Предмет политологии

За дидактичними завданнями (А. Алексюк, Т. Галушко, З.Курлянд) лекції поділяють на: вступні; тематичні; настановчі; оглядові; заключні.

За способом викладу навчального матеріалу (А. Алексюк) виокремлюють такі види лекції: проблемні лекції; лекції-візуалізації; бінарні лекції; лекції-дискусії;

лекції із зазда­легідь запланованими помилками; лекції-прес-конференції.

Лекція повинна бути структурована і містити вступ, основну частину і висновки. Обсяг і зміст матеріалу відбираються відповідно до на­вчальної програми або стабільного підручника з навчаль­ної дисципліни.

Лекція покликана не тільки формувати у студентів основи знань з певної наукової галузі, а й визначати на­прями, зміст і характер інших видів навчальних занять (семінарів, практичних і лабораторних робіт) та самостійної роботи.

У педагогіці єдиної методики проведення лекцій не іс­нує, однак кожен викладач має дотримуватись певних вимог:

· доведення до студентів мети лекції і належне її мо­тивування,

· доступність і науковість викладу,

· включення механізму зворотного зв'язку,

· повторення важливих теоретичних положень,

· завершення кожного питання лекції підсумком і мотивованим переходом до наступного,

· вміння і здатність змусити себе слухати,

· емоційність викладу,

· налагодження живого контакту, створення проблемних ситуацій.

Успіх лекції залежить і від деяких організаційних мо­ментів: обладнання робочих місць викладача і студентів, вдалого використання наочності і технічних засобів на­вчання, налагодження зворотного зв'язку, суворого дотри­мання регламенту занять тощо.

15.

В умовах сучасної вищої школи поряд із лекцією важливою формою організації навчання є семінарське заняття.

Семінарське (лат. seminarium – розсадник) заняття – вид навчальних практичних занять студентів вищих навчальних за­кладів, який передбачає самостійне вивчення студентами за завданням викладача окремих питань і тем лекційного курсу з наочним оформленням матеріалу у вигляді реферату, допо­віді, повідомлення тощо.

Залежно від ролі семінарських занять у навчально-ви­ховній роботі вищої школи і завдань, що ставляться перед ними, їх поділяють (С.Зінов'єв) на семінари:

· що мають на меті поглиблене вивчення певного сис­тематичного курсу і тематично пов'язаних з ним;

· що передбачають ґрунтовне опрацювання окремих найважливіших і типових методологічно тем курсу чи од­нієї теми;

· семінари дослідницького характеру, що не пов'яза­ні своєю тематикою з лекціями і передбачають поглиблене розроблення окремих проблем науки.

Незалежно від завдань і змісту виокремлюють просемі­нарські (підготовчі) і власне семінарські заняття.

Просемінар – перехідна від уроку форма організації навчально-пізнавальної діяльності студентів через практичні і лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської робо­ти, до вищої форми – власне семінарів.

Головним завданням просемінарських занять є вироблення у студентів вміння виконувати різноманітні практичні роботи (працювати з підручником, першодже­релами, реферувати літературу, складати тези), тобто, просемінари є своєрідними практикумами.

Вибір викладачем різновиду семінару зумовлюється багатьма чинниками: метою заняття і змістом навчального матеріалу, роком навчання (молодші, середні і старші кур­си), складом академічної групи, рівнем підготовки студен­тів, педагогічною майстерністю викладача тощо.

Серед власне семінарських занять найпоширенішими є такі види (А. Алексюк, А. Бондар): розгорнута бесіда; доповідь (повідомлення); обговорення рефератів і творчих робіт; коментоване чи­тання; розв'язування задач; диспут; конференція тощо.

 

 

16.

Сучасному суспільству необхідні фахівці, здатні опера­тивно приймати нестандартні рішення, діяти творчо, са­мостійно. Основним засобом формування цих рис у майбутніх фахівців є само­стійна навчально-пізнавальна діяльність студентів.

