Діалектика матерії і форми у Аристотеля
Особливе місце у філософії займають імена Гегеля, Фейєрбаха або Ньютона у чиїх роботах викристалізувалися такі поняття, як "діалектика" і "матерія", які давали ключ до розуміння подій і явищ, які е навколо нас в щоденному житті. Аристотель вже не зводить своє бачення об’єктивної реальності ні до води, ні до вогню, ні до атомів, ні до якого - небудь конкретного виду речовини; він говорить про матерію взагалі. Аристотель виробив загальне поняття для позначення єдності навколишнього світу, запровадив у вжиток категорію “матерія”. Але ця проблема категорії “матерія” ще не була вичерпана. Мало створити її, треба ще й пояснити цю категорію. Аристотель зіштовхнувся обличчям до обличчя з проблемою походження загального. Як же в такому разі можливо зрозуміти з’явлення категорії “матерія“, якщо матерія — це загальне, те що не дано нам у відчуттях і сприйняттях? Отже, матерія “сама по собі непізнана”, пізнаються лише окремі поодинокі речі. Вибратися від цього протиріччя спільного і окремого, поняття і почуттєво сприйманого Аристотель не зумів. Форма і матерія - прості сутності, з яких виникають речі. Аристотель говорить про причини у чотирьох сенсах: “однією такою причиною ми визнаємо суть і сенс буття, «підстави, чому» (річ така, як вона є) піднімається зрештою до поняття речі, бо то основне, завдяки чому (річ саме така), є певна причина і початок, іншою причиною ми вважаємо матерію і лежачий у основі субстрат; третьою – то, звідки йде початок руху; четвертої… «то, ради чого» (існує річ) і благо (бо добре що є мета всього виникнення і рух)”. Отже, причини формальна, матеріальна, діюча і цільова (кінцева). Аристотель вважає, що по суті все може бути зведено до двох причин, адже й діюча, і цільова причини можуть бути підведені під поняття «форми». Тоді залишаються матерія і форми. Матерія не може бути первинною: вона пасивна, безформна, отже, може становити лише матеріал для оформлення. Сама річ як об’єднання форми і матерії теж не може бути визнана первинною: вона складна. Залишається прийняти,що первинна форма – і є суть і суть буття у власному значенні. Аристотель дійшов висновку, це лише різновид ідеалізму: первинна форма як поняття, “сенс” речі. До того ж форми у Аристотеля незмінні, вічні і всезагальні, як і ідеї у Платона.
5. Вчення олеатів про буття (Ксенофан, Парменід, Зенон) Філософська школа олеатів, як і Піфагорійський союз, виникла у «Великій Елладі», в Элєє. Головні представники школи – Ксенофан, Парменід, Зенон. Вчення олеатів – новий крок у становленні давньогрецької філософії, у розвитку її категорій, зокрема категорії субстанції. Вчення Ксенофана (565-470г до н. е.) полягає головним чином у боротьбі проти антропоморфного політеїзму (многобожия). Це основна особливість вчення Ксенофана. Він створює вчення о єдинім Божестві, чужому до людських потреб і пристрастей. Він повстає проти того, що богам приписували все, що є ганебного і предрассудительного у людині: злодійство, перелюбство, обман; він запитує, за яким правом богам приписують людський образ. Ксенофан розуміє Бога як суще, не таке як людина і говорить, що сутність Бога шарована. Бог стає поняттям, яке символізує необмеженість і нескінченність у просторі й часі всесвіту. Бог – світ у всій його цілісності. Ксенофан вважав, що казати про народженні богів є тако ж нечестивим, як і визнавати, що вони вмирають: в обох випадках визнається, що є час, якщо їх немає. Бог єдиний і безмежний, він нерухомо прибуває на одному й тому самому місці. Бог єдиний, бо дійсний Бог може бути істотою для підвладних і не потребує жодних або інших богів. Філософськи ідеї Парменид (прибл. 540-470г е.) викладав у поемі «Про природу», яка розпадається на частини: перша частина – про істинного сущого; друга – про уявному, гаданому існуванні. Парменід робив дуже різке різницю між справжньою істиною, що є продуктом раціонального освоєння дійсності, і думкою, яка спирається на почуттєве пізнання. Чуттєве пізнання дає нам образ уявного стану справ. Критерій істини – розум, у почуттях же точності немає. Філософію він розділив на двоє: на філософію істини та філософію думки. Основним для Парменіда є наука про бутті, про суще – онтологія. За його вченням, є два шляхи пізнання: перший шлях – шлях істини, шлях правої віри, божественного пізнання, - що є те, що є (існує); інший – шлях брехні, шлях оманливої думки смертних, - що є те, чого немає. Істинне буття є суще не може же не бути. Істинне суще вічно, не з чого не виникає і нікуди ні у що не зникає, воно однорідне, нерухомо, незмінне й цілком. Парменід першим висловив ідею незмінності всього наявного. Це означає, що минуле і майбутнє, а також сьогодення, - існують. Інакше не повинно існувати й справжнє. Зенон (прибл. 490-430г до н. е.) прославився з’ясовуванням протиріч між розумом і почуттями. У межах своїх онтологічних поглядів він однозначно відстоює позиції єдності, цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має матеріальний характер. Найбільш знаним викладом олейського заперечення руху, і постуллювання незмінності і нерухомості сущого є апорії Зенона, які доводять, що якщо допускається існування руху, то виникають нерозв’язні протиріччя. Перше з апорій названо дихотомією (розподіл за статтю). Тіло неспроможне зрушити з місця, т. е. рух неспроможний не розпочатися, не закінчитися. Другою апорією є Ахіллес. Найшвидший з людей (Ахіллес) не зможе ніколи наздогнати саме повільне створення, коли вона вийшло на шлях раніше від нього. Ці логічні конструкції Зенона показують суперечливість руху, і перебувають у видимій суперечності з повсякденним досвідом. Рух у апоріях постає не як почуттєва даність, а як спроба з’ясувати логічний, понятійну бік руху. Зенон вперше дав конкретну підставу ідеалістичному світогляду, позначив різницю між тим що є і мислимим справжнім – що тепер, називають феноменом (явищем) і ноуменом (умопосягненним, мислимим буттям).
|