно оволодіти лише за рахунок індивідуального стилю діяльності. Тут потрібна професійна придатність - сукупність певних властивостей темпераменту індивіда які зумовлюють успішність складної професійної діяльності.

Професійна придатість - сукупність психічних, психофізіологічних та медико-біологічних особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення ефективності у певній професії.

Професійна придатність – відповідність індивідуальних рис професіонала вимогам, які висуває певна професія до рівня розвитку цих рис. П.п. сприяє досягненню особистістю високих показників у праці і морального задоволення від неї.

 

25. Характеристика процесу соціалізації. Соціальні атитюди та диспозиції.

Соціалізація - процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством. Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі і т.д. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої власні. Соціалізація особистості припускає, що об'єктом дослідження є не одна чи декілька, а весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній тісній єдності і взаємодії. Вони охоплюють усю сукупність рис свідомості і поведінки: знання, переконаність, працьовитість, культуру, вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну підготовку, і т.д. Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки. Основні етапи соціалізації особистості: Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. -Дитинство (у дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її етап); -Юність (завершує активний період соціалізації; у цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни); -Батьківство (взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації); -Зрілий вік (у зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я); -Старість (конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності); Отже, соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.

 

26. Сумісність та спрацьованість.

Психологічна сумісність - це здатність членів групи чи колективу до спільної продуктивної діяльності, що базується на їх оптимальному поєднанні.

Сумісність – це ефект взаємодії людей, який означає максимальне суб’єктивне задоволення партнерів один одним за певних енергетичних витрат і значної взаємної ідентифікації.

Суб’єктивна задоволеність - основна ознака сумісності. Сумісність буває обумовлена подібністю яких-небудь властивостей членів колективу чи групи, і відмінністю інших властивостей. Це призводить до взаємодоповнення людей в умовах спільної діяльності, так, що даний колектив чи група являє собою певну цілісність. Але будь-яка реальна група – є не просто сума індивідів, що входять в її склад. Оцінку діяльності групи чи колективу необхідно давати з врахуванням погляду на групу чи колектив як на єдиний взаємопов’язаний організм. Роль психологічно сумісних груп важлива у всіх сферах спільної діяльності людей.Наявність сумісності членів групи сприяє їх спрацьованості.

Спрацьованість – це результат взаємодії конкретних учасників діяльності. В відповідності з даними досліджень Н.Н. Обозова відмітимо слідуючі критерії оцінки спрацьованості: результати діяльності, емоційно-енергетичні затрати учасників та задоволеність діяльністю, партнерами та змістом роботи. -----Першим критерієм розмежування спрацьованості та сумісності є характеристика умов взаємодії. Це офіційні умови (пов’язані з вирішенням завдань) та неофіційні умови (пов’язані із задоволенням потреб у спілкуванні).

-Другим критерієм є відносна значущість одного з партнерів та суб’єктивна задоволеність один одним.

-Третій критерій – напруженість в процесі вирішення спільного завдання. Спрацьованість характеризується задоволенням змістом діяльності, сумісність – задоволенням спілкувванням. Виділяють три види психологічної сумісності: психофізіологічну, соціально-психологічну, психологічну. В першому випадку мається на увазі подібність психофізіологічних характеристик людей і на цій основі узгодження їх емоційних реакцій і поведінки. Психофізіологічна сумісність являє собою єдність і взаємозв’язок особливостей аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи співрозмовників або працюючих людей. Цей різновид сумісності предбачає успішність взаємодії л