Самостійна навчально-пізнавальна робота студентів – це різноманітні види індивідуальної і колективної діяльності студентів, які здійснюються ними на навчальних заняттях або в позааудиторний час за завданнями викладача, під його керівництвом, але без йо­го безпосередньої участі.

Вона є завершальним етапом розв’язання навчально-пізнавальних завдань, які розглядалися на лекціях, семі­нарах, практичних і лабораторних заняттях. Адже знання можна вважати надбанням студента тільки тоді, коли він приклав для їх здобуття свої розумові і практичні зу­силля.

Система керівництва індивідуальною самостійною ро­ботою студентів охоплює: чітке планування, детальне продумування її організації, безпосереднє або опосеред­коване керівництво з боку викладача, систематичний кон­троль за поетапними і кінцевим результатами самостійної роботи студентів, оперативне доведення до відома студен­тів оцінки результатів їх самостійної роботи і внесення від­повідних коректив у її проведення.

Самостійна робота передбачає відтворювальні і творчі процеси в діяльності студента. З огляду на це виділяють три її рівні: репродуктивний (тренувальний), реконструктивний, творчий (пошуковий).

Функції самостійної роботи

Функції	Зміст та спрямування функції
Навчальна	Полягає в опрацюванні першоджерел. Сприяє більш глибокому осмисленню вже засвоєної суми знань
Пізнавальна	Полягає в опануванні нової суми знань, розширенні меж світогляду
Коригуюча	Передбачає осмислення новітніх теорій, концепцій, категорій, підходів до визначення сутності відомих понять, напрямків розвитку науки
Стимулююча	Така організація самостійної роботи, коли студент отримує задоволення від результатів пізнавальної діяльності
Виховна	Спрямована на формування таких якостей як воля, цілеспрямованість, відповідальність, дисциплінованість
Розвиваюча	Спрямована на розвиток самостійності, творчості, дослідницьких умінь особистості

Існують такі види самостійної роботи студентів за цільовим призначенням:

1. Вивчення нового матеріалу: читання та конспектування літературних джерел інформації; перегляд відеозаписів; прослуховування лекцій магнітних записів; інші види занять.

2. Поглиблене вивчення матеріалу: підготовка до контрольних, практичних, лабораторних робіт, колоквіумів, семінарів; виконання типових задач; інші види занять.

3. Вивчення матеріалу з використанням елементів творчості: проведення лабораторних робіт з елементами творчості; розв’язання нестандартних задач; виконання розрахунково-графічних робіт і курсових проектів; участь у ділових іграх і в розборі проблемних ситуацій; складання рефератів, доповідей, інформацій з заданої теми; інші види занять.

4. Вдосконалення теоретичних знань і практичних навичок в умовах виробництва: навчальні практикуми, робота на філіях кафедр; усі види практик; дипломне проектування; інші види занять.

Самостійна робота студентів з кожної дисципліни навчального плану повинна забезпечити:

1. Системність знань та засобів навчання;

2. Володіння розумовими процесами;

3. Мобільність і критичність мислення;

4. Володіння засобами обробки інформації; 5. Здібність до творчої праці.

17.

Навчальна (педагогічна) технологія передба­чає розгляд різних технологій навчання, які є інноваційними в організації навчального процесу.

Педагогічна технологія – це інноваційна модель організації навчального процесу, яка передбачає цілісну систему використання нетрадиційних методів формування та контролю знань, умінь, або застосування традиційних методів у нетрадиційних умовах.

· У практиці навчально-виховної діяльності сучасного вищого навчального закладу найпоширеніші такі педагогічні техноло­гії навчання: диференційоване навчання;

· проблемне на­вчання;

· ігрові технології навчання;

· інформаційні техноло­гії навчання;

· кредитно-модульна технологія навчання;

· особистісно орієнтоване навчання.

складові педагогічної технології:
1) чітка, послідовна педагогічна, дидактична розробка цілей навчання, виховання;
2) структурування, упорядкування, ущільнення змісту, інформації, що підлягають засвоєнню;
3) комплексне застосування дидактичних, технічних, у тому числі і комп'ютерних, засобів навчання та контролю;
4) посилення, наскільки це можливо, діагностичних функцій навчання і виховання;
5) гарантованість досить високого рівня якості навчання.

 

 

18.

Одним із шляхів перебудови навчального процесу у ВНЗ є впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Ця система передбачає:

раціональ­ний поділ навчального матеріалу дисципліни на модулі (логічно завершені частини теоретичних знань і практич­них умінь з певної навчальної дисципліни);

перевірку якості засвоєння теоретичного і практичного матеріалу кожного модуля;

перевірку якості підготовки студентів до кожного лабораторного, практичного чи семінарського за­няття;

використання широкої шкали оцінювання знань;

вирішальний вплив суми балів, одержаних протягом се­местру, на підсумкову оцінку з навчальної дисципліни;

стимулювання систематичної самостійної роботи студен­тів протягом усього семестру і підвищення якості їх знань;

підвищення об’єктивності оцінювання знань сту­дентів;

запровадження здорової конкуренції в навчанні;

виявлення та розвиток творчих здібностей студентів.

Кредитно-модульна система організації навчального процесу – модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєд­нанні модульних технологій навчання та залікових освітніх оди­ниць (залікових кредитів).

Змістовий модуль – це система навчальних елементів, поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об’єктові.

Модульна технологія характеризується певними озна­ками, які відрізняють її від традиційної:

· сформульовані цілі діяльності, які доводяться студентам перед початком навчання;

· зміст навчання подається у формі модулів, які мають гнучку структуру і пристосовані до індивідуального вивчення;

· процес навчання передбачає використання різ­номанітних методів і форм залежно від одиниці змісту на­вчання, цілей, засобів;

· контроль за результатами діяль­ності студентів здійснюється в процесі вивчення модуля і після його закінчення.

Модульне навчання передбачає:

· створення модульного варіанта програми на­вчальної дисципліни;

· забезпечення навчального процесу дидактичними матеріалами;

· визначення типів, видів, ме­тодів контролю.

Модульний варіант програми формується за певною схе­мою:

· матеріал програми розбивається на модулі;

· модуль охоплює кілька тем, об’єднаних спільними поняттями;

· у модулях поєднуються теоретичні і практичні питання;

· модульний варіант програми має передбачати відповід­ний перелік знань, умінь і навичок, окреслювати коло проблем, які підлягають контролю.

У межах навчальної дисципліни кожен модуль змістовно пов’язаний з попереднім і наступним. Матеріал модуля може бути поділено на дрібніші структурні частини, тобто «навчальні елементи». Для кожного модуля і в його межах визначено конкретну мету вивчення і подано відповідні методичні вказівки.

Навчальний матеріал кожного модуля містить голов­ні, базові та допоміжні теоретичні знання, практичні вміння і навички. Модульне планування передбачає виді­лення опорних знань і вмінь, які актуалізуються перед вивченням матеріалу нового модуля, а також системне повторення головних теоретичних знань, практичних умінь і навичок.

19.

Одним із найперспективніших напрямів розвитку творчих здібностей особистості, необхідних сучасному фа­хівцю, є проблемне навчання.

Проблемне навчання (грец. problema – задача, утруднення) – дидактична система, яка ґрунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах і методах ви­кладання та учіння з елементами наукового пошуку.

Таке навчання передбачає проблемне викладання і проблемне учіння.

Проблемне викладання - створення системи послідовних проблемних ситуацій і управління процесом їх вирішення.

Проблемне учіння – особлива форма творчої навчальної діяльності студентів щодо засвоєння знань і способів діяльності з на­явністю аналізу проблемних ситуацій, формулювання проблем і їх розв'язання шляхом висунення припущень, обґрунтування і доведення гіпотез.

Проблемне навчання пе­редбачає засвоєння студентами знань і способів дій проб­лемним шляхом у кілька етапів:

· створення проблемної ситуації;

· аналіз і формування проблеми;

· висунення гіпотез та їх доведення.

Залежно від рівня самостійності студентів у навчальній діяльності використовують відповідні методи проблемно­го навчання:

· проблемний виклад;

· частково-пошуковий;

· дослідницький методи.

Особистісно орієнтований підхід до навчання розглядає студента як особистість, індивідуальність, а не як колективний суб’єкт.

Концепція особистісно орієнтованого підходу передбачає опору на особистість у процесі навчання, урахування її індивідуальних фізіологічних, психологічних, пізнавальних і вікових особливостей, потреб, рівня підготовки й мотивів, а також орієнтацію на інтереси особистості. Викладач при цьому виступає і як предметник, і як психолог, що дозволяє таким чином розкрити справжні можливості кожного окремого студента і, відповідно до цього, розробити стратегію індивідуального розвитку, що допоможе підвищити ефективність освіти й зробити процес навчання цікавішим і різноманітнішим.

Отже, організація навчального процесу в контексті особистісно орієнтованого підходу у вищому закладі освіти передбачає орієнтацію на особистість студента, його цілі, мотиви, уподобання, що забезпечується використанням відповідних методів і засобів навчання, а також створення необхідних умов; урахування індивідуального досвіду в єдності трьох компонентів – когнітивного (знання), операційного (способи виконання дій), аксіологічного (установки, цінності) набутого студентом як суб’єктом пізнання.

 

 

20.

Формування соціально активної особистості вимагає використання нестандартних форм педагогічної взаємодії. Однією з таких форм є гра як засіб розвитку творчого по­тенціалу майбутнього фахівця.

Ігровий метод навчання передбачає визначення мети, спрямованої на засвоєння змісту освіти, вибір виду нав­чально-пізнавальної діяльності і форми взаємодії педагога та студентів.

Головною метою навчальних ігор є формування в май­бутніх фахівців уміння поєднувати теоретичні знання з практичною діяльністю.

Оволодіти необхідними фахови­ми вміннями і навичками студент зможе лише тоді, коли сам достатньою мірою виявлятиме до них інтерес і докла­датиме певних зусиль, тобто поєднуючи теоретичні знан­ня, здобуті на лекціях, семінарах, самостійно, з розв’язанням конкретних виробничих задач і з’ясуванням виробни­чих ситуацій.

Ігрова діяльність виконує такі функції:

· спонукальну (викликає інтерес у студентів);

· комунікативну (засвоєння елементів культури спілкування майбутніх спеціалістів);

· самореалізації (кожен учасник гри реалізує свої можли­вості);

· розвивальну (розвиток уваги, волі та інших психічних якостей);

· розважальну (отримання задоволення);

· діа­гностичну (виявлення відхилень у знаннях, уміннях та навичках, поведінці);

· корекційну (внесення позитивних змін у структуру особистості майбутніх фахівців).

Ігрові методи багатопланові, і кожен з них у той чи ін­ший спосіб сприяє виробленню певної навички. З огляду на це виокремлюють:

· ігри-вправи;

· ігрові дискусії;

· ігрові ситуації;

· рольові і ділові навчальні ігри.

У процесі конструювання і проведення ділових навчаль­них ігор слід дотримуватися певних принципів (О. Вербицький):

· принцип проблемності;

· принцип імітації умов і динаміки виробництва, мо­делювання змісту професійної діяльності людей, зайнятих на виробництві;

· принцип двоплановості ігрової навчальної діяльнос­ті;

· принцип спільної діяльності учасників гри;

· принцип діалогічної взаємодії партнерів по грі.

Підготовка і проведення ділової гри відбувається в кілька етапів (Е. Хруцький):

· вибір теми, яка містить завдання або ситуацію, що потребує вироблення і прийняття конкретних рішень;

· визначення мети гри, складу і функцій їїучасників;

· розроблення моделі гри, яка має якнайповніше відоб­ражати виробничий процес чи практичну ситуацію. При цьому слід пам’ятати, що гра – це спрощена реальна дій­сність, яка передбачає імітацію впливу на виробничий про­цес зовнішнього середовища і зв’язки з ним;

· розроблення критеріїв оцінювання роботи студентів. Головним мотивом навчально-педагогічних ігор та основ­ним критерієм оцінювання мають бути успішне застосу­вання студентами теоретичних знань на практиці, а також ефективна взаємодія з іншими учасниками гри;

· ознайомлення студентів з метою гри та виробничою – ситуацією, розподіл ролей і доведення до їх відома крите­ріїв оцінювання. Це слід зробити за тиждень до гри. Водно­час студенти повинні мати список рекомендованої літера­тури. Під час розподілу ролей і «посад» між учасниками необхідно враховувати рівень їхніх знань, здібності та інші індивідуальні особливості. Важливо, щоб ролі не були по­стійними в усіх іграх;

· перебіг гри та аналіз її результатів.

Конструюючи зміст ділової гри, важливо спонукати студентів до пізнавальної активності протягом усієї ігрової діяльності. Цього можна досягти шляхом створення проб­лемних ситуацій, інтелектуальних труднощів, що вимага­ють активної взаємодії студентів з об’єктами пізнання, подолання суперечностей між відомими знаннями і необ­хідністю «відкрити» або знайти нове знання, систему вмінь і навичок, які, у свою чергу, сприятимуть розв’язанню нових для студентів пізнавальних завдань.

Предмет политологии

1. Социально-философские и идейно-теоретические основания политики, теория политики, политическое мировоззрение того или иного исторического периода, история политических учений и традиций.

2. Политические системы, политическая культура, политические режимы.

3. Политические институты, политический процесс, политические отношения, политическое поведение.

Объект политологии – политическая сфера жизни общества (совокупность свойств, связей и отношений общества). Основополагающие объекты политологии – государство, власть и властные отношения. Политология исследует их как институты политической организации общества, реализующие всеобщий интерес.

Политология — наука о политике, о закономерностях возникновения политических явлений (институтов, отношений, процессов), о способах и формах их функционирования и развития, о методах управления политическими процессами, о политическом сознании, культуре и т. д.

Объект и предмет политологии

Необходимо различать такие понятия, как объект и предмет исследования. Объект исследования — это некая объективная реальность, независимая от познающего субъекта. Предмет исследования — это то, на что непосредственно направлено исследование, это определенное свойство, качество, грань объекта. Если объект, как уже говорилось, не зависит от познающего субъекта, то предмет выбирается в зависимости от целей и задач исследования конкретной науки (конкретного исследования).

Один и тот же объект может исследоваться различными науками. Например, социальный класс может стать объектом исследования таких наук, как психология, социальная психология, социология, политология, этнология и др. Но каждая из этих наук в едином объекте имеет свой предмет, свои методы исследования. Так, философия, как наука умозрительная, созерцательная, исследует «вечные» проблемы человеческого бытия; история — хронологию развития общества через призму тех или иных исторических событий; экономика — различные аспекты экономической сферы общества.

Политология изучает прежде всего политическую сферу жизнедеятельности людей: политическую структуру, политические институты и отношения, политические качества личности, политическое повеление, политическую культуру и т. д. Следовательно, объектом исследования политологии является политическая сфера общества, как независящая от исследователя объективная реальность. В качестве предмета конкретного политического исследования мы можем выбрать любой аспект политической сферы общества, например политическую культуру граждан или политические институты.

Итак, предметом политологии являются политические институты и отношения, закономерности функционирования политической системы, политические процессы, политические конфликты, политическая культура, политические классы